Період Руїни у висвітлені Сергія Соловйова

Що означають слова історика про юне суспільство? Вважаємо, цим виявлялося негативне ставлення дослідника до козацтва. Як відомо, С. Соловйов створив власну періодизацію російської історії, поклавши в її основу боротьбу державного ладу з родовим і європеїзацію російського суспільства. Хоча подекуди історик, немов забуваючи про створену ним же схему, вводив ще один додатковий принцип. Початковий етап історії Росії з IX до XII ст. учений характеризував як «героїчний» або «богатирський» період [4, 15]. Іноді він розтягував «богатирський» час на всю допетровсь- ку епоху, називаючи Петра I «останнім і найбільшим з богатирів» [4, 429]. Цей період припинився, на думку

С. Соловйова, з торжеством цивілізації. До цього моменту пристрасті не знаходили моральної перешкоди, оскільки між часом дитинства і змужнілості не існувало перехідного віку освіти. Тому сильна людина бувала страшна, коли, не стримувана жодними моральними принципами, починала доросле життя, вирвавшись з «дурної малої дитячості» [4, 124]. Як висловився історик, головне зло такого суспільства полягало в тому, що людина входила в нього «моральним недоноском» [4, 124].

На Русі «богатирський період» був тривалим, – стверджував учений. З посиленням держави, – носія цивілізації – «богатирство» було перенесене на околиці країни, де продовжувало своє існування під ім’ям «козацтва», яке С. Соловйов розглядав як деструктивний елемент. У XVII, як і X, ст. знаходилися люди, які протиставляли себе суспільству і йшли у степ. Подібний процес відбувався і в польській державі. На землях України, як писав С. Соловйов, козацтву вдалося узяти гору і зі своєї старшини утворити новий вищий стан [4, 42].

Отже, С. Соловйов вбачав у «богатирському періоді» якусь подвійність. З одного боку, нерозвиненість («юність») суспільства, в якому були відсутні стримуючі сили для сильних особистостей. З іншого – відхід таких сильних людей «на волю», «в чисте поле», де вони утворили козацтво. Те, що козацтво зуміло установити власну владу над Україною, було, на погляд історика, незаперечним доказом юності українського суспільства. Ці думки безпосередньо були пов’язані з його світоглядом, але їх можна заперечити. Перш за все, викликає сумнів твердження про козацтво як анархічний елемент, хоча О. Єфименко і В. Липинський відзначали, що Запоріжжя в ряді випадків відіграло в історії Гетьманщини деструктивну роль [5, 11].

Якщо продовжувати думку С. Соловйова про недостатність стримуючих моральних чинників, внаслідок відсутності освіти, то можна зазначити, що і за часів історика освіту в Росії мали вельми вузькі шари суспільства. Проте, він вважав, що юність російського суспільства закінчилася в епоху Петра I. Більшість же представників правлячого класу України XVII ст. мала освіту, яку отримала в польських колегіумах. Таким чином, не можна визнати, що вони вступали в доросле життя безпосередньо з «малої дитячості». Мали вони і певне політичне виховання, отримане в ті часи, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. Таким чином, тезу С. Соловйова про «юність» українського суспільства можна заперечити. Слід, втім, зазначити, що Польща була саме такою країною, де сильна особистість не знаходила ніяких стримуючих сил: ні моральних, ні юридичних.

У своєму університетському курсі С. Соловйов називав ще одну причину Руїни – відсутність спадкоємної верховної влади. Оскільки посада гетьмана була виборною, одна партія прагнула провести свого кандидата, а інша всіма силами противилася його обранню [6, 106]. Вчений вважав, що в Україні йшла боротьба двох партій (військової старшини і народної). «Приєднання до Москви було справою народної більшості, – писав він, – і більшість ця до цих пір не мала жодної причини пожалкувати. Інші погляди були у меншини, яка знаходилася вгорі: для цієї меншини, для військової старшини і особливо для шляхти з’єднання з шляхетською державою Польщею було більш привабливим» [3, 12]. Історик вбачав у І. Виговському гетьмана «по обранню меншості» і писав про його непопулярність серед основної маси козацтва [3, 15].

Проте, тут необхідне деяке уточнення. Твердження, що І. Виговський став гетьманом «по обранню меншини», не зовсім вірне. Рішення старшинської ради (ради «меншості») було підтверджене потім рішенням загальновійськової ради і ще однієї ради за участю запорожців. Однак С. Соловйов і його послідовники, безумовно, праві в іншому: І. Виговський не користувався популярністю серед народних мас [7, 331]. Старшина мала йти за гетьманом, саме як за виразником її інтересів. Стосовно ж М. Пушкаря і його оточення, то ними, ймовірно, рухали не станові, а особисті мотиви, але для досягнення своїх цілей вони вміло грали на невдоволенні народних мас [8, 127].

С. Соловйов визнавав, що І. Виговський був повалений самими козаками. У нього знаходимо і докладний виклад Гадяцького договору. Переважною опорою історика на архівний матеріал пояснюється лаконічність статей договору, в наведеній ним версії. Варіант С. Соловйова не містить преамбули і передає лише суть документу, згідно списків М. Филимоновича. Дослідник не аналізував детально договір, але вбачав у ньому ще один доказ польсько-шляхетських ідеалів гетьмана. Він вважав Гадяцький трактат великим дипломатичним успіхом шляхетської партії й її ватажка: «Виговський отримав все, чого тільки міг бажати прихильники його, з якими він влаштував польський союз, були також нагороджені: