Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

 
 
Телефон +3 8(068) 052-35-08
Телефон +3 8(093) 689-29-85
 (096) 672-17-75
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Поняття правоохоронних органів

Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
24
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
Вступ
1. Історія правоохоронних органів України
2. Поняття та зміст правоохоронної діяльності
3. Окремі правоохоронні органи України
Висновок
Список використаної літератури
 
Вступ
 
Механізм держави – це система органів і установ, посередництвом яких здійснюється виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави. Як правило це – представницькі установи або законодавча влада, виконавчо-розпорядчі органи, неурядові інстанції та судові інстанції, органи громадського порядку та державної безпеки, збройні сили.
У механізмі нашої держави особливе місце посідають органи держави спеціального призначення (контрольні та правоохоронні органи, місця позбавлення волі, збройні сили тощо). Їх можна розглядати як окрему ланку механізму держави, вже звичного поділу на законодавчу, виконавчу, судову влади. Прихильниками чітких юридичних конструкцій здебільшого вважають ці органи належними до сфери виконавчої і частково до судової влади.
Серед органів спеціального призначення юридична наука приділяє особливу увагу так званим правоохоронним органам. Звичайно у дослівному розумінні правоохоронну діяльність (забезпечення законності та охорона правопорядку в суспільстві, боротьба з правопорушниками, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства і держави в цілому) мають вести буквально всі – громадяни, юридичні особи, органи законодавчої, виконавчої і судової влади тощо. Але для переважної більшості суб'єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною.
Оволодіння знаннями правових засад утворення та організації діяльності частки державних органів, головним призначенням яких є забезпечення на основі застосування норм права належної законності і єдиного правопорядку в державі, становить важливий впливовий фактор розбудови державності, забезпечення ефективності пропаганди правових знань, підвищення рівня правової свідомості й культури громадян, забезпечення неухильного утримання законності з збоку власне правоохоронних органів.
 
1. Історія правоохоронних органів України
 
Як засвідчують історичні джерела, норми звичаєвого права зароджувалися на українських землях з І століття н. е. та врегульовували порядок здійснення кровної помсти, а також деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків). Поступове витіснення влади жінки і становлення епохи патріархату не означало зникнення традицій, що формувалися впродовж тисячоліть. Традиції знайшли свій природно­правовий відблиск у звичаях, що врегульовували поведінку на початковому етапі одержавленого суспільства. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець у «Повісті врем’яних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав».
З розвитком феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можливо було використовувати в інтересах панівного класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Але саме існування звичаєвого права є логічним доказом того, що людина схильна його порушувати [4, с. 28]. А наявність певних правил поведінки й породила потребу в їх реалізації, викритті, встановленні винних осіб у вчиненні протиправних діянь, а отже, наявності правоохоронних органів.
Соціально­економічні та політичні відносини між племенами, які проживали на території українських земель у IX столітті, зумовили виникнення могутнього державного утворення – Київської Русі, яке залишило епохальний слід в історії формування державності та правотворчих і правозастосовних процесів. Вони мають нерозривний зв’язок з питанням становлення правоохоронних органів та вироблення правоохоронної функції. Доказом правотворчих, а також правозастосовних процесів є факти втілення звичаєвого права у письмових джерелах. Хоча вивчення староруського права ускладнюється відсутністю єдиного кодифікованого акта, який зберігав би норми і традиції розвитку держави Русі, однак норми тогочасного права можна відшукати у звичаях, традиціях, літературних джерелах, як­от: Перший Києво­Печерський звід (1074 р.), Повість врем’яних літ (1113-1114 рр.), Київський літопис (1113-1200 рр.) та законодавчий збірник «Руська Правда» ХІ-ХІІ ст. ст. Проаналізувавши правові норми перелічених джерел, можна зробити висновок, що ранньофеодальна держава Київська Русь, для якої були притаманні майнове розшарування населення, привілейоване становище феодального класу, мала витоки зародження правоохоронної функції. Спеціалізованих правоохоронних органів, звісно, не було, однак їхні функції первісно здійснювали князь та його повірені (вірники, мечники, тіуни). Цих осіб можна кваліфікувати як первісних працівників правоохоронних органів, оскільки за свої повноваження та розслідування провин вони одержували утримання від місцевого населення [4, с. 54].
Водночас правоохоронна діяльність у період Київської Русі частково бере витоки зі сфери княжої волі як свідомої поведінки і діяльності князя під час розслідування протиправних діянь. І це тому, що княжа воля реалізувалася початково, передусім у нормативно­правовому форматі. Руська Правда містить язичницькі норми, княжі грамоти, церковну судову практику, русько­візантійські договори та інші виявлення княжої волі. В нормах законодавчого збірника тісно переплітаються матеріальні та процесуальні положення, в яких також можна виявити окремі ознаки правоохоронних органів. Утім, у науковому сенсі прийнято поділяти збірник на три редакції: коротку, поширену (велику) і скорочену. Остання, що являє собою пізнішу редакцію широкої, позбавлена характеру законодавчої пам’ятки. Водночас значну роль у формуванні Руської Правди відіграла й судова діяльність князів, яка підтвердила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі. Приміром, посилання на конкретні судові рішення можливо знайти у ст. 23 короткої Правди та ст. 2 поширеної (великої) Правди, де зазначено, зокрема, що так судив Ярослав, так вирішували і його сини.
Тож можна стверджувати, що Руська Правда у короткій (а згодом і у поширеній) редакції є основним кодифікованим джерелом
Фото Капча