Період Руїни у висвітлені Сергія Соловйова

 

С. В. Тарасов

Період Руїни є важливим рубежем в історії українського народу. Проаналізовано дослідження причин і суті цього явища російським істориком С. Соловйовим, який називав його «малоросійською смутою».

Ключові слова: Руїна, «малоросійська смута», українське питання, російська історіографія, С. Соловйов

Важко знайти більш тривожний час в історії України, ніж так званий період Руїни. Це була епоха громадянських воєн і зовнішніх вторгнень, час, коли особисті амбіції претендентів на гетьманування часто брали гору над загальнонаціональними інтересами. Ця епоха багато в чому зумовила майбутню долю України. Чимало російських істориків у своїх роботах розглядали українську історію епохи Руїни. Однак лише троє з них дали докладний і зв’язний опис періоду на всьому, або майже всьому його протязі – С. Соловйов, В. Ейнгорн і Д. Іловайський. Дослідження кожного з названих істориків становлять історіографічний інтерес, і в першу чергу С. Соловйова. Слід особливо підкреслити, що його загальні концепції мали вплив на російську історичну науку, коли вона займалася дослідженням історії України. Історик намагався до студій з історії України залучати найбільш достовірні джерела. Такими, на його думку, були матеріали, що знаходилися у російських державних архівах. Заслугою С. Соловйова безумовно є те, що ним уперше були введені у науковий обіг багато невідомих раніше архівних матеріалів. Сам він вважав, що його книга має значення, як первісна розробка архівних документів [1, 331]. Книга С. Соловйова ґрунтується на дослідженні широкого кола історичних джерел (в першу чергу, матеріалів російських державних архівів) і містить багатий фактичний матеріал.

С. Соловйов першим розглянув ряд важливих історичних явищ, зокрема взаємовідносини Московської держави і України. В 11, 12, 13 та 14 томах його книги, з різною мірою докладності розповідається про події «малоросійської смути», але в 12 томі події української історії займають центральне місце. На жаль, у різних томах «Истории России» тема Руїни розкрита з різною мірою докладності. Значна кількість документів процитована автором без відповідного коментарію. Як зазначив сучасний німецький вчений Т. Бон, недолік наукового підходу С. Соловйова полягав у тому, що він вирішив надати слово передусім самим джерелам, всупереч їх аналізу [2, 123]. Узагальнюючий синтез проводився істориком скупо. Однак, при цьому, слід зазначити, що С. Соловйов вже на початку роботи над 11-м томом (де починається розповідь про Руїну) мав ясну концепцію «смути» в Україні, яка у загальних рисах не змінилася і під час праці над 14-м томом (де розповідь про Руїну завершується).

Як зазначалося вище, С. Соловйов значне місце у своїй головній праці відводив подіям «Руїни». Втім, він, як завжди, викладав переважно конкретний матеріал і лише зрідка давав оцінки, що мали загальний характер. Свої міркування про причини і суть «смути в Малоросії» він розмістив вже після опису Андрусівського миру. Вони носять характер пояснення, чому це перемир’я не змогло припинити війну на землях України.

У зв’язку з цим, С. Соловйов торкнувся питання соціальних процесів, що відбувалися в Україні. Історик вважав, що «смута» мала характер внутрішніх зіткнень в українському суспільстві і була наслідком соціальної боротьби. С. Соловйов відмовився від концепції «особистих амбіцій» окремих діячів. Щоправда він не заперечував і цього чинника, як у випадку з П. Дорошенком, але головну увагу переніс на події, що відбувалися в суспільстві. Це було цілком у дусі історичної науки XIX ст. Підхід С. Соловйова до проблеми ми можемо назвати «соціологічним». У країні, на думку вченого, відбувся переворот, земельна власність змінила господарів, але на місце польських прийшли нові пани. Козацька старшина прагнула «виділитися з військової маси або у вигляді шляхти польської, під керівництвом сенатора Виговського, або у вигляді дворянства московського, під керівництвом боярина Брюховецького; але це прагнення старшини зустрічало сильне протиборство в демократичному середовищі козацтва, представником якого було Запоріжжя» [3, 181]. Старшина твердила про «права і вільності бідної батьківщини України», але на ділі керувалася лише егоїстичним прагненням до власного благополуччя. Рядові козаки хотіли рівності і з ненавистю ставилися до представників старшини, які вийшли з лав козацтва і тепер отримали дворянське або шляхетське звання. Історик згадував слова запорожців: «Ми знаємо тільки гетьмана і не хочемо знати боярина!» [3, 182]. Міста однаково ненавиділи і козаків, і старшину і були б згодні на знищення гетьманського режиму, за умови, що збережуть свої права. Вище духовенство так само говорило про «права і вільності» і, захищаючи їх, віддало перевагу католицькій Польщі перед православною Росією [3, 182].

«Суспільство малоросійське вийшло дуже юним на сцену, коли історія вирішувала найважливіші для нього питання», – вважав С. Соловйов [3, 183]. «Майже вся друга половина XVII століття є смутним часом для Малоросії, подібним до Смутного часу Московської держави на початку століття: та ж хиткість (в оригіналі «шатость» – С. Т.), та ж темнота, відсутність чітко визначених цілей і відносин, що дають твердість людині і суспільству, те ж перелітництво» [3, 183]. Однак у Російській державі смута була не такою тривалою, як в Україні. До того ж у Росії боротьба за владу велася між своїми претендентами. Поява іноземних претендентів призвела до припинення смути. Тоді як «нещасна Малоросія хиталася дуже довго, хиталася і між поляками,