Поетика та проблематика роману Ф. Стендаля «Червоне і чорне»

Безансон. «Мерзенним» називає Стендаль існування в Безансонсьюй духовній семінарії, де виховують майбутніх духовних наставників народу і «стада шахраїв», бо там панує «кожної хвилини лицемірство, кожна розумна думка вважається злочином, шпигунство – сміливістю, відсутність самостійної думки – мудрістю, а рабська послужливість і бездумна слухняність – найвищою доброчесністю». Обіцяючи своїм учням спасіння на небесах і... ситість на землі, духівники-єзуїти готують служителів церкви, які будуть проголошувати «святість» трону й існуючого ладу. Абат Пірар – єдина жива, розумна, порядна людина у всій семінарії -називає духовенство «лакеями, необхідними для спасіння душі». У семінарії панує дух наклепництва, заздрості, збагачення. Навіть близькі друзі не вірять абатові Пірару, що він не краде, обіймаючи посаду ректора семінарії. Роздумуючи над сенсом діяльності духовної особи, Жульєн-семінарист доходить висновку, що він полягає у «продажу віруючим місця в раю». Жульєна не приваблює сан священника, але іншої можливості зробити, як того прагне юнак, кар'єру в сучасному йому буржуазному суспільстві, для людини його звання було просто неможливо. Зрештою, скориставшись покровительством абата Пірара, Жульєн переїжджає в Париж, де влаштовується на посаду секретаря та бібліотекаря до маркіза де ла Моля. Так починається останній, найбільш карколомний етап життєвого шляху Жульєна.

Париж. Для відвідувачів аристократичного салону маркіза небезпечними видаються вільні думки, порушення світських правил, – усе, що хоч здалеку скидається на порушення традицій. «Порушити цю салонну хартію, – зауважує автор, – не давали права ні рента в сто тисяч екю, ні блакитна стрічка. Всяка свіжа думка здавалась тут грубістю. Незважаючи на хороший тон, на бездоганну чемність, на бажання бути приємними, на всіх обличчях відбивалась нудьга. Юнаки, що приходили з обов»язковим візитом, боялись говорити про щось таке, що могло дати привід запідозрити в них якісь думки чи виявити знайомство з забороненими книжками, а тому після кількох вишуканих фраз про Россіні і про погоду вони замовкали».

Серед старих аристократів ще стрічаються люди розумні, діяльні, по-своєму значні, як маркіз де Ла-Моль. Але й він оцінює енергійність і розум Сореля, свою приязнь до нього як мимовільне захоплення, схоже до уваги до пса: «Прив'язуються ж люди до гарненького песика». Пихатий аристократ не здатний побачити у плебеєві рівного собі і своєму оточенню. Навіть наблизивши до себе здібного юнака, він бачить у ньому не особистість, а спритного служника. Поступово змінюється й сам Жульєн. Залишки його провінційної наївності та пристрасності витісняє холодний скептицизм. Він вчиться ставитись до своїх світських перемог з глибоким цинізмом і спокійно сприймати несправедливі закони суспільства. Але водночас в душі Жульєна ніколи не гасне й вогник протесту. Він розглядає членів родини маркіза де ла Моля та відвідувачів його салону як своїх ворогів. Несподівано для себе він отримує чергову світську перемогу: в нього закохується красуня-аристократка, донька маркіза, Матильда де Ла-Моль. Перед Жульєном відкриваються блискучі перспективи: можливість стати повністю «своїм» серед аристократичного оточення, в якому він живе, здобути офіцерський чин та руку доньки маркіза де ла Моля. Гордість і честолюбство Жульєна цілком задоволені, здавалося б, на нього очікує безхмарне майбутнє, але плани героя раптово руйнує лист, написаний маркізу Луїзою де Реналь (насправді, як з'ясується пізніше, його написала не сама Луїза, а її духівник), в якому Жульєн звинувачувався в тому, що він з меркантильною метою зваблює багатих жінок. Бажаючи помститись, Жульєн стріляє в пані де Реналь в той самий момент, коли вона перебуває в церкві, де слухає недільне богослужіння. Його колишня коханка була поранена, а сам Жульєн потрапляє до в'язниці. Поранення Луїзи виявились легким. Маті льда де Ла-Моль, використовуючи свої зв'язки та гроші, намагається пом'якшити майбутній вирок суду, але, зрештою, Жульєна все рівно засуджують до страти. Суддівського милосердя не бажає й сам Жульєн, який остаточно усвідомлює усю аморальність та іллюзорність своїх честолюбних кар'єрних поривань. Духовне прозріння та каяття дає йому моральне право кинути в обличчя своїм суддям гнівні звинувачення.

Роман закінчується сценою страти Жульєна Сореля. Через три дні після страти Жульєна, обнімаючи своїх дітей, померла і його колишня коханка, пані де Реналь.

Проблематика й особливості жанру роману. «Правда, гірка правда» -такими словами, вміщеними в епіграфі до роману, розпочинається розповідь про трагічну долю талановитої молодої людини Жульєна Сореля. В «Червоному і чорному» Стендаль порушує одну з головних проблем французького реалізму XIX ст. – конфлікт між особистістю та суспільством. В французькій літературі це був перший роман про долю юнака, вихідця з низів, який наполегливо і послідовно торує собі шлях до вищих щаблів тогочасного суспільства. Як і його сучасник Бальзак, Стендаль відчуває себе саме істориком, дослідником моралі та звичаїв суспільства. Підзаголовок його романа – «Хроніка XIX століття» – надзвичайно точно відбиває прагнення автора відтворити багатогранний образ епохи, а не лише описати окремі характери або ситуації. Більш того, автор відбиває в індивідуальній долі головного героя, Жульєна Сореля, об'єктивні, типові закономірності і конфлікти суспільного життя Франції епохи Реставрації. Особливої масштабності ці конфлікти набувають внаслідок того, що письменник розглядає їх на дуже широкому