Порушення поведінки у дітей

Виділяються дві найчастіші причини агресії у дітей. По-перше, боязнь бути травмованим, скривдженим, піддатися нападу, одержати пошкодження. Чим сильніше агресія, тим страх, що сильніше стоїть за нею. По-друге, пережита образа, або душевна травма, або сам напад. Дуже часто страх породжується порушеними соціальними відносинами дитини і оточуючих його дорослих.

Фізична агресія може виражатися як в бійках, так і у формі руйнівного відношення до речей. Діти рвуть книги, розкидають і рушать іграшки, ламають потрібні речі, підпалюють. Іноді агресивність і руйнівність співпадають, і тоді дитина кидає іграшки в інших дітей або дорослих. Така поведінка у будь-якому випадку мотивована потребою в увазі, якимись драматичними подіями [5, с. 76].

Агресивність не обов'язково виявляється у фізичних діях. Деякі діти схильні до так званої вербальної агресії (ображали, дратують, лаються), за якою часто стоїть незадоволена потреба відчути себе сильним або відігратися за власні образи. Іноді діти лаються абсолютно безневинно, не розуміючи значення слів. В інших випадках дитина, не розуміючи значення лайливого слова, використовує його, бажаючи засмутити дорослих або досадити кому-небудь. Буває і так, що лайка є засобом виразу емоцій в несподіваних неприємних ситуаціях: дитина впала, розбилася, його дражнили або зачепили. В цьому випадку дитині корисно дати альтернативу лайці – слова, які можна з відчуттям вимовити як розрядка («ялинки-палиці», «пропади пропадом»).

Запальність. Дитину вважають запальною, якщо він схильний по будь-кому, навіть самому незначному, з погляду дорослих мотиву влаштувати істерику, розплакатися, розсердитися, але агресії при цьому не проявляє. Запальність – це швидше вираз відчаю і безпорадності, ніж прояв характеру. Проте вона заподіює і дорослим, і самій дитині масу незручностей, і тому вимагає подолання [5, с. 48].

Як і у випадку з агресивним спалахом, напад запальності необхідно спробувати попередити. В одних випадках вдається відвернути дитину, в інших доцільно покинути його, залишивши без аудиторії. Дітей доросліших можна спонукати висловлювати свої відчуття.

Якщо ж дитина вже розлютилася, то урезонити його не вдасться.

Пасивність. Нерідко дорослі не бачать жодної проблеми в пасивній поведінці дитини, вважають, що він просто «тихоня», відрізняється гарною поведінкою [11, с. 83]. Проте це далеко не завжди так.

Тихі діти відчувають різноманітні і далеко не найприємніші емоції. Дитина може бути нещасною, пригніченою або соромливою. Підхід до таких дітей повинен бути поступовим, бо може пройти немало часу, перш ніж з'явиться у відповідь реакція.

Нерідко тиха поведінка дитини – реакція на неувагу або нелади удома. Такою поведінкою він ізолюється у власному світі. Проявами цього є посмоктування пальця, дряпання шкіри, вискубування у себе волосся або вій, розгойдування і ін.

Гіперактивність. Якщо описані вище види порушень поведінки є більшою мірою результатом погрішностей у вихованні і в меншій – слідством загальної вікової незрілості центральної нервової системи, то в основі гіпердинамічного синдрому можуть лежати мікроорганічні ураження головного мозку, що виникли в результаті ускладнень вагітності і пологів, виснажуючі соматичні захворювання раннього віку (важкий діатез, диспепсія), фізичні і психічні травми. Ніяка інша дитяча трудність не викликає так багато нарікань і скарг батьків і вихователів дитячих садів як ця, вельми поширена в дошкільному віці (В. І. Гарбузов, 1990) [5, с. 117].

В старшому дошкільному віці гіпердинамичну дитину починають привчати до посидючості. Коли він набігається і втомиться, йому можна запропонувати зайнятися ліпленням, малюванням, конструюванням, причому потрібно обов'язково постаратися зробити так, щоб інтерес до такого заняття спонукав дитину довести почату справу до кінця. На перших порах потрібна наполегливість дорослих, які деколи буквально фізично утримують дитину за столом, допомагаючи йому закінчити споруду або малюнок. Поступово посидючість стане для нього звичною і, поступивши в школу, він зможе просидіти за партою весь урок.

 

Діти з порушеннями поведінки – це та категорія дітей, яка найбільш засуджується і відкидається дорослими. нерозуміння і незнання причин агресивної поведінки призводить до того, що вони викликають у дорослих відкриту неприязнь і неприйняття в цілому.

Дуже часто негативні характеристики особистості і способи поведінки, укоріняються і розвиваються унаслідок несприятливих взаємостосунків з педагогами, не володіючими навиками спілкування з важкими дітьми. Адже саме взаємодія з дорослою, готовою зрозуміти і прийняти дитину, дає йому можливість пережити увагу до свого внутрішнього світу, в якому нагромадилися дуже багато негативних емоцій і з якими самостійно він не в змозі справитися.

Виникає необхідність організації комплексної роботи по подоланню поведінкових порушень, що включає не тільки роботу безпосередньо з дітьми, але і з соціумом, що оточує дитину.

Основним напрямом роботи з дошкільниками є соціалізація агресії, тобто навчення дитини контролю власних агресивних устремлінь або виразу їх у формах, прийнятних в певному співтоваристві [8, с. 58]. Абсолютно ясно, що «природний» агресивний потенціал нікуди не зникне у міру дорослішання. Задача педагогів і психологів – в результаті організованої роботи навчити дітей регулювати свої агресивні імпульси, адаптуватися до вимог суспільства.

Необхідно ще раз підкреслити, що робота по подоланню дитячих поведінкових порушень може мати позитивний результат лише в тому випадку, якщо