Правове регулювання відпусток за законодавством України

З моменту прийняття КЗпП УСРР 1922 р. необхідно виділити наступний, другий етап у процесі формування та розвитку законодавства України про відпустки, який тривав до початку Великої Вітчизняної війни. Законодавством передбачались чергові та додаткові відпустки, окремі види додаткових відпусток. Правове регулювання відпусток у цей час здійснювалось переважно в централізованому порядку, тобто на підставі або відповідно до нормативних актів СРСР. Додаткові відпустки протягом зазначеного періоду надавалися з різних підстав, а саме: 1) працівникам, зайнятим на шкідливих роботах; 2) деяким категоріям працівників у районах з шкідливими кліматичними умовами; 3) особам, які мали тривалий стаж роботи на одному підприємстві; 4) працівникам з ненормованим робочим днем. Додаткові відпустки надавалися понад встановлену тривалість чергової відпустки. Основна мета додаткових відпусток, врегульованих довоєнним законодавством, полягала в компенсації негативного впливу шкідливих умов праці на організм працівника.

Третій етап характеризується відміною деяких норм, встановлених у довоєнний час. Зниження окремих гарантій на законодавчому рівні обумовлювались війною, що тривала з 1941 по 1945 рр. Були відмінені чергові та додаткові відпустки шляхом заміни їх грошовою компенсацією на всіх державних, кооперативних та громадських підприємствах і в установах. Відпустки надавалися лише у випадках хвороби, вагітності та пологів. Відповідними нормативно-правовими актами, прийнятими в 1942-1943 рр., було тимчасово припинено й виплату грошової компенсації. Надання відпусток для всіх працюючих було відновлено лише з 1 липня 1945 р.

Четвертий етап розвитку законодавства про відпустки автор виділяє, починаючи з 1946 р. і до 1970 р. Протягом вказаного періоду основним джерелом регулювання праці залишається Кодекс законів про працю УСРР 1922 р., який неодноразово доповнювався нормами, що розширювали трудові гарантії працівників. Про це свідчить врегулювання радянським законодавством порядку надання учбових та творчих відпусток. Відбувається поступове підвищення гарантій жінкам шляхом збільшення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами (з 1 квітня 1956 р. зазначена відпустка була збільшена з 77 до 112 календарних днів) і надання відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною після закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами.

Головною подією п’ятого етапу (1970 – 1991 рр.) стало прийняття Основ законодавства Союзу РСР та союзних республік про працю і Кодексу законів про працю УРСР, тобто для цього періоду характерним є проведення другої кодифікації трудового законодавства. Незважаючи на це, порядок надання творчих відпусток та відпусток у зв’язку з навчанням було врегульовано окремими нормативними актами. Недоліком проведеної кодифікації є відсутність визначення основних дефінітивних норм у законодавстві.

Шостий етап (1991 – 2002 рр.) характеризується суттєвими змінами в законодавстві України про відпустки. Особливістю визначеного періоду є те, що Україна як незалежна держава поступово розпочала формування власної нормативно-правової бази, в тому числі й стосовно відпусток. З прийняттям Закону України „Про відпустки” було дещо систематизовано окремі нормативно-правові акти та конкретизовано види відпусток. Однак на сьогодні так і не визначені основні дефініції та залишаються неузгодженими окремі закони та підзаконні акти України.

Другий підрозділ „Історичний розвиток поняття “відпустка” в теоретичній науці” присвячено аналізу різних наукових поглядів щодо визначення поняття “відпустка”, дослідженню різноманітних підходів щодо класифікації відпусток.

В юридичній літературі відсутня єдина думка щодо поняття та класифікації відпусток. Аналізуючи різні точки зору стосовно сутності та особливостей кожного з видів відпустки, дисертант прийшов до висновку, що спільними рисами для всіх видів відпустки є звільнення працівників на деякий час від виконання своїх трудових обов’язків при збереженні місця роботи (посади) і, як правило, заробітної плати. В іншому ж кожен вид відпустки має свої особливості.

Велику увагу приділено дослідженню класифікації відпусток. У зв’язку з проведеним аналізом різних підходів щодо класифікації відпусток, дисертант приходить до висновку, що в їх основу вченими покладені різні критерії: цільове призначення та матеріальне забезпечення. Узагальнюючи різні підходи щодо вирішення цього питання, автор пропонує наступну класифікацію відпусток, що надавались працівникам до прийняття Закону „Про відпустки”. До категорії оплачуваних відпусток відносились: 1) трудові: а) основні (чергові) – мінімальні та подовжені; б) додаткові відпустки: за стаж роботи; у зв’язку з режимом роботи; окремим категоріям громадян; пов’язані з умовами праці; заохочувальні; 2) спеціального цільового призначення: а) учбові; б) творчі; 3) соціальні відпустки: а) у зв’язку з материнством; б) внаслідок тимчасової непрацездатності; в) для догляду за хворим членом сім’ї. Неоплачуваними відпустками відповідно були: короткочасні відпустки без збереження заробітної плати: а) за сімейними обставинами; б) ті, що надавалися з інших поважних причин.

Третій підрозділ „Міжнародно-правове регулювання відпусток” присвячений аналізу міжнародно-правових актів. Автором розглянуто низку