Постмодернізм як один з найвизначніших напрямів мистецтва кінця ХХ ст.

Діккенс відмовився від роботи в «Хронікл» і прийняв пропозицію Р. Бентлі очолити новий щомісячник, «Альманах Бентлі». Перший номер журналу вийшов у січні 1837, за кілька днів до народження першої дитини Діккенса, Чарльза молодшого. У лютневому номері з'явилися перші розділи Олівера Твіста (Oliver Twist; довершений у березні 1839), початого письменником, коли Піквик був написаний лише наполовину. Ще не закінчивши Олівера, Діккенс прийнявся за Ніколаса Нікльбі (Nicholas Nickleby; квітень 1838 – жовтень 1839), чергової серії в двадцятьох випусках для Чапмана і Холу. У цей період він написав також лібрето комічної опери, два фарси і видав книгу про життя знаменитого клоуна Гримальді.

Від Піквіка Діккенс спустився в темний світ жаху, просліджуючи в Олівере Твісті (1838) дорослішання сироти, – від робітничого будинку до злочинних нетрів Лондона. Хоча огрядний містер Бамбл і навіть злодійське кубло Фейгіна забавні, у романі переважає лиховісна, сатанинська атмосфера. У Ніколасі Нікльбі (1839) перемішані похмурість Олівера і сонячне світло Піквіка.

Перша з Діккенсовських різдвяних повістей, Рождественська пісень у прозі (A Christmas Carol, 1843), також викриває егоїзм, зокрема спрагу прибутку, відбитий у концепції «хазяйновитої людини». Але найчастіше від уваги читача вислизає те, що прагнення Скруджа до збагачення заради самого збагачення представляє собою полусерьйозну-полукомічну параболу бездушної теорії безперервної конкуренції. Головна думка повести – про необхідність великодушності і любові – пронизує і Дзвону, що пішли за нею, (The Chimes, 1844), Цвіркун за вогнищем (The Cricket on the Hearth, 1845), а також менш удалі Битва життя (The Battle of Life, 1846) і Одержимий (The Haunted Man, 1848).

У липні 1844 разом з дітьми, Кетрін і її сестрою Джорджиною Хогарт, що тепер жила з ними, Діккенс відправився в Геную. Повернувши в Лондон у липні 1845, він занурився в турботи по підставі і виданню ліберальної газети «Дейлі ньюс» («The Daily News»). Видавничі конфлікти з її власниками незабаром змусили Діккенса відмовитися від цієї роботи. Розчарований Діккенс вирішив, що з цього часу його зброєю в боротьбі за реформи стануть книги. У Лозанні він почав роман Домбі і син (Dombey and Son, жовтень 1846 – квітень 1848), перемінивши видавців на Бредбері і Еванса.

У травні 1846 Діккенс опублікував другу книгу дорожніх заміток, Картинки з Італії. У 1847 і 1848 Діккенс брав участь як режисер і актор у благодійних аматорських спектаклях – Всяк у своїй удачі Б. Джонсона і Віндзорські насмішниці У. Шекспіра.

У 1849 Діккенс приступив до роману Девід Копперфільд (David Copperfield, травень 1849 – листопад 1850), що із самого початку мав величезний успіх. Самий популярний із усіх Діккенсовських романів, улюблене дітище самого автора, Девид Копперфільд більш інших зв'язаний з біографією письменника. Було б невірно вважати, що Девід Копперфільд усього лише мозаїка кілька змінених і розставлених в іншому порядку подій життя письменника. Наскрізна тема роману – «непокірливе серце» юного Девіда, причина всіх його помилок, включаючи саму серйозну – нещасливий перший шлюб.

У 1850 він почав видавати щотижневик ціною в два пенси – «Домашнє читання». У ньому містилося легке читання, різні зведення і повідомлення, вірші і розповіді, статті про соціальні, політичні й економічні реформи, що публікувалися без підписів. У числі авторів були Елізабет Гаскелл, Гаррієт Мартіно, Дж. Мередіт, У. Коллінз, Ч. Левер, Ч. Рід і Е. Булвер-Літтон. «Домашнє читання» відразу ж став популярним, його продаж досягала, незважаючи на епізодичні спади, сорока тисяч екземплярів у тиждень. Наприкінці 1850 Діккенс разом з Булвер-Літтоном заснували Гільдію літератури і мистецтва для допомоги нужденним літераторам. Як пожертвування Літтон написав комедію Ми не так погані, як здаємося, прем'єра якої у виконанні Діккенса з аматорською трупою відбулася в лондонському особняку герцога Девонширського в присутності королеви Вікторії. Протягом наступного року спектаклі пройшли по всій Англії і Шотландії. До цього часу в Діккенса було вісім дітей (один вмер у дитинстві), а ще один, остання дитина, повинний був от-от народитися. Наприкінці 1851 родина Діккенса переїхала в більш місткий будинок на Тевісток-сквер, і письменник почав роботу над Холодним будинком (Bleak House, березень 1852 – вересень 1853).

У Холодному будинку Діккенс досягає вершин як сатирик і соціальний критик, міць письменника проявилася у всьому своєму похмурому блиску. Хоча він не втратив почуття гумору, його судження стають більш гіркими, а бачення світу безрадісним. Роман – своєрідний мікрокосм суспільства: домінує образ густого тумана навколо Канцлерського суду, що означає заплутаність законних інтересів, установ і стародавніх традицій; туман, за яким ховається жадібність, сковує великодушність і застеляє зір. Саме через них, на думку Діккенса, суспільство перетворилося в згубний хаос. Судовий процес «Джарндисі проти Джарндисів» фатальним образом приводить свої жертви, а це майже все герої роману, до краху, руйнуванню, розпачу.

Лихоліття (Hard Times, 1 квітня – 12 серпня 1854) друкувалися випусками в «Домашнім читанні», щоб підняти упалий тираж. Роман не був високо оцінений ні критиками, ні широким колом читачів. Люте викриття індустріалізму, невелике число милих і достовірних героїв, гротескність сатири роману виводили з рівноваги не тільки консерваторів і цілком удоволених життям людей, але і тих, хто хотів, щоб книга змушувала лише плакати і сміятися, а не мислити.

Бездіяльність уряду, погане керування, корупція, що стала очевидної під час Кримської війни 1853-1856, поряд з безробіттям, спалахами страйків і голодних бунтів зміцнили переконаність Діккенса в необхідності радикальних реформ. Він вступив в Асоціацію адміністративних реформ, а в «Домашнім читанні» продовжував писати критичні і сатиричні статті; під час піврічного перебування в Парижеві він спостерігав ажіотаж на біржовому ринку. Ці теми – перешкоди, створювані бюрократією, і дика спекуляція – він відбив у Крихті Дорріт (Little Dorrit, грудень 1855 – червень 1857).

Літо 1857 Діккенс провів у Гедсхіллі, у стародавньому будинку, яким любувався ще в дитинстві, а тепер зміг придбати. Його участь у благодійних представленнях Замерзлої безодні У. Коллінза привело до кризи в родині. Роки безустанної праці письменника затьмарювалися зростаючим усвідомленням невдачі його шлюбу. Під час занять театром Діккенс полюбив молоду акторку Еллен Тернан. Незважаючи на клятви чоловіка у вірності, Кетрін залишила його будинок. У травні 1858, після розводу, Чарльз-молодший залишився з матір'ю, а інші діти – з батьком, на піклуванні Джорджини як господарку будинку. Діккенс із жаром прийнявся за публічні читання уривків зі своїх книг перед захопленими слухачами. Посварившись із Бредбери і Евансом, що зайняли сторону Кетрін, Діккенс повернувся до Чапману і Холу. Припинивши випускати «Домашнє читання», він дуже успішно почав видавати новий щотижневик «Цілий рік», друкуючи в ньому Повість про два міста (A Tale of Two Cities, 30 квітня – 26 листопада 1859), а потім Великі надії (Great Expectations, 1 грудня 1860 – 3 серпня 1861). Повість про два міста не можна віднести до кращих книг Діккенса. У її основі лежать скоріше мелодраматичні збіги і насильницькі дії, ніж характери героїв. Але читачів ніколи не перестане захоплювати хвилюючий сюжет, блискуче карикатурне зображення нелюдського і вишуканого маркіза д'Евремонда, м'ясорубка Французької революції і жертовний героїзм Сидні Картону, що привів його на гільйотину.

У романі Великі надії головний герой Піп розповідає історію про таємниче благодіяння, що дозволило йому піти із сільської кузні свого зятя, Джо Гарджери, і одержати належне джентльмену утворення в Лондоні. В образі Піпа Діккенс виставляє не тільки снобізм, але і хибність мрії Піпа про розкішне життя дозвільного «джентльмена». Великі надії Піпа належать ідеалу 19 в. : дармоїдство і достаток за рахунок отриманої спадщини і блискуче життя за рахунок чужої праці.

У 1860 Діккенс продав будинок на Тевісток-сквер, і його постійним житлом став Гедсхілл. Він з успіхом читав свої добутки привселюдно по всій Англії й у Парижеві. Його останній закінчений роман, Наш загальний друг (Our Mutual Friend), був надрукований у двадцятьох випусках (травень 1864 – листопад 1865). В останньому завершеному романі письменника знову з'являються і з'єднуються образи, що виражали його осуд соціальної системи: густий туман Холодного будинку і величезна, що давить тюремна камера Крихти Дорріт. До них Діккенс додає ще один, глибоко іронічний образ лондонського смітника – величезних куп сміття, що створили багатство Гармона. Це символічно визначає мету людської жадібності як бруд і покидьки. Світ роману – усесильна влада грошей, преклоніння перед багатством. Шахраї процвітають: людині зі значимим прізвищем Веніринг (veneer – зовнішній лиск) купує місце в парламенті, а пишномовний багатій Подснеп – рупор думки суспільства.

Здоров'я письменника погіршувалося. Не звертаючи уваги на загрозливі симптоми, він почав ще ряд стомлюючих публічних читань, а потім відправився у велике турне по Америці. Доходи від американської поїздки склали майже 20 000 фунтів, але подорож фатальним чином позначилася на його здоров'ї. Діккенс бурхливо радувався заробленим грошам, але не тільки вони спонукували його почати поїздку; честолюбна натура письменника вимагала замилування і захватів публіки. Після короткого літнього відпочинку він почав нове турне. Але в Ліверпулі в квітні 1869 після 74 виступу його стан погіршився, після кожного читання майже віднімалися ліва рука і нога.

Трохи підлікувавшись в тиші і спокої Гедсхилла, Діккенс почав писати Таємницю Едвина Друда (The Mystery of Edwin Drood), плануючи дванадцять щомісячних випусків, і переконав свого лікаря дозволити йому дванадцять прощальних виступів у Лондоні. Вони почалися 11 січня 1870; останній виступ відбувся 15 березня. Едвин Друд, перший випуск якого з'явився 31 березня, був написаний лише до половини.

8 червня 1870, після того як Діккенс весь день проробив у шале в саду Гедсхилла, його за вечерею розбив удар, і наступного дня біля шести вечора він помер. На закритій церемонії, що відбулася 14 червня, тіло його було поховано в Куточку поетів Вестмінстерського абатства.