Поняття правоохоронних органів

Отже, започаткування та становлення правоохоронних органів на українських землях сягає першої пам’ятки права – Руської Правди періоду Київської Русі. Хоча цей збірник неодноразово був об’єктом дослідження, однак проблематика визначення прототипу право­охоронних органів потребує аргументованого дослідження норм саме поширеної редакції пам’ятки в контексті з’ясування особливостей формування правоохоронних функцій.

Розпад Київської Русі як держави (30­ті роки ­XII століття) – закономірний результат її економічного й політичного розвитку. Її правонаступником стало Галицько­Волинське князівство. Зокрема, у ньому збереглися елементи розслідування, притаманні Київській Русі.

Руська Правда як кодекс давньої Русі й Галицько­Волинського князівства втратила своє пряме значення лише наприкінці XV століття внаслідок переходу українських земель під владою литовських князів. У Великому Князівстві Литовському державно­правові форми давньої Русі органічно продовжилися і еволюціонували. Право Великого Князівства Литовського розвивалося на засадах староруського права та його правоохоронної практики.

Тематика становлення правоохоронних органів знаходить свої витоки й у законодавчій пам’ятці литовської держави XVI століття – Литовському статуті, який мав три редакції (1529 р., 1566 р., 1588 р.). Питання визначення органів, котрі здійснюватимуть правоохоронну діяльність, відповідало загальній тенденції внутрішньої політики Великого Князівства Литовського як держави. Зокрема, сутність такої внутрішньої політики полягала в тому, щоб «з ласки господарської зберегти старовину, закріпити соціальний, політичний і юридичний лад землі».

Переломним моментом для розвитку правоохоронних органів на українських землях стала політична унія між Литвою і Польщею, що супроводжувалася вдосконаленням норм староруського права шляхом застосування юридичних надбань Польської держави, запозичення їхньої практики регулювання суспільних відносин. Так, основним досягненням литовсько­польської доби з питань розвитку правоохоронної діяльності є виділення процесуального права в окрему галузь та доповнен­ня судового процесу різними процесуальними діями [4, с. 91]. Литовський статут діяв ще впродовж століття після занепаду Великого Князівства Литовського. Він слугував джерелом національного права Лівобережної України й був чинним на значній частині української території майже до середини ХІХ століття, тобто дія Литовського статуту поширювалася й на Річ Посполиту і надалі знайшла підтвердження у Березневих статтях 1654 року за часів Гетьманщини.

Вагому роль у формуванні національних ідеалів та правосвідомості українського суспільства відіграв період українсько­козацької доби. На Запорізькій Січі було запроваджено полковий устрій, відповідно до якого правоохоронна діяльність здійснювалася отаманами і гетьманами. За часів Козаччини правоохоронна функція реалізовувалася у процесуальному провадженні, де джерелами доказів були: пояснення сторін, показання свідка, призначення «оскарженого», присяга, допити на муках, документи, речові докази. Фактично такі різновиди правоохоронної діяльності, як розшукова діяльність, досудове розслідування, охорона громадського порядку, здійснювалися уповноваженими органами державної влади.

Що ж до Московського царства, під владу якого потрапила частина українських земель, то в його законодавстві також можна знайти витоки правоохоронної діяльності саме у розвитку характерних елементів обвинувально­розшукового процесу. Правовими витоками існування правоохоронних органів у ті часи є:

1) Соборне уложення 1649 р. -правоохоронні функції покладалися на осіб, що здійснювали розшук губних старост, та земську поліцію;

2) Указ Петра І «Об учреждении Петром І правительствующего Сената» (22. 02. 1711), відповідно до якого створено фіскальну службу з повноваженнями щодо контролю та нагляду за органами державної влади;

3) Указ Петра І «Об учреждении полицейской канцелярии» (20. 05. 1715), за яким правоохоронні функції покладалися на поліцейську службу;

4) маніфест «Об учреждении министерств» (8 (20). 09. 1802), де серед восьми створених міністерств було й Міністерство внутрішніх справ.

Протягом XVII-XX століть правоохоронні органи формувалися з чітким розподілом функцій та визначенням завдань. Основна мета – забезпечення безпеки державного механізму та конституційного ладу. До системи правоохоронних органів належали поліція, прокуратура, жандармерія, органи служби державної безпеки.

Упродовж 1917-1921 рр. на теренах сучасної України було створено такі вітчизняні правоохоронні органи, як жандармерія, варта Гетьманату, народна міліція Директорії, розвідка, контррозвідка, прокураторія, органи безпеки Директорії, інші спеціальні служби, основні завдання яких – боротьба зі злочинністю, забезпечення правопорядку та правомірної поведінки в державі.

Основні завдання правоохоронних органів за радянської доби такі: дотримання соціалістичної законності, забезпечення централізму влади, охорона громадської безпеки та громадського порядку, дотримання прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на життя і здоров’я, запобігання розвитку безпритульності тощо. До основних правоохоронних органів цього періоду слід віднести міліцію, а також прокуратуру.

З моменту ухвалення Декларації про державний суверенітет України та Акта незалежності України, становлення і розвитку України як незалежної держави правоохоронні органи зазнали кардинального реформування. Витоками нормативно­правового закріплення статусу правоохоронних органів за часів незалежності України є Конституція України, Закони України «Про міністерства і державні комітети Української РСР», «Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про оперативно­розшукову діяльність», «Про Службу безпеки України» та інші. Маємо наголосити на істотних змінах у завданнях правоохоронних органів, до яких належить забезпечення законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, рівності, гласності та позапартійності.

 

 

Правоохоронна діяльність-це владна державна діяльність, яка здійснюється спеціально уповноваженими державою