Період Руїни у висвітлені Сергія Соловйова

Особистість І. Брюховецького теж не викликала у С. Соловйова особливих симпатій. Історик був, як звичайно, стриманим в оцінках, проте з відомостей, що він наводив, вимальовувався не зовсім привабливий образ гетьмана, якого він зображав людиною користолюбною, безпринципною, жорстокою [3, 133]. На думку дослідника, І. Брюховецький брав за зразок політику І. Виговсь- кого, з тією різницею, що останній бажав забезпечити себе допомогою Польщі, а І. Брюховецький – Росії [3, 141]. Крім того, дослідник звертав увагу, що І. Брюхо- вецький зміг посваритися з усіма верствами населення, не виключаючи козаків, але, передусім, з міщанами та духовенством, яке він люто ненавидів [3, 137].

Андрусівське перемир’я 1667 р. стало важливою віхою в історії Східної Європи. С. Соловйов стверджував, що ця угода мала б, на перший погляд, здаватися досить ненадійною, адже Київ був переданий Московському царству лише на два роки, але було зрозуміло, що Москві він надто дорогий і вона докладе багато зусиль, аби залишити його собі. Однак до другої половини XVIII ст. війна не відновлялася. Андрусівсь- ке перемир’я, як зазначав С. Соловйов, перейшло у «Вічний мир», із збереженням усіх умов. Київ, яким Річ Посполита поступилась Росії на два роки, залишився під владою Москви. У 1667 р. закінчилася боротьба між Росією та Польщею [3, 181]. На думку С. Соловйова, той удар, який був нанесений Росією Польщі, був суттєвим, крім того, одним з його наслідків став напад Швеції на Польщу. Однак втручання Шведського королівства у конфлікт, що погрожував Речі Посполитій повним розгромом, на ділі врятувало її, оскільки призвів до сутички між Швецією та Московською державою. Крім того, напад шведів підняв поляків на народну війну. Вчений вважав, що Річ Посполита опинилася у більш вигідному становищі, ніж Росія, тому що Україна була охоплена смутою, а кримський хан вирушив проти Москви, яка «надто багато здобула спочатку, і їй важко було відмовитися від усієї Малоросії... на це вона могла наважитися лише за останньої скрути, але цієї скрути, незважаючи на виснаження сил, ще не було» [3, 180]. З іншого боку, і становище Польщі ще не було таким катастрофічним, щоб вона могла відняти землі у шляхти на користь «бунтівних козаків» [3, 180]. Тому мирний договір міг стати реальністю лише в тому випадку, коли б одна зі сторін конфлікту зазнала нового удару. Для Речі Посполитої таким ударом стало повстання Любомирського та турецька загроза, яку зумовив гетьман П. Дорошенко [3, 181]. Хоч Андрусівське перемир’я припинило боротьбу між Річчю Посполитою та Московським царством, воно не припинило смуту в Україні, оскільки, на думку історика, вона мала глибоке соціальне коріння [3, 181].

Після загибелі І. Брюховецького, який був убитий своїми ж козаками, П. Дорошенко об’єднав усю Україну. Однак невдовзі він пішов на Правобережжя, залишивши замість себе наказним гетьманом Д. Многогрішного. Лівобережжя повернулося під царський протекторат: «І третя смута малоросійська, і третя зрада гетьманська не відняла східної Малоросії від Москви», – зазначив з цього приводу С. Соловйов [3, 376]. Турки та татари не підтримали козацького повстання, а поляки були не в змозі допомогти козакам.

С. Соловйова зацікавила і та обставина, що П. Дорошенко, після загибелі І. Брюховецького, не переставав листуватися з П. Шереметєвим. Гетьман стверджував, що «згоден бути під владою великого государя», якщо на території України не буде московських воєвод. Наказний же гетьман Д. Многогрішний звернувся до московського уряду з подібною пропозицією і висунув ті ж умови, що й П. Дорошенко, «але в Москві знали, що вимоги Многогрішного і Дорошенка – це вимоги козацькі або, радше, старшини козацької» [3, 366]. Тому на Глухівській раді представники Москви відчували себе так упевнено. Вимоги Д. Многогрішного були відкинуті. Це стало можливим, завдяки «роз’єднанню між козаками й іншим населенням малоросійським» [3, 375]. Стосовно «справи Д. Многогрішного» С. Соловйов був, очевидно, переконаним у зраді гетьмана, хоч на сторінках своєї праці він не виніс власного вердикту щодо його винуватості чи невинності. Хоча дослідник навів чимало доносів і свідчень, що звинувачували гетьмана [3, 413].

С. Соловйов писав про П. Дорошенка у багатотомній «Истории России» досить детально, але це, як правило, лише факти без оцінок. Учений викладав, як звичайно, конкретний матеріал і вельми рідко супроводжував свою розповідь думками загального характеру. Він вважав П. Дорошенка головним винуватцем «смути», а також головним винуватцем того, що Правобережна Україна прийшла в запустіння і була віддана туркам [4, 221]. Єдиним позитивним наслідком діяльності гетьмана, на думку ученого, було те, що П. Дорошенко, сам того не бажаючи, помирив Польщу і Росію, які, зважаючи на турецьку небезпеку, уклали Андрусі- вське перемир’я [3, 181]. Докори П. Дорошенка на адресу Москви, з приводу Андрусівського договору, дослідник вважав необгрунтованими [3, 346]. С. Со- ловйов відзначав, що втручання Туреччини призвело до швидкого падіння популярності та авторитету гетьмана [3, 471]. Це, у свою чергу, призвело до Переяславської Ради 1674 р., де І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра» [3, 452].

С. Соловйов, можливо, першим з російських істориків звернув увагу на соціальну ворожнечу серед самого козацтва, на боротьбу між старшиною і рядовими козаками. Подальші дослідники, незалежно від своїх політичних переконань і методологічних прийомів, більш-менш успішно розвивали його думки. Представники охоронного напряму – Г. Карпов і Д. Іловайсь- кий, ліберал В. Ключевський, марксист М. Покровсь- кий бачили приблизно одні й ті ж процеси, що відбувалися в Гетьманщині. Можна сказати, що у них був однаковий погляд на проблему «Руїни» й погляд цей йшов від С. Соловйова.