Пантелеймон Олександрович Куліш — український буржуазно-ліберальний письменник | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Тип роботи:

Реферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

можна його відривати від революційно-демократичних процесів у Росії. Візьмімо до уваги хоча б такі факти. Революційно-демократичний сатиричний журнал «Искра», який редагували В. Курочкін і М. Степанов, виходив у світ з власної Кулішевої друкарні. На його сторінках не раз виступав і сам Куліш. Повсякчас відчуваючи фінансову скруту, він увесь прибуток від збірки «Дзвін» (1893) передав на підготовку до друку прогресивних видань «Народ» і «Хлібороб». До речі, цю свою останню збірку оригінальних поезій видрукував у Женеві — не побоявся гніву царської адміністрації, як і не боявся листуватися з таким офіційно визнаним ворогом самодержавства, як емігрант М. Драгоманов. П. Куліш знав, що ініціатор створення русько-української радикальної партії, яку очолили І. Франко і М. Павлик, безкомпромісний борець проти жандарма революційної Європи — царського самодержавства — Драгоманов стверджував, що в таких державах, якою була царська імперія, «найскромніші права можуть бути здобуті лише через падіння самодержавства, а це падіння ніде без грому не обходилось». Однак сказане не означає, що погляди Драгоманова Куліш поділяв, хоча з ним в останні роки і листувався, і замірявся про нього написати. Так, у епістолярній спадщині останнього за 1893 рік читаємо про те, що Куліш щиро дякував Драгоманову за його «Чудацькі думки...» і називав їх «політично спасенними».

Тим часом у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) вчений наголошував: «Коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити людський поступ, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго». Наведене висловлювання свідчить про необхідність грунтовного вивчення творчої спадщини і М. Драгоманова, і П. Куліша та поновлення історичної правди щодо поглядів цих діячів й значення їх духовної й наукової думки в розвитку демократичного руху не лише на Україні, а в усьому слов'янському світі.

З огляду на сучасну громадсько-політичну думку ми знаходимо в їхніх творах чимало суголосного з нашим світорозумінням. Не можна відкидати того факту, що вони шанували культуру російського народу, світову культуру, дбали про розвиток національної літератури і культури, а державне майбутнє України теоретично обгрунтовували, скажемо за сучасною термінологією, на принципах федералізму.

Ми звикли до категоричності суджень, а головне — до однозначних присудів, нам миліша одноплощинність, а суперечливість нас лякає і обурює. Пантелеймон Куліш — суперечлива постать в історії української літератури і культури, але його помилки аж ніяк не повинні перекреслювати його достоїнства, усе позитивне в його творчості.

Слід, звісно, визнати, що Куліш часто був світоглядно безпринципним у виборі періодичних видань для друкування своїх творів. Від демократичного «Современника» до офіціозного «Вестника Юго-Западной России» сягає амплітуда його орієнтацій. Але наше справедливе неприйняття хоча б і пізнішої оцінки Кулішем Шевченка не повинне затінювати всього того, що зробив автор виданої в 1857 році в Петербурзі «Граматки» для популяризації творчості автора «Давидових псалмів». Саме Куліш порушив заборону друкувати твори Шевченка-засланця і вмістив у «Граматці» частину «Давидових псалмів», опублікував поему «Наймичка» в «Записках о Южной Руси», а в альманасі «Хата» — десять поезій Шевченка. Пам'ятаймо його високу оцінку Шевченкової музи у славетному «Слові над гробом Шевченка», у якому він наголосив на загальнослов'янському значенні творчості поета і так заприсягався над його домовиною: «Ти говорив своїй непорочній музі:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, — у нас нема

Зерна неправди за собою...

Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголити: то лучче ми мовчатимем, — і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду».

Не вистачило в Куліша снаги простувати слідом Шевченка — хаотичні політичні орієнтації, гординя, надмірне честолюбство, а то й заздрість до неосягненної таїни Шевченкового генія, який, за його ж словами, «в “Катерині”… піднявсь до Пушкіна яко художник, а 1846 року — і до Міцкевича яко поет всеслов'янський», не дали йому можливості ні дотриматися заповіту «безтрепетно святую правду глаголити», ні промовчати — щоб не тривожити пам'яті того, кого він спочатку прославляв як народного поета, а потім різко осуджував за радикальні революційні погляди, за «гайдамацтво». Як писав Іван Франко, не було в Куліша «тільки одного — Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття».

Проте була в нього колосальна творча енергія, якась фанатична затятість у праці, і цей копіткий щоденний подвижницький труд на ниві української культури Куліш цінував в інших, всіляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи колосок до колосочка, збагачував скарбівню рідного народу. А таких, на жаль, було мало. І чим ближче тулилась