Освітньо-професійна та морально-культурна характеристика партійного керівництва української РСР У 1965-1982 рр.

Саме ж навчання у вищих партійних школах від 1970-х рр. набуло такого розмаху, що, зрештою, призвело до «конвеєрності» освіти, й, як результат, – зниження її якості [16, 287]. Водночас керівне ядро ЦК КПУ, на чолі з В. Щербицьким, намагалося використати навчання у ВПШ для адаптації керівних кадрів з технічними спеціальностями до нових умов, спричинених науково-технічним прогресом, за рівнем освоєння якого радянські чиновники значно відставали від західних колег. У рішенні XXIV з’їзду (1971 р.) зокрема підкреслювалася необхідність оволодіння радянськими кадрами математично-статистичними методами та новітньою електронно-обчислювальною технікою, з метою вдосконалення управління народним господарством. Аби відповідати таким вимогам, у запиті від 1973 р. ЦК Компартії України до ЦК КПРС внесло пропозицію щодо отримання випускниками чотирьохріч- них ВПШ, поряд з політичною освітою, спеціальність економістів-організаторів промислового та сільськогосподарського виробництва, що цілком можна віднести до позитивних явищ [19, 8, 13]. Втім, такий підхід підміняв політичну складову освіти, знижував її престиж, ведучи у бік подальшої технократизації.

Разом із тим, у сухих, формалізованих характеристиках партійних керівників середини 1960 – початку 80-х рр. практично відсутня будь-яка інформація щодо самоосвіти чи їхніх естетичних уподобань. З іншого боку, була присутня графа про володіння іноземної мови, вивченню якої від 1970-х рр. у системі партійно- політичної освіти (за кількістю годин) відводилося одне з чільних місць [19, 9-12]. Втім, лише поодинокі керівники рівня секретарів обкомів володіли іноземною мовою, тоді як їхня більшість або не знала її взагалі, або володіла зі словником, що фактично прирівнювалося до її незнання. Відомо, що вільно володів англійською мовою перший секретар Вінницького обкому В. Таратута [20, 23, 37]. Не зумів, але намагався освоїти іноземні мови перший секретар ЦК КПУ П. Шелест [21, 745]. На нашу думку, прагненню оволодіти іноземною мовою слугував ряд причин: по-перше, покращення загальноосвітнього та культурного іміджу номенклатури; по-друге, можливість перебування української номенклатури, особливо перших секретарів обкомів партії та членів Політбюро ЦК КПУ за кордоном у складі офіційних делегацій і на відпочинку; по-третє, ротація партійних кадрів, зокрема переведення на дипломатичну роботу в Міністерство закордонних справ УРСР.

Стосовно рівня морально-етичної культури можуть свідчити звички, стиль і манера поведінки певного партійного чиновника за безпосереднього контакта з підлеглими. Звісно, набір морально-етичних якостей партійних діячів формувався не спонтанно, а в міру їх владного становлення. Тому важливий вплив на морально-культурне обличчя брежнєвської номенклатури мала політична соціалізація чи простіше – час вступу до лав партії закарбовував у свідомості майбутніх керівників те, що було притаманне політичній культурі певної епохи. Наприклад, на другу половину 1960 – початок 70-х рр. членами Політбюро ЦК і першими секретарями обкомів були ті, хто вступили до партії в довоєнний і воєнний періоди, а після війни уже перебували в номенклатурі.

Зокрема для номенклатурних керівників післявоєнного періоду властивим був силовий стиль керівництва, який часом переходив у грубу, часом вульгарну форму поводження з підлеглими. Так, Л. Каганович, перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП (б) У, у спілкуванні з підлеглими вживав нецензурну лексику, міг вилаяти чи вдарити, а після розмови телефоном іноді кидав слухавку так, що трощив і апарат, і товсте скло на столі [22, 60].

Подібні критерії поведінки очільників держави переймали номенклатурні чини нижчих рівнів. За двадцять років, дехто з них дійшов до найвищих партійно- державних щаблів влади в УРСР, не зрадивши старим звичкам. Типовими послідовниками морально-етичних норм повоєнної номенклатури в ЦК КПУ були О. Ват- ченко (член Політбюро ЦК КПУ (1966-1984), перший секретар Дніпропетровського обкому (1965-1976)) й І. Грушецький (член Політбюро ЦК КПУ (1972-1976)). Обидва з фронтовим минулим, обидва після війни займали керівні регіональні посади в ЦК КП (б) У, зокрема останній очолював Львівську і Волинську обл., вів боротьбу з ОУН-УПА. Ось як згадував випадок, що трапився 1967 р., у своїх мемуарах П. Шелест: «Перший секретар Дніпродзержинського міському партії Добрик написав заяву в ЦК КПУ на першого секретаря Дніпропетровського обкому Ватченка. Крім цього.., телефонував особисто мені і просив захисту від хамського поводження з ним. Добрик у своїй заяві звинувачує Ватченка в грубості, нетактовності, кричущому безкультур’ї. Так, на жаль, воно і є. На нього багато... скарг, що він грубий, зі всіма в області поводиться некультурно, до людей ставиться зневажливо, зарозуміло» [21, 234]. Це ж стосувалося й І. Грушецького, котрий, з огляду на минулі сторінки біографії, відзначався особливою підозрілістю, ідеологічною пильністю та для якого тодішня творча інтелігенція уособлювала потенційних «політичних ворогів».

Тип представника адміністративно-командної системи сталінських часів, з нецензурною лексикою, погрозами у професійному спілкуванні був характерним і для другої половини 1960-х рр., коли ще працювала на своїх посадах номенклатура двох перших призовів. Скажімо, перший секретар Миколаївського обкому партії, Т. Попльовкін, якого за норовливий характер в області побоювалися, міг вжити на обласній нараді «круті слова», особливо якщо