+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
33
Мова:
Українська
пограниччя набуває у З. Гупта рис сакральних: у контексті зворотів «тут, у нас, мій край, моя земля, мої околиці», завдяки багатій різномовній топонімії вибудовується простір пограниччя культур і традицій, з неодмінною екзотикою Іншого начала як органічного елементу Дому. Він протистоїть «чужому» світові, причому ця антитеза формується у просторі та в часі: теперішнє, пов’язане з комерціалізованим світом еміграції, знаменує процеси глобальні – уніфікацію мислення і світосприйняття, зневагу до Іншого, підміну людського образу стереотипом юрби («Ентропія сягає нуля», «Сьогодні, позавчора, вчора, завтра», «Варіанти»). У зв’язку із цим виникає різка поляризація хронотопів – авторського (сучасність як час творення нарації) та сюжетного («кресове» минуле як мета наративного пошуку), що виражається в повсякчас наявній опозиції «далекого і близького», «розщеплення» художнього світу на «там» і «тут»: теперішнє (еміграційне) «тут» зображається як далеке, непізнане й ілюзорне, натомість, колишнє («кресове») «там» – як аркадійське – близьке, зрозуміле й неминуще.
А. Кусьнєвич і З. Гаупт не абсолютизують «кресової ідилії», цілком свідомі власного «сентименту» до «малої вітчизни» (пор. «Апострофу до Лятичівського повіту» З. Гаупта), і тому відверто декларують через вуста наратора, що зображений час і простір – це лише суб’єктивний відблиск свідомості героя, настрій ностальгії за втраченим «раєм», а ідилія – лише «ймовірна», пригадана версія неіснуючого вже світу, цілісність і багатовимірну повноту якого відтворити неможливо.
У підрозділі 3.3. «Катастрофізм у прозі В. Одоєвського та Л. Бучковського» встановлено відмінності їхньої «апокаліптичної поетики простору».
Моделювання часопростору у повоєнній прозі пограниччя нерідко тяжіє до катастрофічного образотворення, втілюючи світовідчуття «останніх часів», коли на зміну ідилії «згоди народів» приходить протистояння «всіх проти всіх». В. Одоєвський у трилогії створює ціннісно-просторове поняття «цієї землі», підпорядковане топосу України, пов’язаному з польським оборонним міфом. У структурі хронотопу виражається культурно-цивілізаційна опозиція Схід-Захід, де польський культурний простір – як останній рубіж – включений у межі європейського та набуває рис універсального християнсько-місіонерського символу. Характер часопростору визначається параметрами колоніального епосу – «створення світу» на «нічиїй» землі та боротьба за нього у двобої з «неприборканим» Іншим. Есхатологічна спрямованість прозового дискурсу втілюється в конвенційних образах бунту «української черні» зі сталим набором «апокаліптичних» мотивів.
У реальних географічних координатах подільського регіону В. Одоєвський вибудовує уявно-символічний хронотоп, котрий завдяки різномовній топонімії стає знаком потенційної полікультурності змальованого середовища і парадоксально протистоїть чільній ідейній настанові творів. Сюжетний часопростір відповідає жанровій природі роману-епопеї, хронотоп персонажний розгортається через «зациклену на минулому» внутрішню рефлексію. Час, «ув’язнений» у струмені тяжкого пригадування, зазнає безкінечних інверсій, має «кільцеву» структуру, форму «хронічної петлі», є «розкрученим колесом братовбивчої різанини». Художній краєвид відбиває стрижневий конфлікт твору, означений опозиційно як «свій» та «чужий». Антагоністичний хронотоп трилогії – степ (чинник міфологізації Поділля, де степу не було), атрибутами якого є безплідність та виснажлива спека, пророкує відступ «острівця» польської культури під натиском стихії українського «моря».
Для Л. Бучковського війна тотожна апокаліптичному звершенню: коли всі цивілізаційні надбання людства зазнають краху, настає «Безсвіття. Тобто світ без світу». Світоглядна криза митця виражається у трансформації мистецького образу дійсності: від поліфонічного простору співіснування культур («Вертепи») – до деконструйованого простору війни, де роздробленість означає деградацію, а уривки-уламки реальності свідчать про остаточну втрату людиною почуття часу й простору культури. Разом з тим наскрізною є глибоко етична позиція: відповідати на заклик Обличчя Іншого (Е. Левінас), аби зберегти людське обличчя в нелюдській дійсності.
У структурі часопростору повістей «Чорний потік» і «Доричний кружганок» віддзеркалено потребу захисту життя: це пошук місця прихистку на шляху безупинної втечі. Домінантами художнього образу є темрява і мертвотність, а водночас той морок, що оточує ззовні, – аналогія до занурення людської істоти в темряву зла й ненависті до ближнього. Формується хронотоп «темного шляху» – мандрівки без мети і світла надії, що водночас виступає і фігурою людської екзистенції як нескінченного шляху страждань. Пейзажні картини майже зникають з плану оповіді, домінує зображення-констатація – ковзання погляду по предметах. Скупі описи природи створюють образ запустіння, що пожирає занапащений простір Дому. Ландшафт підпорядковується «очам, які вистежують», тому є орієнтиром для ворога, захистом від нападу, тимчасовим сховком.
Розрізнені види лісу, річки, поля, розмитого тракту з’являються в мерехтінні кадрів-поглядів. Л.Бучковський прагне осягнути ці окремі відчужені елементи, аби з уламків скласти зримий образ втраченого Дому. Це образ рідної землі, яка існує попри смерть одних людей і духовне звиродніння інших, образ цілісної людини в умовах руйнування всіх одвічних гуманістичних засад. Шлях у Л.Бучковського – це не лише «існування до смерті», але й життя як вибір: чи і як бути вірним собі у страшній дійсності, адже інерція людського існування після втрати Дому неодмінно скеровує на шлях його пошуку.
У Висновках узагальнено основні результати, наведено стислий виклад здобутків дисертаційної роботи.
Література польсько-українського пограниччя – унікальне явище багаторівневої інтерференції національних світоглядів, мов, цінностей і стереотипів, реалізоване в межах польської історико-літературної традиції, у повоєнну добу засвідчує якісно нове філософсько-естетичне спрямування. Ідейно-художню своєрідність прози пограниччя по війні визначають: відхід від «ягеллонської риторики» на користь універсалізму ціннісних орієнтирів як результат руйнування «кресової» системи мислення; перехід від традиційних форм оповіді до деструкції прозового дискурсу, криза взаємин автора і героя як наслідок катастрофічного світовідчуття; відхід від міметизму на