Пантелеймон Олександрович Куліш — український буржуазно-ліберальний письменник

В глибокий песимізм впадав він у короткі миті духовної розгубленості і зневіри. Нерідко випадкова невдача, якась скрута чи з виданням його творів, чи суто господарська проблема набували в емоційного письменника такого узагальнення, яке згодом вивершували сучасники і нащадки до рівня позиції, а то й цілої концепції.

Скажімо, в 1891 році П. Куліш підготував до друку свій «Дзвін» — «староруські думи і співи», а також драму «Цар Наливай», послав до Петербурга на цензурний дозвіл. Ті переслали усе київському цензорові...

Настало друге півріччя 1892 року, а дозволу на друк так і нема. Хоча обурений Куліш обзиває петербурзьких чиновників деспотами, але шалений гнів викликають свої, «рідні» чиновники, земляки. У листі до М. Карачевської-Вовківни у липні того року він пише: «Подивіться ж тепер на недолюдків — націоналістів українських. Зараз посилаю родичу з його дозволу нотаріальну довіренность одержати мої рукописи та й друковати, і от Вам четвертий місяць мертва мовчанка!

Ні вблагати, ні купити, хіба тільки по пиці бити...»

До речі, у цьому ж листі розвінчуваний кілька десятиліть за свої начебто буржуазно-націоналістичні погляди П. Куліш пише про те, що «елемент ляхо-шляхетський вкупі з елементом татаро-хлопацьким народив козаччину нам на погибіль, і не погибли ми з нашою старорущиною єдино через те, що братня наша Русь, праведно звана Великою, спромоглась на тверду, законодавчу і виконавчу власть», «та й не в козаччині наш ідеал національний».

Нагадаймо, що на ранньому етапі своєї творчості П. Куліш був щирим поборником романтичного козакофільства, твердо переконаним, що возз'єднання України з Росією було актом історично правильним. Водночас він різко засуджував селянські бунти і народні повстання, вбачаючи в них лише одну руїну, захоплювався духовним аристократизмом козацької старшини — і навіть наприкінці життя обстоював «туркофільську» орієнтацію. То він прославляв культуртрегерську щодо України місію польської шляхти, то після поразки в 1863 році польського повстання прийняв з ентузіазмом запропоновану йому на його ж прохання царською владою посаду сановитого чиновника у Варшаві, згідно з якою він мав провадити там відповідну колонізаторську і русифікаторську політику, то захоплено вітав скасування в 1861 році кріпацтва в Росії і молив дозволу на переклад царського маніфесту українською мовою, то різко протестував проти заборони українського слова емським указом 1876 року, то публікував в 1874 — 1877 роках тритомну «Историю воссоединения Руси», в якій обгрунтував історичну значущість Переяславської Ради і водночас осуджував козацькі й селянські повстання, образливо оцінив творчу спадщину Шевченка та його святе ім'я, то написав заяву, в якій зрікався російського підданства, хоча пізніше її відкликав... У «Зазивному листі до української інтелігенції» Куліш висловив побажання забути класове розмежування в ім'я збереження рідного слова — цієї «скарбівні нашого духа»: «До гурту, паненята з мужичатами!», та в поезіях «Пророк», «До рідного народу», в поемі «Магомет і Хадиза» та інших зневажливо писав про визвольні народні рухи, звинуватив народ у затятій, сліпій злобі, невігластві. Особливо виразно це проступило у збірках «Хуторна поезія» і «Дзвін», де поет прославив культуртрегерство Петра І, Катерини II, які начебто заповіли темному українському народові з його «древнім звірством», «затурканій Україні» «свій ум державний». Але у вірші «На незабудь року 1847» Куліш називає сучасного йому монарха Миколу І «сліпим демоном тісноти».

 

Свободи ворог, ворог жизні,

Ти був великий душогубець,

Катюга розуму в отчизні,

На сході сонця мраколюбець.

 

Чому ж Куліш так шанобливо оцінював державну політику Петра І? Можливо, сподівався із царських реформ урядування на Україні вилучити раціональне зерно, з якого проросла б майбутня державність України. Отже, минуле рідного краю було для Куліша Великою Руїною тому, що боротьба за національну незалежність і державну суверенність не увінчалася успіхом, а от возз'єднання з Росією давало гарантії, за його словами, на поступове, шляхом реформ, вдосконалення державності. Більше того, Куліш глибоко усвідомлював, що без розбудовування національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька культурно-просвітня діяльність, постійні компроміси з самодержавством, а також пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова, спроби об'єднати навколо ідеї культурної цивілізації українського народу багатих і бідних, українську аристократію і темну чернь. Хоч він намагався цуратися політики, все ж таки повсякчасно в неї встрявав. Навіть уже тим, що піднімав до рівня ідеалу державність Росії, а натомість політичні орієнтації гетьманів періоду Великої Руїни вважав нікчемними, безперспективними; що високо оцінював культурно-політичну місію Польщі на Україні, переконував в історичній правоті возз'єднання українського народу з народом російським для створення федеративної держави. Не забуваймо, що Куліш нерідко дивився на ці проблеми з позицій глибинного аналізу реальної ситуації. Де брати душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї українського національно-культурного відродження? П. Куліш тяжко пережив кирило-мефодіївську катастрофу і намагався каяттям, більше того — певною відмовою від політичних ідеалів товариства вимолити в царського режиму право на культурно-освітню діяльність. Перебуваючи в Тулі під адміністративним наглядом, він багато працює — студіює історію і пише оповідання на історичні теми, готує етнографічні та історичні праці, намагається догодити