Політична думка середньовіччя, часів Відродження та нового часу

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засілля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенцій, він прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір “95 тез”, закликаючи до публічної дискусії. Провідною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу індульгенцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення церкви.

Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об’єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

- необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської війни;

- безумовний народу світській владі;

- ідеалом є сильна та стабільна монархія;

- світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

- необхідним є законний примус з боку держави;

- монарх як суб’єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише “судові розуму” та вищим законам;

- піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування за них – право на опір.

Республіканський рух не був цілісний; у результаті розколу у ньому утворилося два напрями: бюргерсько-лютеранський (М. Лютер) і плебейсько-селянський (Т. Мюнгер).

Реформація у розумінні Т. Мюнгера – це соціально-політичний переворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці найзнедоленіші верстви суспільства здатні здатні встановити новий суспільний лад. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування і оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна “Настанови в християнській вірі” (1536 р.). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі засоби пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як ознаки держави. “Суверенітет це абсолютна і постійна влада держави. Абсолютна, не пов’язана жодними законами влада над громадянами і підданими”. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить відповідно до справедливості та законів природи. Основою держави є сім’я. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію; до перших двох відносився негативно, бо при демократії дуже багато законів і влад, а загальні справи є в занепаді. Що ж до аристократії, то серед знатних людей розумних небагато і, як наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Ж. Боден вважав обмежену законом монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною здійснювалося б на демократичних принципах.

Італійський державний діяч та мислитель Н. Мак’явеллі увійшов в історію політичної думки творами “Володар” (1513), “Історія Флоренції” (1532), “Міркування на першу декаду Тіта Лівія” (1519) та інші. У центрі власного світобачення Н. Мак’явеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненнями зберегти та примножити власність. Він писав: “Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна”

Н. Мак’явеллі виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який би урівноважував інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Мак’явеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги: можливість брати участь у управлінні державою надавалося одночасно монархові, знаті та народу. “Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну”.

У праці “Володар” Н. Мак’явеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Що краще для володаря, запитує Н. Мак’явеллі, щоб його любили чи боялися? Найкраще, щоб любили і боялись. Але оскільки цього неможливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покарання завжди ефективний.

У цілому заслуга Н. Мак’явеллі у розвитку політичної науки полягає у тому, що він:

- відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

- заклав основи політичної думки;

- виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Італії;

- увів політичний лексикон поняття “держава” та “республіка” у сучасному розумінні;

- сформулював суперечливий, але вічний принцип “мета виправдовує засоби”.

Англійський державний діяч і політичний мислитель Т. Мор став всесвітньовідомим завдяки твору “Утопія” (1516). Утопія – це вигаданий автором острів, розповідь про який лягла в основу книги. В Утопії існувала лише суспільна власність, бо вона гарантувала добробут населення і рівність усіх. Управління здійснювалося на основі законів. Органами управління були народні збори та сенат. Із числа кандидатів, висунутих народом, сенат обирав правителя, посада якого була довічною. Найважливіші посадові особи із числа учених. Усі громадяни повинні працювати по 6