Поетика та проблематика роману Ф. Стендаля «Червоне і чорне»

Відображені у романі конфлікти асоціативно відзеркалені й у символіці протиставлення двох кольорів, що лейтмотивно проходять через увесь твір, починаючи вже від самої його назви. Червоний колір асоціюється з кольором важливої історичної події тієї епохи – революції, тоді як чорний колір – з кольором політичної реакції. Час, за який довелося жити Жульєну, огортає всі його благородні наміри в чорний колір. Суспільство не зацікавлене в його енергії й розумі (в цьому воно вбачає якобінство), його швидше влаштовують бездарні обивателі (як у Безансонській семінарії), від них не йтиме небезпека вільнодумства. Щоб реалізувати себе, Жульєну доводиться вдягнути чорний костюм пристосуванця і лицеміра, який спаде з нього тільки перед смертю. Чорний колір згубив Жульєна.

Новаторськими рисами позначена не лише проблематика твору, але й його жанрова специфіка. Створюючи «Червоне і чорне», Стендаль виходив з традицій створеного Гете жанру роману виховання з чітко окресленою головною постаттю героя, що пізнає світ. Водночас у своєму творі Стендаль розроблює й принципи соціально-психологічного роману. Його герой вписаний в соціальну панораму епохи, сприймається на тлі соціальних конфліктів та суперечностей, притаманних тогочасному суспільству. Психологізм Стендаля побудований на конфлікті почуттів і розуму, боротьбі між ними. У Сорелі наче з'єдналися дві особи: одна – діє, а інша за нею спостерігає. Подібний самоаналіз – характерний атрибут реалістичного психологічного роману. Стендаль використовує психологічний портрет як один із засобів характеристики героя. «Великі чорні очі» Сореля «виблискують думкою», «його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі…».

Сюжет роману складає напружене духовне життя героя у його складних взаєминах із суспільством, таємна «війна» за право реалізувати себе. Композиція зосереджується не стільки на подіях, скільки на переживаннях. Ритм оповіді нерівний: повільна течія аналітико-психологічних уривків поєднується зі скупими описами, потім – швидкі вузлові та поворотні моменти, які вводять у річище неквапливих спостережень за найменшими відтінками пристрастей серця. Внутрішній монолог переходить у невласне-пряму мову, афористичний діалог - у детальне авторське коментування. Стендалів граничне простий стиль тримає в постійній напрузі, створює своєрідну психологічну поетику «Червоного і чорного».

Система образів роману. Галерея образів, представлених у романі, достатньо чисельна і розмаїта. Така система образів, зокрема, давала можливість письменникові широко охопити життя та конфлікти сучасної йому Франції, представити усі її головні суспільні типи.

Світ безсоромного здирництва і шахрайства, що уособлює вищі щаблі суспільної ієрархії тогочасної Франції, найбільш яскраво представлений в образах пана де Реналя (дворянський тип) та пана Вально (тип сучасного письменникові буржуа).

Пан де Реналь, дворянин, мер міста, який одружується заради приданого, і надзвичайно пишається своїм аристократичним походженням, «... всі таланти цього чоловіка, – як зауважує автор, – не сягають далі уміння вимагати від людей акуратної оплати того, що вони йому винні, а самому якомога довше не платити власних боргів». Пан де Реналь дбає найбільше про збагачення, намагаючись витримати конкуренцію з місцевими буржуа: має завод цвяхів, скуповує землі, навіть дерева в саду висаджує такі, що можуть приносити прибуток. Але все ж пан де Реналь не витримує конкуренції з більш агресивним і ще більш цинічним прошарком буржуа, характерним представником якого в романі виступає Вально. У цього пана немає узаконених майнових привілеїв, але є чималий капітал, який дозволяє йому давати хабарі і тим самим брати активну участь в політичних та господарських справах Вер'єра. Вально – це відвертий шахрай, який краде гроші, що належать будинку сиріт, людина груба, неосвічена, жадібна. І, зрештою, саме він стає першою людиною Вер'єра, мером, одержує титул барона та права верховного судді. Вально навіть наважиться прийти до маркіза де Ла- Моля, і пихатий вельможа прийме цього неука, провінційного злодія, бо сподівається на його підтримку на виборах. Таким чином, Стендаль доводить, що в його час пани типу Вально набули соціальної та політичної ваги.

В різко негативному висвітленні змальовує Стендаль і атмосферу, яка склалася в Безансонській духовній семінарії, де виховують майбутніх духовних наставників народу і де панує «кожної хвилини лицемірство, кожна розумна думка вважається злочином, шпигунство – сміливістю, відсутність самостійної думки – мудрістю, а рабська послужливість і бездумна слухняність – найвищою доброчесністю».

Рисами живих людей, здатних мислити, страждати, підпорядковуватись не лише майновим інтересам, виступають в романі лісоторговець Фуке, який живе далеко від міста, абат Пірар, якому навіть близькі люди не вірили, що він не крав, замаючи посаду ректора Безансонській духовній семінарії, маркіз де Ла-Моль, який, попри плебейське походження, все ж спромігся побачити особистість у своєму секретарі, донька маркіза Матильда, пані Луїза де Реналь і,