+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
33
Мова:
Українська
творах В. Одоєвського відсутня оформлена дискурсивна позиція Іншого, що є типовим прикладом стратегії культурного оволодіння підкореними народами. Українець у трилогії цілком позбавлений права голосу. Павел Войнович, Пьотр Черественський, стрий Теодор та інші формують його образ «за нього», на основі власних суджень-переконань. Герої-поляки визначають себе в категоріях того, «чим вони не є». Відтак на тлі загрозливого Іншого утверджується позитивний національний образ, що поєднує цінності барокового міфу лицаря-сармата та романтичного страдника-вигнанця, закодовані в польській культурній пам’яті. Такий механізм, з іншого боку, демонструє прямий вплив на художній дискурс стереотипу й автостереотипу, які визначають ключову антитезу трилогії: протиставлення культури Заходу варварському Сходові. Письменник створює міфологічну епопею боротьби Добра і Зла, космосу і хаосу, яка, однак, на відміну від властивого для міфології пафосу творення світу, має виразно катастрофічний характер (присмерку світу).
У третьому розділі «Cтруктура та функції часопростору в літературі пограниччя» досліджено функціональність хронотопу і принципи його моделювання.
У підрозділі 1.1 «Хронотоп у літературі пограниччя» розкрито зміст понять часу і простору як категорій поетики, визначено універсальну модель хронотопу пограниччя та ключові часопросторові мотиви.
ХХ ст. у філософії визначається як ера «бездомності», досвід людини новітнього часу – це втрата відчуття дому у світі, космологічної певності (М. Бубер) та вигнання її з власної вітчизни (М. Гайдеггер), спричинені кризою ставлення до Іншого (Е. Левінас). Цей досвід, нашарований на трагічні колізії доби, формує аксіологічні критерії літератури пограниччя, де втрата поліетнічної «малої вітчизни» означає вигнання з ландшафту рідної культури, але передусім – проблему ідентичності. Для повоєнної літератури Exodus – головна категорія та система відліку у моделюванні часопростору.
Відтак «мала вітчизна» у прозі пограниччя – це «простір оселення» (Ґ. Башляр, Г. Бучинська-Гаревич), що становить суму чинників, доступних для розуміння, та складає «духовну топографію» автора. У творах втілюється універсальна ситуація «людини-на-шляху» (homo viator Ґ.Марселя), адже першорядна роль належить тут механізмам пам’яті, а головними прийомами є асоціативна, нехронологічна ретроспекція, інверсія, десинхронізація. Час набуває ознак циклічності, пов’язаної зі специфікою протікання спогаду, і втілюється в двох моделях: циклу сакрального (ідилічного), тобто міфологізованого, та циклічності-фатуму, «заклятого кола», що передає есхатологічну часову перспективу.
Модель хронотопу повоєнної прози пограниччя – це «шлях до витоків ідентичності», де ключовими мотивами є Дім і Дорога, що виражають екзистенційний досвід «кресової» спільноти. Дім – час захищеності і згоди в рідному просторі, завершений та ніби «злитий воєдино» з тереном «малої вітчизни» («часопростір ідилії» М. Бахтіна). Дорога – час хаосу і бездомності у просторі війни – виконує у творах функцію цезури, відділяючи час міфічно-ідилічний від реального («авантюрний часопростір» М. Бахтіна).
Головний структурний елемент хронотопу пограниччя – галицько-подільський пейзаж – відповідає художньо-естетичній моделі «краєвиду перед знищенням» (ідилічність, реєстрація найменших характерних деталей, знерухомлення). Значеннєва багатошаровість «кресового» ландшафту спонукає до розгляду його в категоріях палімпсесту (С. Ульяш). З іншого боку, структурно-семіотична парадигма дає можливість простежити в цій літературі ціннісне означення – з перспективи довічної віддаленості – «близького» й «далекого», «там» і «тут», «цієї» і «тієї» землі, «свого» і «чужого» світу.
У підрозділі 3.2. «Топос Аркадії у прозі А. Кусьнєвича і З. Гаупта» розкрито специфіку ідилічного часопростору, його функції та прийоми деідеалізації. Стилістику художнього образу пограниччя визначає сентиментально-ностальгічний погляд у минуле. Топос Аркадії втілюється засобами міфологізації, ідеалізації та ціннісної семантизації матеріальної культури і краєвиду галицько-подільського краю.
У прозі А. Кусьнєвича історичний час, уміщений у потік спогадів, зупиняється на вибраному епізоді минулого «малої вітчизни», яке, з волі автора, набуває ознак «часопростору ідилії», де життя і його події протікають у незмінному циклічному ритмі та «невіддільні» від рідного ландшафту. Пейзаж виконує провідну роль у створенні «аркадійського» образу. У ньому домінує символічна функція, покликана передати ідеал «єдності різнорідностей» пограниччя. Річка Стрий – головний чинник міфологізації «малої вітчизни», що окреслює межі «свого», насиченого значеннями світу. Повернення на береги спільної ріки в «Зонах», «На шляху до Коринфу», «Стані невагомості» означає для героїв різних націй повернення до першопочатку, у неконфліктний простір пограниччя. Натомість, «чужі» для них міста – Варшава, Париж, Верона, Відень – постають як простір монологічний і неозначений.
Характер персонажного образу минулого, яке протистоїть епічності, втілене засобами граматичного теперішнього часу, визначають у А.Кусьнєвича: реконструкція (відтворення наратором минулих подій) і креація (створення альтернативних версій цих же подій), тому час спогаду неможливо відділити від часу фантазійного, часу ілюзії – вони мають однаковий статус у зображеному світі: час минулий стає часом можливим. Отже, художня дійсність постає лише як спектр можливостей розвитку, породжуючи унікальну концепцію «відкритого» прозового хронотопу, в полі якого формується особистість-проект, сповна відкрита для реалізації своїх можливостей. Герой А.Кусьнєвича завдяки своїй множинності уникає реїфікації і замикання в рамках завершеної форми.
Структура хронотопу у творах З. Гаупта – нелінійна, асоціативно-алюзійна, проте укладена в систему мікропростору із центром, локалізованим у польському Домі, оточеному українськими селами. Єдність житла з навколишнім краєвидом та рікою Серет формують міф дитинства, де все сталося «уперше». Натомість, фрагменти, що відтворюють пізніший досвід митця, – шлях з Поділля через Париж до Нового Орлеану, підпорядковані хронотопові Дороги як символові бездомності й блукання людини ХХ ст. серед цивілізаційно-культурних знаків власної епохи («Чати», «Лілі Марлен», «Перекотиполе»).
Отже,