Поетика та проблематика роману Ф. Стендаля «Червоне і чорне»

Центральний герой роману Жульєн Сорель, син сільського теслі, на цілу голову вище від свого оточення, і в цьому полягає його трагедія. Він народився в часи Імперії, але свідомого віку досяг в епоху Реставрації. Наділений розумом, блискучими здібностями, силою волі, він, якби жив трохи раніше, в епоху революції та Наполеона, зміг би відігравати активну роль у житті і досягнути слави та пошани. Недаремно особистість Наполеона стає кумиром для юного Жульєна. Молоді люди його покоління бачили в Наполеонові символ епохи, коли обдарована особистість могла знайти гідне застосування своїм талантам, поза майновими та становими привілеями. Епоха Реставрації перегородила шлях до суспільної діяльності для юнаків, подібних Сорелю, залишивши їм дуже обмежені та вузькі життєві можливості. Але міщанське існування викликає відразу у Жульєна. Стверджуючи права своєї особистості, Жульєн вступає в боротьбу з ворожим йому суспільством, в чому виявляє себе виключна сила його вольової натури. Втім, життя в суспільстві обумовлює й поведінку самого Жульєна. У своїй боротьбі він змушений застосовувати зброю своїх супротивників – пристосовництво і лицемірство, які Стендаль вважав головною хворобою XIX ст. Постійна роздвоєність між вимушеним лицемірством, що його диктують закони суспільної моралі, і чистою та пристрасною душею юнака, між підступними способами боротьби і героїчними мріями про життя, сповнене величі і щастя, виступає джерелом постійних душевних тривог та хвилювань Жульєна Сореля. Таким у романі постає складний і суперечливий характер головного героя.

Плебей за походженням, Жульєн зовсім не був схожим на свою родину. батько і брати ненавидять худого безкорисливого, мрійливого, палкого, незрозумілого юнака. У дев'ятнадцять років він має вигляд заляканого хлопчика. Втім, він рішучий, працездатний, розумний. Люди з подібною вдачею досягають поставленої мети.

Пробити собі дорогу для нього – означало насамперед вирватися із ненависного міщанського середовища Вер'єра. Усі його зусилля спрямовані на досягнення цієї мети. Він лицемірно використовує людей, які можуть бути корисними. Щоб завоювати серце старого абата Шелана, від якого залежало його майбутнє, він вивчив напам'ять латиною увесь Новий заповіт та книгу «Про Папу», не ймучи віри жодній з них. Про Наполеона він висловлювався тільки зневажливо, тож ніхто навіть і не здогадувався про його захоплення.

Його першою світською «перемогою» стає дружина господаря будинку, в якому він отримує посаду вихователя, Луїза де Реналь. Спочатку він ставиться до цієї вродливої жінки з презирством, але, побачивши, що подобається їй, вирішує закохати її в себе й використати для просування вгору. Він старанно намагається грати роль переможця жіночих сердець, але виглядає дуже смішним, оскільки йому бракує досвіду. Далі герой потрапляє до Безансонської семінарії, де знову виявляються його амбіції: він вважає, що серед цих обмежених і нерозвинених семінаристів йому легко стати першим учнем. «У Наполеона я був би сержантом; а серед цих майбутніх попів я буду старшим вікарієм», - каже Жульєн. В його душі відбувається постійна боротьба між первісною моральною чистотою його думок і честолюбними прагненнями кар'єрного просування, необхідністю лицемірити і пристосовуватись. І, зрештою, здавалося б, останнє бере верх в його душі. Здобувши чергову перемогу в коханні, цього разу над донькою маркіза де Ла-Моля, Матильдою і почувши від неї звістку про присвоєння йому звання гусарського поручика, Жульєн каже собі: «Отже, мій роман врешті-решт закінчився, і я зобов'язаний цим тільки собі. Я зумів закохати в себе цю страшенну гордівницю. її батько не може жити без неї, а вона без мене».

Усунувши з дороги усі перешкоди, він нарешті домагається свого – в 23 роки стає поручиком найкращого гусарського полку французької армії. Так свого часу починав Наполеон. Чорний колір душі Жульєна Сореля штовхає його на злочин: сп'янілий і запаморочений блискучою кар'єрою, яка відкривається йому, він знову наражається на перешкоду (лист пані де Реналь, в якому Жульєн охарактеризований як безсоромний кар'єрист), яку без вагань рішуче долає двома пострілами із пістолета. І лише після цього розуміє, що вбивав він своє кохання, червоний колір своєї душі, те щире, що було у нього і від чого він відмовився. «Я вчинив жахливо... я знехтував якостями простими й скромними заради якогось блиску», – говорить він у в'язниці, де остаточно переконується в марноті усіх своїх честолюбних прагнень, тих світських «здобутків», яких він так наполегливо домагався. Напередодні страти Жульєн повертається до стану своєї первісної природної чистоти та моральності.

Луїза де Реналь, дружина мера містечка Вер'єр і перша коханка Жульєна Сореля, змальована в романі як простодушна й щира жінка, яка приваблює прихованою пристрасністю душі, благородством. Такими ж чистими і природними є її почуття до Жульєна, якого вона покохала з усією силою душі. Водночас, Луїза, яка була вихована в єзуїтському монастирі, розривається вибір між пристрастю, з одного боку, та її обов'язком дружини, матері, християнки – з другого. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та суспільною мораллю. Але, як і Жульєн, вона зрештою приходить до усвідомлення необхідності жити не за лицемірними законами суспільства, а у відповідності до природних прагнень власного серця. Кохання пробуджує в ній силу духа, про яку вона раніше навіть і не підозрювала. Відтоді вона зовсім не зважає на обов'язок перед чоловіком або моральний осуд. Тепер вони для неї просто не існують. Навіть після того, як Жульєн з відчаю стріляв у неї, пані де Реналь приходить до нього у в'язницю, порушуючи загальноприйняті уявлення про мораль і обов'язок. Луїза говорить: «Мій обов'язок – бути з тобою». Це слова справжнього щирого кохання, відданого та зворушливого, яке доля подарувала Жульє-нові. Луїза не змогла пережити смерть коханого і померла через три дні після його загибелі.

Матильда де Ла-Моль – чарівна світська красуня і своєрідний символ та найвищий щабель того аристократичного світу, до якого так прагне потрапити Жульєн Сорель. Незважаючи на соціальну прірву, яка розділяє Жульєна і Матильду, душі цих героїв значною мірою виявляються духовно спорідненими. їм обом властива відраза до своєї ницої, позбавленої героїзму епохи і туга за духовною величчю попередніх історичних епох. Якщо для Жульєна взірцем непересічної історичної особистості виступає Наполеон, то Матильда знаходить приклад для наслідування в родинному переказі про кохання Маргарити де Валуа, майбутньої королеви Наваррської, до Боніфаса де Ла-Моля, «самої видатної людини свого часу». Цей далекий родич Матильди був страчений на Гревській площі, а його відтяту палачем голову Матильда власноруч поховала в невеличкій капличці. Матильда інстинктивно шукає навколо себе таких сильних людей і не знаходить їх. «Високе походження, – каже вона, – дає людині безліч якостей, брак яких ображає мене... але воно знищує ті якості душі, якими заробляють смертний вирок». Жульєн для неї – особистість, що, завдячуючи своїй хоробрості та непересічності, може бути співставлена з Боніфасом. Кохання Матильди до Жульєна – це й своєрідний виклик суспільству, продиктований зневагою до його інертності та сірості, бажанням протиставити себе нормам загальноприйнятої моралі. Ризикуючи своїм дворянським ім'ям і переступаючи через поняття честі, Матильда все ж переконана, що знайшла щастя, оскільки зустріла в особі Жульєна «справжню людину», яка заслуговує на те, щоб принести їй в жертву її молодість, багатство, аристократичний титул. І якщо для Жульєна вона – честолюбний ідеал, заради якого він здатний піти на угоду з совістю, то і Матильдою рухає не так сердечний потяг, як прагнення піднестися у власних очах, а можливо, і в очах інших. І якщо Жульєн врешті позбавляється дурману марнославства, і в його серці згасає ця любов-лихо-манка, то Матильда залишається вірною своїй героїчній позі: вона намагається витягти Жульєна з в'язниці, а після страти в печальному вбранні їде в кареті, тримаючи на колінах голову коханого, відтяту гільйотиною, щоб поховати її власноруч окремо від тіла, як її «славна родичка».

 

 

1.Андреев Г. Л., Козлова Н. П., Косиков Г. К. История французской литературы. – М., 1987.

2.История французской литературы. Том 2. 1789-1870. – М., 1956.

3.Моруа Андре От Монтеня до Арагона. – М., 1983.

4.Пахомова С. «Моліться за мою душу. « Підсумковий урок за романом «Червоне і чорне»//Зарубіжна література. -1997. – №8.

5.Писатели Франции. – М., 1964.

6.ПревоЖ. Стендаль. -М. -Л., 1967.

7.Реизов Б. Г. Стендаль. Годы учения. -Л., 1978.

8.Черневич М. Н., Штейн А. Л., Яхонтова М. А. История французской литературы. – М., 1965.