Політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку

У четвертому підрозділі “ОЧЕС як структура регіональної кооперації” досліджується роль і значення Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) як головного, ключового організатора міжнародного співробітництва в регіоні. Розглядається еволюція ОЧЕС протягом 1990-их років. Будучи серцевиною системи регіонального співробітництва, що розвивається, розгляд еволюції проводиться з урахуванням впливу ОЧЕС на розвиток усієї Чорноморської системи міжнародних відносин. З метою прогнозування граничного рівня розвитку ОЧЕС на довгострокову перспективу аналізується в цілому інтеграційний потенціал Чорноморської системи. У зв’язку з цим, досліджуються фактори, що сприяють і обмежують можливості розвитку системи регіонального співробітництва під егідою ОЧЕС. Визначається значення діяльності даної організації для зовнішньої політики України.

У п’ятому підрозділі “Висновки” зібрані підсумкові положення зі всього розділу.

У висновках наведені результати, до яких удалося дійти, досліджуючи означену проблематику.

Розпад на початку 1990-х років біполярної системи міжнародних відносин спричинив кардинальну перебудову систем міждержавної безпеки і співробітництва на всіх системних рівнях: глобальному, регіональному, субрегіональному. Глобалізація після закінчення “холодної війни” сформувала сприятливі умови для розвитку регіональних і субрегіональних систем міжнародних відносин, ініціювавши процес пост-біполярної регіоналізації світового простору. Результатом міждержавної взаємодії, що підсилилася, у зоні Чорноморського басейну стала поява Чорноморської системи міжнародних відносин зі своїми елементами, структурою, середовищем. Наявність особливого політико-економічного змісту і форми у взаєминах Чорноморських держав дозволяє ідентифікувати Чорноморський регіон як підсистему Європейської системи міжнародних відносин, що розширює інтеграційне поле загальноєвропейських процесів.

У подібного роду процесах беруть участь одинадцять елементів-держав Чорноморської системи міжнародних відносин – Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина й Україна. Вони, у силу своєї географічної, історико-культурної, зовнішньополітичної, економіко-правової специфіки регіональних зв’язків, можуть розглядатися як такі і безпосередньо беруть участь у структуруванні регіональної системи безпеки і співробітництва. На відміну від регіональної системи безпеки, що знаходиться в процесі свого створення, система регіонального співробітництва вже одержала своє організаційне оформлення в структурах ОЧЕС і проходить етап становлення. На хід означених процесів доцентрово-силовий вплив роблять Росія і Туреччина. Розміщення сил у регіоні значною мірою визначається зіткненням їх інтересів.

Геополітична ситуація в Чорноморському регіоні відзначається напруженістю в російсько-румунських, російсько-болгарських, російсько-турецьких, російсько-азербайджанських, російсько-грузинських відносинах і коректується єдиним стрижневим військово-політичним елементом монополярного миру – НАТО. Загальна і найбільш серйозна перешкода для подолання ряду двосторонніх розбіжностей і для встановлення більш тісних політичних відносин одна: зовнішньополітичні підходи Румунії, Туреччини, Болгарії, Азербайджану, Грузії до Росії, тією чи іншою мірою, усе чіткіше визначаються рівнем відносин Росії з НАТО. У зв’язку з цим, перспектива політичної стабільності в регіоні знаходиться під впливом сильної деструктивної тенденції.

У цілому просліджується тенденція до ослаблення позицій Росії і посилення ролі Туреччини в регіоні, що в короткостроковій перспективі може привести до перегрупування сил і перерозподілу зон впливу. Це, у свою чергу, швидше за все, приведе до коректування російської регіональної політики. Можливо, вбік її жорсткості стосовно ряду держав і, насамперед, України, без підтримки якої Росія не зможе успішно протистояти Туреччині. У зв’язку з цим, Україна, як і інші Чорноморські держави, повинна сприяти створенню таких умов, за яких ні Росія, ні Туреччина не стали б прибігати до політики силового тиску, у небезпеці якого Україна сьогодні апріорно знаходиться відразу з обох боків.

У таких умовах значення регіональної зовнішньої політики України для побудови стабільної системи безпеки полягає в наступному: при явному інтересі Туреччини і Росії до України, Київ повинен стати посередником у зближенні інтересів цих двох країн. Щоб уникнути консервації можливості силового тиску відразу з обох боків, Україна, і не тільки вона одна, повинна бути зацікавлена або в появі нової міжнародної організації або трансформації старої (наприклад, ОБСЄ), яка б поставила відносини між США, її сателітами по НАТО, Росією, Україною й іншими Чорноморськими державами на партнерський фундамент. Можливо, НАТО ввійде до такої організації як одна зі складових частин трансатлантичної і транс’європейської системи безпеки, можливо, делегує свої основні функції керівним структурам нової організації. Координація спільної діяльності країн-членів може розвиватися в більш вузьких рамках регіональних і субрегіональних систем безпеки і співробітництва.

Виходячи з вищевикладеного, ключова умова регіональної стабільності сьогодні – не допущення прямого зіткнення Росії і Туреччини ні у політичній, ні тим більше у військовій сфері, відмовлення від провокації конфронтаційної політики з будь-якої сторони і створення таких умов у регіоні, за якими силове рішення проблем не принесло б істотних дивідендів ні одній зі сторін. При цьому під силовими методами маються на увазі і тверді політичні заходи. У зв’язку з цим і, насамперед, на регіональному рівні країни-елементи Чорноморської системи міжнародних відносин повинні практично реалізовувати свої зусилля по підтримці військово-морського паритету серед держав, базою постійної дислокації ВМФ яких служать порти Чорного моря (при цьому доцільна підготовка відповідного міжнародного договору) і виробленню механізму по створенню багатонаціональних військово-морських і сухопутних сил Чорноморських держав для вирішення широкого кола загальних регіональних проблем.

Вирішальний вплив на прискорення процесу створення стабільної регіональної системи безпеки (яка повинна відповідати, принаймні, двом параметрам: своєчасному попередженню погроз