Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Поняття правоохоронних органів

Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
24
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
Вступ
1. Історія правоохоронних органів України
2. Поняття та зміст правоохоронної діяльності
3. Окремі правоохоронні органи України
Висновок
Список використаної літератури
 
Вступ
 
Механізм держави – це система органів і установ, посередництвом яких здійснюється виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави. Як правило це – представницькі установи або законодавча влада, виконавчо-розпорядчі органи, неурядові інстанції та судові інстанції, органи громадського порядку та державної безпеки, збройні сили.
У механізмі нашої держави особливе місце посідають органи держави спеціального призначення (контрольні та правоохоронні органи, місця позбавлення волі, збройні сили тощо). Їх можна розглядати як окрему ланку механізму держави, вже звичного поділу на законодавчу, виконавчу, судову влади. Прихильниками чітких юридичних конструкцій здебільшого вважають ці органи належними до сфери виконавчої і частково до судової влади.
Серед органів спеціального призначення юридична наука приділяє особливу увагу так званим правоохоронним органам. Звичайно у дослівному розумінні правоохоронну діяльність (забезпечення законності та охорона правопорядку в суспільстві, боротьба з правопорушниками, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому) мають вести буквально всі – громадяни, юридичні особи, органи законодавчої, виконавчої і судової влади тощо. Але для переважної більшості суб'єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною.
Оволодіння знаннями правових засад утворення та організації діяльності частки державних органів, головним призначенням яких є забезпечення на основі застосування норм права належної законності і єдиного правопорядку в державі, становить важливий впливовий фактор розбудови державності, забезпечення ефективності пропаганди правових знань, підвищення рівня правової свідомості й культури громадян, забезпечення неухильного утримання законності з збоку власне правоохоронних органів.
 
1. Історія правоохоронних органів України
 
Як засвідчують історичні джерела, норми звичаєвого права зароджувалися на українських землях з І століття н. е. та врегульовували порядок здійснення кровної помсти, а також деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків). Поступове витіснення влади жінки і становлення епохи патріархату не означало зникнення традицій, що формувалися впродовж тисячоліть. Традиції знайшли свій природно­правовий відблиск у звичаях, що врегульовували поведінку на початковому етапі одержавленого суспільства. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець у «Повісті врем’яних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав».
З розвитком феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можливо було використовувати в інтересах панівного класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Але саме існування звичаєвого права є логічним доказом того, що людина схильна його порушувати [4, с. 28]. А наявність певних правил поведінки й породила потребу в їх реалізації, викритті, встановленні винних осіб у вчиненні протиправних діянь, а отже, наявності правоохоронних органів.
Соціально­економічні та політичні відносини між племенами, які проживали на території українських земель у IX столітті, зумовили виникнення могутнього державного утворення – Київської Русі, яке залишило епохальний слід в історії формування державності та правотворчих і правозастосовних процесів. Вони мають нерозривний зв’язок з питанням становлення правоохоронних органів та вироблення правоохоронної функції. Доказом правотворчих, а також правозастосовних процесів є факти втілення звичаєвого права у письмових джерелах. Хоча вивчення староруського права ускладнюється відсутністю єдиного кодифікованого акта, який зберігав би норми і традиції розвитку держави Русі, однак норми тогочасного права можна відшукати у звичаях, традиціях, літературних джерелах, як­от: Перший Києво­Печерський звід (1074 р.), Повість врем’яних літ (1113-1114 рр.), Київський літопис (1113-1200 рр.) та законодавчий збірник «Руська Правда» ХІ-ХІІ ст. ст. Проаналізувавши правові норми перелічених джерел, можна зробити висновок, що ранньофеодальна держава Київська Русь, для якої були притаманні майнове розшарування населення, привілейоване становище феодального класу, мала витоки зародження правоохоронної функції. Спеціалізованих правоохоронних органів, звісно, не було, однак їхні функції первісно здійснювали князь та його повірені (вірники, мечники, тіуни). Цих осіб можна кваліфікувати як первісних працівників правоохоронних органів, оскільки за свої повноваження та розслідування провин вони одержували утримання від місцевого населення [4, с. 54].
Водночас правоохоронна діяльність у період Київської Русі частково бере витоки зі сфери княжої волі як свідомої поведінки і діяльності князя під час розслідування протиправних діянь. І це тому, що княжа воля реалізувалася початково, передусім у нормативно­правовому форматі. Руська Правда містить язичницькі норми, княжі грамоти, церковну судову практику, русько­візантійські договори та інші виявлення княжої волі. В нормах законодавчого збірника тісно переплітаються матеріальні та процесуальні положення, в яких також можна виявити окремі ознаки правоохоронних органів. Утім, у науковому сенсі прийнято поділяти збірник на три редакції: коротку, поширену (велику) і скорочену. Остання, що являє собою пізнішу редакцію широкої, позбавлена характеру законодавчої пам’ятки. Водночас значну роль у формуванні Руської Правди відіграла й судова діяльність князів, яка підтвердила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі. Приміром, посилання на конкретні судові рішення можливо знайти у ст. 23 короткої Правди та ст. 2 поширеної (великої) Правди, де зазначено, зокрема, що так судив Ярослав, так вирішували і його сини.
Тож можна стверджувати, що Руська Правда у короткій (а згодом і у поширеній) редакції є основним кодифікованим джерелом права і, відповідно, способів та методів діяльності первісних правоохоронних органів раннього феодалізму. Цей законодавчий збірник має двоякий характер, адже містить, умовно кажучи, два види норм: матеріальні (регулюють суспільні відносини щодо права власності, зобов’язального, сімейного, спадкового, кримінального прав) та процесуальні (передбачають порядок судочинства загалом та розслідування злочинів, тобто правоохоронну функцію).
Отже, започаткування та становлення правоохоронних органів на українських землях сягає першої пам’ятки права – Руської Правди періоду Київської Русі. Хоча цей збірник неодноразово був об’єктом дослідження, однак проблематика визначення прототипу право­охоронних органів потребує аргументованого дослідження норм саме поширеної редакції пам’ятки в контексті з’ясування особливостей формування правоохоронних функцій.
Розпад Київської Русі як держави (30­ті роки ­XII століття) – закономірний результат її економічного й політичного розвитку. Її правонаступником стало Галицько­Волинське князівство. Зокрема, у ньому збереглися елементи розслідування, притаманні Київській Русі.
Руська Правда як кодекс давньої Русі й Галицько­Волинського князівства втратила своє пряме значення лише наприкінці XV століття внаслідок переходу українських земель під владою литовських князів. У Великому Князівстві Литовському державно­правові форми давньої Русі органічно продовжилися і еволюціонували. Право Великого Князівства Литовського розвивалося на засадах староруського права та його правоохоронної практики.
Тематика становлення правоохоронних органів знаходить свої витоки й у законодавчій пам’ятці литовської держави XVI століття – Литовському статуті, який мав три редакції (1529 р., 1566 р., 1588 р.). Питання визначення органів, котрі здійснюватимуть правоохоронну діяльність, відповідало загальній тенденції внутрішньої політики Великого Князівства Литовського як держави. Зокрема, сутність такої внутрішньої політики полягала в тому, щоб «з ласки господарської зберегти старовину, закріпити соціальний, політичний і юридичний лад землі».
Переломним моментом для розвитку правоохоронних органів на українських землях стала політична унія між Литвою і Польщею, що супроводжувалася вдосконаленням норм староруського права шляхом застосування юридичних надбань Польської держави, запозичення їхньої практики регулювання суспільних відносин. Так, основним досягненням литовсько­польської доби з питань розвитку правоохоронної діяльності є виділення процесуального права в окрему галузь та доповнен­ня судового процесу різними процесуальними діями [4, с. 91]. Литовський статут діяв ще впродовж століття після занепаду Великого Князівства Литовського. Він слугував джерелом національного права Лівобережної України й був чинним на значній частині української території майже до середини ХІХ століття, тобто дія Литовського статуту поширювалася й на Річ Посполиту і надалі знайшла підтвердження у Березневих статтях 1654 року за часів Гетьманщини.
Вагому роль у формуванні національних ідеалів та правосвідомості українського суспільства відіграв період українсько­козацької доби. На Запорізькій Січі було запроваджено полковий устрій, відповідно до якого правоохоронна діяльність здійснювалася отаманами і гетьманами. За часів Козаччини правоохоронна функція реалізовувалася у процесуальному провадженні, де джерелами доказів були: пояснення сторін, показання свідка, призначення «оскарженого», присяга, допити на муках, документи, речові докази. Фактично такі різновиди правоохоронної діяльності, як розшукова діяльність, досудове розслідування, охорона громадського порядку, здійснювалися уповноваженими органами державної влади.
Що ж до Московського царства, під владу якого потрапила частина українських земель, то в його законодавстві також можна знайти витоки правоохоронної діяльності саме у розвитку характерних елементів обвинувально­розшукового процесу. Правовими витоками існування правоохоронних органів у ті часи є:
1) Соборне уложення 1649 р. -правоохоронні функції покладалися на осіб, що здійснювали розшук губних старост, та земську поліцію;
2) Указ Петра І «Об учреждении Петром І правительствующего Сената» (22. 02. 1711), відповідно до якого створено фіскальну службу з повноваженнями щодо контролю та нагляду за органами державної влади;
3) Указ Петра І «Об учреждении полицейской канцелярии» (20. 05. 1715), за яким правоохоронні функції покладалися на поліцейську службу;
4) маніфест «Об учреждении министерств» (8 (20). 09. 1802), де серед восьми створених міністерств було й Міністерство внутрішніх справ.
Протягом XVII-XX століть правоохоронні органи формувалися з чітким розподілом функцій та визначенням завдань. Основна мета – забезпечення безпеки державного механізму та конституційного ладу. До системи правоохоронних органів належали поліція, прокуратура, жандармерія, органи служби державної безпеки.
Упродовж 1917-1921 рр. на теренах сучасної України було створено такі вітчизняні правоохоронні органи, як жандармерія, варта Гетьманату, народна міліція Директорії, розвідка, контррозвідка, прокураторія, органи безпеки Директорії, інші спеціальні служби, основні завдання яких – боротьба зі злочинністю, забезпечення правопорядку та правомірної поведінки в державі.
Основні завдання правоохоронних органів за радянської доби такі: дотримання соціалістичної законності, забезпечення централізму влади, охорона громадської безпеки та громадського порядку, дотримання прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на життя і здоров’я, запобігання розвитку безпритульності тощо. До основних правоохоронних органів цього періоду слід віднести міліцію, а також прокуратуру.
З моменту ухвалення Декларації про державний суверенітет України та Акта незалежності України, становлення і розвитку України як незалежної держави правоохоронні органи зазнали кардинального реформування. Витоками нормативно­правового закріплення статусу правоохоронних органів за часів незалежності України є Конституція України, Закони України «Про міністерства і державні комітети Української РСР», «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про оперативно­розшукову діяльність», «Про Службу безпеки України» та інші. Маємо наголосити на істотних змінах у завданнях правоохоронних органів, до яких належить забезпечення законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, рівності, гласності та позапартійності.
 
2. Поняття та зміст правоохоронної діяльності
 
Правоохоронна діяльність-це владна державна діяльність, яка здійснюється спеціально уповноваженими державою органами на підставі закону і у встановленому нею порядку з метою охорони і захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом застосування правових заходів впливу.
Завдання правоохоронної діяльності полягають у захисті встановлених Конституцією України:
- суспільного ладу держави;
- економічної та політичної систем;
- прав і свобод людини і громадянина;
- законних інтересів юридичних осіб-суб'єктів усіх форм власності;
- економічної та інформаційної безпеки держави;
- суверенітету і територіальної цілісності України.
Правоохоронна діяльність здійснюється спеціально уповноваженими органами і детально регламентована законодавством України.
Соціальне призначення правоохоронної системи, її місце та роль у правовій системі відображаються в її функціях. Під функціями правоохоронної системи слід розуміти основні напрями діяльності суб'єктів правоохоронної системи в процесі вирішення поставлених перед ними завдань. Функції правоохоронної системи пов'язуються з впливом на суспільні відносини, що виникають:
- у соціально-економічній і політичній сферах суспільного життя;
- під час забезпечення громадського порядку та громадської безпеки;
- у процесі провадження дізнання та досудового слідства;
- здійснення адміністративно-правової юрисдикції;
- під час проведення оперативно-розшукових заходів;
- у профілактичній діяльності;
- у зв'язку з виконанням адміністративних і судових рішень. Відповідно можна виокремити основні та допоміжні функції правоохоронної системи.
Основні тобто ті, що безпосередньо пов'язані з протидією правопорушенням та тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права:
- профілактичну (профілактика правопорушень, які тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права) ;
- охоронну (охорона громадського порядку і власності) ;
- захисну (захист життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб) ;
- ресоціалізаційну (ця функція найбільш характерна для органів і служб у справах неповнолітніх, служб, що здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі) ;
- оперативно-розшукову;
- розслідування злочинів;
- судового розгляду справ (ця функція притаманна виключно судам і ніяким іншим правоохоронним органам, тому суди необхідно віднесли до особливої категорії державних правоохоронних органів) ;
- розгляду справ про адміністративні проступки;
- виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів.
Реалізація саме цих функцій потребує специфічного правового, організаційного, кадрового, інформаційного, матеріально-технічного, фінансового, наукового та іншого забезпечення, що, в свою чергу, обумовлює необхідність створення спеціальних служб забезпечення.
Такі функції як функція протидії організованій злочинності та функція протидії корупції, хоча й передбачені окремими законами України, по суті є лише складовими названих головних функцій правоохоронної системи, тому ми їх окремо не виділяємо.
Допоміжні функції:
- контрольна (наглядова) ;
- дозвільна (надання дозволів на здійснення певної діяльності, в тому числі підприємницької або вчинення певних дій) ;
- аналітична та (або) методична;
- інформаційна (інформування інших державних органів, у тому числі правоохоронних) ;
- нормотворча (з правом видання актів міжвідомчого характеру) ;
- координаційна.
Державні правоохоронні органи можуть виконувати й інші функції, які не відносяться до правоохоронних, а саме: забезпечення урядового зв'язку, конвойну тощо.
Використання системного підходу дозволяє розглядати правоохоронну систему як утворення, що має внутрішню структуру та ієрархію складових елементів. Правоохоронна система має не тільки складні та багатогранні цілі, завдання та функції, але і досить складну структуру.
Перелік правоохоронних органів міститься в ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року: правоохоронні органи – органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
Охорона правопорядку для цих органів є головною діяльністю, яка здійснюється тільки у встановленому законом порядку. При цьому правовий статус кожного правоохоронного органу чітко визначений у спеціальному законі, який регламентує права, обов'язки і особливості діяльності правоохоронного органу. Закон встановлює структуру кожного органу, його завдання, функції, повноваження, окремо визначаючи спеціальний предмет діяльності деяких органів – оперативно-розшукову діяльність, яка регламентована Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року. Цю діяльність можуть здійснювати спеціальні підрозділи з виконанням оперативно-розшукових дій служби безпеки, органів внутрішніх справ, органів з виконання покарань, податкової міліції та інші. Вони можуть використовувати, відповідно до закону, гласні та негласні пошукові, розвідувальні й контр розвідувальні заходи із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів.
Правопорядок забезпечується правоохоронними органами шляхом повсякденного додержання, виконання, використання, а в необхідних випадках застосування правових норм з метою повної реалізації їхніх приписів.
Отже, правоохоронний орган-це юрисдикційний орган, уповноважений державою виконувати в установленому законом порядку функції або завдання з охорони права, охорони правопорядку, розслідування або запобігання порушень права, відновлення порушеного права, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.
За кількістю суб'єктів і значущістю в державі правоохоронна діяльність посідає значне місце й постійно привертає увагу органів влади, політичних партій, засобів масової інформації, громадськості. Правоохоронна діяльність-багатоаспектна. Політичними, управлінськими та правовими засобами її спрямовано на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складну систему правоохоронної діяльності реалізують у різних видах правозастосовних дій, а саме: правовстановлюючих, правозабезпечувальних, правопримушувальних і правовідновлювальних.
Зазначені види правоохоронних дій уповноважені здійснювати, органи прокуратури, органи досудового слідства й дізнання, органи юстиції. Правовстановлюючі та правопримушувальні дії можуть здійснювати органи служби безпеки, податкової міліції та митні органи.
 
3. Окремі правоохоронні органи України
 
Правові основи організації й діяльності прокуратури були закладені Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. Відповідно до Закону систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Кримської Автономії, областей, м. Києва (на правах обласної), міські, районні, міжрайонні, а також інші прирівняні до них прокуратури. За радянською традицією прокуратура перших років незалежності все ще перебирала на себе роль органу тотального нагляду. Серед її функцій були нагляд за дотриманням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами; участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення і господарських спорів в арбітражних судах тощо. Чинна Конституція України створила можливість приведення системи й повноважень прокурорських органів у відповідність до цивілізованих демократичних засад.
Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:
- підтримання державного обвинувачення в суді;
- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
- нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень.
Cистему органів внутрішніх справ України складають Міністерство внутрішніх справ України, та його головні управління, управління і відділи в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах, а також підрозділи міліції, пожежної охорони, внутрішні війська, виправно-трудові установи, навчальні заклади та інші підвідомчі їм підрозділи.
Органи внутрішніх справ забезпечують громадський порядок, попереджують, розкривають і розслідують правопорушення, злочини, виправляють і перевиховують засуджених, забезпечують пожежну безпеку та безпеку дорожнього руху.
Важливою структурною одиницею органів внутрішніх справ є міліція. Її правовий статус визначає Закон України «Про міліцію « від 20 грудня 1990 року.
Відповідно до закону міліція-це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Основним завданням міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, запобігання і припинення правопорушень, виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили, забезпечення безпеки дорожнього руху, захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень.
Міліції для виконання покладених на неї обов'язків надаються права:
1) вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, виносити на місці усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні порушення, а в разі невиконання зазначених вимог застосувати передбаченні цим законом заходи примусу;
2) перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконання яких покладено на міліцію;
3) викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв’язку з матеріалами, що знаходяться в її провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом, піддавати їх приводу у встановленому законом порядку;
4) виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки;
5) затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях: осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених, які переховуються від дізнання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання на строки і в порядку, передбачених законом;
6) складати протоколи про адміністративні правопорушення, проводити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення;
7) у будь-який час доби безперешкодно входити на територію і в приміщення підприємств, установ та організацій, в житло громадян з метою припинення злочину, при переслідуванні злочинця, а також при стихійному лихові (пожежа, руйнування тощо) ;
8) при виконанні своїх обов'язків по охороні правопорядку застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю, якщо виникає безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції особисто;
9) користуватися безплатно всіма видами громадського транспорту міського, приміського, місцевого сполучення (крім таксі) а також попутним транспортом;
10) використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представників іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставки в лікувальні заклади осіб, які потребують невідкладнї медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставки в міліцію.
На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, які здатні за своїми особистими і діловими, моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров'я виконувати покладені на міліцію завдання. Працівник міліції приносить присягу. Він перебуває під захистом закону. Законом гарантується захист життя, здоров'я, честі, гідності, майна працівника міліції, членів його сім'ї від злочинних протиправних дій. Держава гарантує працівникам міліції соціальний захист.
Міліція складається з підрозділів: кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції.
Важливе значення для захисту інтересів держави мало створення державного правоохоронного органу спеціального призначення – Служби безпеки України. Відповідно до Закону «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. компетенція СБУ полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян, захисті від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань із боку окремих організацій, груп та осіб. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.
На службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції:
1) захист державного суверенітету, захист незалежності України;
2) захист конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України;
3) захист законних інтересів держави та прав і свобод громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, з боку певних злочинних організацій, груп людей чи навіть окремих осіб;
4) попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму;
5) боротьба з організованою злочинністю у сфері управління і економіки, мафією і корупцією, які створюють загрозу життєво-важливим інтересам України.
Контроль за діяльністю Служби безпеки здійснюється з боку Президента України. Вищий нагляд за додержанням і правильним засуванням законів Службою безпеки України здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори.
Кадри Служби безпеки України складають:
а) співробітники – військовослужбовці;
б) працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України.
в) військовослужбовці строкової служби.
До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній, договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки.
Важливим напрямом державної діяльності є митна справа, яка включає в себе встановлення порядку та організацією переміщення через митний кордон України товарів і предметів, обкладання митом, оформлення, здійснення контролю та інших доходів щодо реалізації митної політики в Україні.
Митні органи України складають єдину систему, яка включає державну митну службу України, регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації.
Законодавством встановлюється компетенція митних органів щодо виконання таких функцій: захисту економічних інтересів України; забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з міжнародних договорів України стосовно митної справи, митного оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України; боротьби з контрабандою та іншими порушеннями митних правил.
Митні органи України при проведенні в життя митної політики розв'язують такі основні завдання:
1) захист економічних інтересів України;
2) контроль за додержанням законодавства України про митну справу;
3) забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з міжнародних договорів стосовно митної справи;
4) використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;
5) вдосконалення митного контролю і оформлення товарів і інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;
6) комплексний контроль разом з національним банком України за валютними операціями;
7) здійснення заходів щодо захисту інтересів споживачів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;
8) створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та пасажиропотоку через митний кордон України;
9) боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил;
Органи митної служби України виконують такі основні функції: фіскальну, інформаційну та правоохоронну.
Головним завданням Прикордонних військ України є забезпечення недоторканості державного кордону України на суші, морі, річках, озерах, та інших водоймах України, а також охорона економічної зони України.
При виконанні покладених на них завдань Прикордонні війська України зобов'язані:
- припиняти будь-які спроби незаконного проходження державного кордону України на місцевості;
- відбивати вторгнення на територію України озброєних формувань, припиняти збройні та інші провокації на державному кордоні України, захищати від злочинних посягань населення і власність всіх її формах;
- відвертати і не допускати перетинання державного кордону України особами і транспортними засобами поза пунктами пропуску або іншими незаконними способами, виявляти і затримувати порушників державного кордону України;
- здійснювати у встановлених пунктах і встановленому порядку при наявності належно оформлених документів пропуск через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна;
- здійснювати спільні заходи із Службою національної безпеки України в межах наданої їм компетенції з питань охорони державного кордону України, а також контролювати самостійно чи разом з органами внутрішніх справ підтримання внутрішнього режиму тощо.
Центральним органом управління Прикордонних військ України є Державний комітет у справах оборони державного кордону України. Організаційна структура Прикордонних військ визначається в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.
Систему органів юстиції складають: Міністерство юстиції України, Міністерство юстиції Автономної Республіки Крим, обласних управлінь юстиції, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Київі та Севастополі державних адміністрацій, як правило, включають також нотаріальні контори (державні і приватні), органи реєстрації актів громадського стану (РАГСу) інші служби міністерства юстиції.
Міністерство юстиції України є центральним органом державної виконавчої влади, входить до складу Кабінету Міністрів України. Дане міністерство очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України. Міністр юстиції України несе персональну відповідальність за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій. Міністерство юстиції є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунок в установах банків, печатку із зображенням.
Органи юстиції виконують такі основні завдання:
1) зміцнення законності, захист прав і законних інтересів осіб;
2) вдосконалювати разом з іншими правоохоронними органами діяльність по боротьбі із злочинністю, усувати причини і умови, які сприяють здійсненню злочинної діяльності та інших правопорушень;
3) правове забезпечення організації та діяльності судів та органів юстиції, керівництвом нотаріатом та органами РАГСу, судово-експертними установами, контроль за діяльністю адвокатури;
4) систематизація і підготовка пропозиції про кодифікацію законів і сприяння її удосконаленню;
5) надання методичної допомоги підприємствам, установам, організаціям, місцевим органам державної виконавчої влади у приведенні їх нормативних актів у відповідності з чинним законодавством.
Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язки посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення та вчиняти інші нотаріальні дії, з метою надання їм юридичної вірогідності.
Виконання нотаріальних дій в Україні та за її межами покладаються:
- на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Нотаріальні дії, які вчинені приватними і державними нотаріусами, мають однакову юридичну силу. Держава залишає за собою контроль за законністю здійснення нотаріусами обох видів їх обов'язків для державних і приватних нотаріусів;
- на уповноважених на це посадових осіб виконавчих комитетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів (тобто в населених пунктах, де немає нотаріусів) ;
- на консульські установи України за кордоном, а у випадках, передбачених чинним законодавством, на дипломатичні представництва України.
Згідно Закону України «Про нотаріат» можна виділити чотири групи нотаріальних дій:
- нотаріальні дії, направленні на посвідчення безспірного права
- нотаріальні дії, направленні на посвідчення і засвідчення безспірних юридичних фактів;
- нотаріальні дії, направленні на надання виконавчої сили платіжним і борговим документам;
- нотаріальні дії, по охороні спадкового майна і документів.
Нотаріусом може бути громадянин України, котрий має вищу юридичну освіту, протягом шести місяців стажування у державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склавши кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.
До системи правоохоронних органів функціонально належить і адвокатура України. Але вона не є державним органом. Це добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.
Адвокати дають консультації з юридичних питань, довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; здійснюють представництво в суді, в інших державних органах; перед громадянами та іншими юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Лише адвокати мають право здійснювати захист підозрюваних чи обвинувачених у вчиненні злочину.
Адвокат має право здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або об'єднуватися з іншими адвокатами у колегії та інші адвокатські об'єднання. Стати адвокатом можуть лише громадяни з вищою юридичною освітою та стажем роботи за юридичною спеціальністю не менше два роки, які склали відповідний кваліфікаційний іспит.
 
Висновки
 
Правоохоронні органи як ефективний інструментарій забезпечення законності у державі за своєю сутністю відомі давно. Докорінні політичні, соціальні й економічні зміни в Україні охопили всі сфери суспільного життя та істотно вплинули на організацію право­охоронної діяльності, дотримання принципів діяльності правоохоронних органів, а також їхню структуру і характер. Водночас, як свідчить статистика, стан злочинності в державі становить вагому загрозу національній безпеці України. Злочинність – один із негативних чинників, що впливає на ефективність діяльності органів державної влади, підриває стабільність і систему правопорядку, захищеність прав, свобод і законних інтересів громадян.
Правоохоронна діяльність – це владна державна діяльність, яка здійснюється спеціально уповноваженими державою органами на підставі закону і у встановленому нею порядку з метою охорони і захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом застосування правових заходів впливу.
Завдання правоохоронної діяльності полягають у захисті встановлених Конституцією України:
- суспільного ладу держави;
- економічної та політичної систем;
- прав і свобод людини і громадянина;
- законних інтересів юридичних осіб – суб'єктів усіх форм власності;
- економічної та інформаційної безпеки держави;
- суверенітету і територіальної цілісності України.
До основних функцій правоохоронної діяльності відносять:
- профілактичну (профілактика правопорушень, які тягнуть за собою юридичну відповідальність у сфері публічного права) ;
- охоронну (охорона громадського порядку і власності) ;
- захисну (захист життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб) ;
- ресоціалізаційну (ця функція найбільш характерна для органів і служб у справах неповнолітніх, служб, що здійснюють адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі) ;
- оперативно-розшукову;
- розслідування злочинів;
- судового розгляду справ (ця функція притаманна виключно судам і ніяким іншим правоохоронним органам, тому суди необхідно віднесли до особливої категорії державних правоохоронних органів) ;
- розгляду справ про адміністративні проступки;
- виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів.
Правоохоронний орган – це юрисдикційний орган, уповноважений державою виконувати в установленому законом порядку функції або завдання з охорони права, охорони правопорядку, розслідування або запобігання порушень права, відновлення порушеного права, захист національної (державної) безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.
До правоохоронних органів відносяться органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.
Охорона правопорядку для цих органів є головною діяльністю, яка здійснюється тільки у встановленому законом порядку. При цьому правовий статус кожного правоохоронного органу чітко визначений у спеціальному законі, який регламентує права, обов'язки і особливості діяльності правоохоронного органу.
 
Список використаних джерел
 
1. Конституція України від 28. 06. 1996 р. зі змінами та доповненнями. -Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.
2. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від від 23. 12. 1993 № 3781-XII.
3. Демків Р. Я. Конституційне право України: курс лекцій / Р. Я. Демків; М -во внутр. справ України, Львів. держ. ун -т внутр. справ. – Л. : Львів. держ. ун – т внутр. справ України, 2012. -331 с.
4. Дорошенко Д. І. Нарис історії України: в 2 т. / Д. І. Дорошенко. – Т. 1. – К. : Глобус, 1991. – 238 с.
5. Нор В. Т. Судові та правоохоронні органи України: підручник / В. Т. Нор, Н. П. Анікіна, Н. Р. Бобечко; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – К. : Ін Юре, 2010. – 240 с.
5. Організація судових та правоохоронних органів: підручник / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого; за ред. І. Є. Марочкіна. – Х. : Право, 2013. – 448 с.
6. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України. Повний курс: навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н. Г. Шукліна. -2-ге вид., перероб. і допов. -К. : Юрінком Інтер, 2012. -544 с.
7. Судові та правоохоронні органи України: Навчальний посібник / Галай А. О., Стеценко С. Г., Тимченко С. М., Штанько О. Ф.. – К. : Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008.
Фото Капча