Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід

Ця п’ятикатегорiйна, все ще елiтарна площина накладається на атомiзовану багатопартiйну систему. На цьому етапi трансформацiї вона намагається пристосуватися до демократичних реалiй. Її особливий спосiб адаптацiї полягає у тому, що вона намагається жити у нових умовах, сама по сутi не змiнюючись. Її влаштував би спосiб управлiння демократичний за формою, але номенклатурний за змiстом. Тому взаємодiя полiтичних партiй у процесi трансформацiї полiтичної системи – це, передовсiм, взаємодiя управлiнських, соцiальних, iдеологiчних, морально-психологiчних елементiв обидвох полiтичних систем – тієї, що була, i тієї, до якої йдемо. У нинішньому перехідному перiоді спостерiгаються рiзнi форми проявів цiєї взаємодiї: вiдторгнення, поглинання, синхронiзацiя, взаємоблокування. Вiд темпiв гармонiзацiї цього процесу i досягнення оптимуму залежатиме не тiльки динамiка трансформацiї полiтичної системи, а й термiн і характер проходження перехiдного перiоду загалом за всiма соцiально-економiчними та суспiльно-полiтичними параметрами. 

У ІІ розділі «Політичні партії в Україні, їх генеза і типологія в сучасних умовах» досліджуються джерела українських політичних партій. Особливістю українського політичного руху в ХХ ст. є те, що з самого початку в ньому чітко простежуються дві орієнтації: одна – на національне визволення, а інша ставить на перше місце розв’язання соціальних проблем. Однак у Галичині до вирішення соціальних і національних питань підходили як до єдиного процесу з двома гранями, а в Наддніпрянщині поряд з таким підходом під впливом російських соціал-демократів проявилася негація національного питання. Специфіка партійного розвитку в двох частинах роз’єднаної країни далася взнаки у період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., а далі – у міжвоєнний період. На східноукраїнських землях партійне життя в сучасному розумінні започатковує у 1900 році Революційна українська партія. 

 Партійне життя на українських землях зазнало значних змін після поразки національно-визвольних змагань. Найбільше це стосується східноукраїнських земель, які ввійшли до складу СРСР. Політичні партії соціалістичної орієнтації, зокрема Українська соціал-демократична партія й Українська партія соціалістів-революціонерів сподівалися на еволюцію більшовицького режиму, вважаючи терор за тимчасове явище, спричинене воєнним часом. На західноукраїнських землях, які окупувала Польща, становище було інакше, хоча Галичина і Волинь мали певні особливості. В українському політичному житті цих земель проявилися три основні орієнтації: радянофільська, з опорою на власні сили – невизнання прав окупаційної польської влади, у 1929 р. виникла Організація українських націоналістів, яка виходила з того, що лише суверенна держава забезпечить всебічні інтереси нації. 

 Генезу української багатопартійної системи повоєнного періоду доцільно розпочинати з кінця 50-х років, коли виникла підпільна група, яка ставила перед собою мету створити Українську робітничо-селянську спілку як легальну організацію. До аналізу тодішнього тоталітарного режиму «Проект програми УРСС» підходив з марксистсько-ленінських позицій, звертаючи увагу на те, що фактично Україна перетворилася в колонію Москви з деякою культурною автономією. Отже, у складі СРСР Україна не має можливостей для нормального політичного, економічного і культурного розвитку. Через пропаганду серед українського народу УРСС ставила перед собою мету добитися виходу із СРСР. Як самостійна соціалістична держава Україна мала залишитися в співдружності соціалістичних держав. УРСС ставила перед собою як перше завдання завоювати демократичні свободи, щоб організувати весь український народ на боротьбу за створення незалежної Української держави. 

Ця нереалізована ідея відродилася наприкінці 80-х років у діяльності Товариства української мови ім. Т. Шевченка (1989р.). Саме його виникнення було першим серйозним викликом тоталітарному режимові, який вже не міг діяти старими методами: воно виступило як зародок партії з визначеною організаційною структурою, одним з фундаторів масово-політичної організації під назвою «Народний рух України». 

 Створення Руху – це вже новий крок на шляху створення багатопартійної системи. Виступаючи за перегляд взаємин України з іншими союзними республіками СРСР на підставі нового Союзного договору, Програма НРУ фактично обгрунтувала перебудову СРСР на засадах конфедерації. НРУ формувався як організація, яка виражала інтереси не лише українців, а й національних меншин в Україні, виступала за розвиток національної культури всіх національностей, які населяють УРСР. За короткий час Рух здобув особливу популярність серед населення України, хоча його вплив у різних регіонах не був однаковий. На противагу Рухові ставлення до КПУ зазнало значних змін. Ще з 1986 року розпочався вихід з КПРС, спостерігалося постійне збільшення числа таких вихідців. Протидіяти цьому процесові компартійне керівництво виявилося неспроможним. Наприкінці 1989 року так звані (за офіційною термінологією) «неформальні» організації (НРУ, УГС, УНДЛ та інші) вступили у виборчу кампанію з концепцією і тактикою боротьби проти кандидатів у депутати від КПРС. КПУ в нових умовах рекомендувала своїм кандидатам у депутати вступати в такі громадські організації, як НРУ і Товариство української мови ім. Т. Шевченка, створювати собі політичний імідж радикальними виступами на мітингах із конкретною передвиборною програмою. Після виборів виявилося, що 42, 9% опитаних виступають за розпуск КПРС, а 35, 8% не підтримуватимуть її на наступних виборах. 

Вже в середині 1990 року розпочинається формування багатопартійної політичної структури УРСР. З Руху спочатку вилонюється Українська республіканська партія, а після неї – Демократична партія України. Назви двох партій засвідчують намагання копіювати партійну систему США без всебічного врахування особливостей соціального і національного