Правове регулювання відпусток за законодавством України

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці, які закріплюють право на відпустку для певної категорії працівників і зроблено висновок, що жодна з них не містить визначення поняття „щорічна відпустка”, „ щорічна основна відпустка”, „щорічна додаткова відпустка”. Дисертант відзначає, що в розумінні щорічної основної відпустки у вказаних документах вживається термін “щорічна оплачувана відпустка”, для якої характерні наступні ознаки: 1) певний безперервний проміжок часу роботи протягом року; 2) тривалість щорічної відпустки не може бути зменшена у випадку хвороби працівника, нещасного випадку або відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами; 3) за особою, яка скористалася правом на відпустку, зберігається середня заробітна плата. Підставами для набуття права на відпустку відповідно до прийнятих конвенцій є: 1) перебування працівника у трудових правовідносинах з підприємством; 2) безперервний стаж роботи на одному підприємстві (не менше 6 місяців).

Автором зроблено висновок, що з усіх конвенцій, прийнятих МОП у сфері регулювання відпусток, тільки Конвенція №140 дає визначення одного з видів відпустки  „оплачувана учбова відпустка”. Виходячи з положення, закріпленого у ст. 1 Конвенції №140, термін „оплачувана учбова відпустка” означає відпустку, що надається працівникові з метою здобуття освіти на певний період протягом робочого часу з виплатою відповідної грошової допомоги. Враховуючи зазначене, обґрунтовується необхідність приведення законодавства України у відповідність до вказаної міжнародної норми.

Аналізуючи Директиви Європейського Союзу, зокрема Директиву 76/207 (ЄС), автор дійшов висновку, що між нормами, які закріплюють право на відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами, є деякі розбіжності щодо збереження заробітної плати. На думку дисертанта, збереження заробітної плати під час зазначеної відпустки є її обов’язковим елементом.

Четвертий підрозділ „Особливості правового регулювання відпусток в нормативних актах зарубіжних країн” присвячений дослідженню нормативної бази розвинутих країн світу та деяких країн СНД.

Головним завданням дослідження законодавства зарубіжних країн було прагнення отримати досвід правового регулювання відпусток в умовах розвитку ринкової економіки. Необхідність вказаного дослідження пов’язана також із загальними інтеграційними процесами, що відбуваються в Європі, в зв’язку з чим норми національного законодавства повинні бути гармонізовані із загальноєвропейськими.

Для досягнення цієї мети в зазначеному підрозділі автор розглядає законодавство трьох груп країн: 1) розвинутих країн Європи (Франції, Австрії, Німеччини, Данії, Швейцарії тощо) ; 2) США, Канади; 3) деяких країн колишнього СРСР (Росії, Білорусі, Узбекистану, Киргистану, Казахстану, Азербайджану).

В результаті проведеного дослідження автор приходить до висновку, що правове регулювання відпусток у сучасному світі здійснюються різними методами. В таких країнах, як США, Велика Британія, переважає колективно-договірне регулювання відпусток. У більшості країн Європи таких, як Німеччина, Франція, Данія, Австрія, Люксембург, навпаки, регулювання вказаних питань здійснюється в централізованому порядку. Для багатьох зарубіжних країн характерним є широке застосування диспозитивних норм, колективно-договірного та індивідуального регулювання відпусток.

Особливістю законодавства про відпустки деяких європейських країн є те, що в ньому передбачені норми, які стимулюють розвиток підприємництва через надання додаткових відпусток. Крім того, передбачено надання додаткових відпусток за тривалий стаж роботи та з урахуванням віку працівника. На думку автора, законодавство України, закріплюючи певну тривалість відпусток працівникам, має враховувати об’єктивну потребу в більш тривалому відпочинку для осіб передпенсійного та пенсійного віку.

Крім щорічних відпусток, законодавством та колективними договорами в країнах Європи передбачені й інші види відпусток, що використовуються з різною метою: народження дитини, вступу у шлюб, смерті члена сім’ї, учбові відпустки і навіть додаткові відпустки для працівників, які не палять. Таким чином, система заохочувальних відпусток має більш широко застосовуватись і в Україні.

Розвиток правового регулювання відпусток у зарубіжних країнах з ринковою економікою, не дивлячись на існуючі особливості законодавства, має деякі загальні риси. До них необхідно віднести: збільшення загальної тривалості відпусток (щорічних) протягом останніх 30-ти років; закріплення підстав і розмірів збільшення тривалості щорічних відпусток переважно у колективних договорах; закріплення більш жорстких правил, які регламентують порядок надання відпусток з тим, щоб забезпечити використання відпусток для відпочинку; збільшення розмірів оплати за час відпустки та ін.

Досліджуючи особливості правового регулювання відпусток у зарубіжних країнах, автор визначає ряд факторів, що можуть бути враховані при визначенні тривалості відпусток в Україні. До них необхідно віднести: загальний трудовий стаж; тривалість роботи на підприємстві, в установі, організації, на певній посаді; результати роботи, ставлення до праці, дисциплінованість працівника; виконання, крім своєї роботи, інших важливих для суспільства функцій тощо. Вирішення питання про пріоритетність того чи іншого фактора має вирішуватись у конкретній ситуації і переважно закріплюватись у локальних нормативних актах (за певних умов деякі з них можуть бути закріплені і в централізованих нормах).

На основі дослідження нормативно-правових актів країн СНД автором зроблено й інші важливі висновки. Оцінюючи в цілому законодавство про відпустки у пострадянських республіках, автор відмічає, що правове регулювання відпусток здійснюється на підставі трудових кодексів, які були прийняті в кінці 90-х років (Білорусь, Узбекистан, Казахстан, Киргистан, Азербайджан) та на початку XXI ст. (Російська Федерація). Позитивним моментом зазначених кодифікаційних актів є те, що норми деяких з них закріплюють поняття „відпустка” (Трудовий кодекс Республіки Білорусь) та поняття „трудова відпустка” (Трудовий кодекс Азербайджану). Одним із недоліків є те, що в них відсутні визначення дефінітивних норм окремих видів відпустки. Визначення дефінітивних норм необхідно закріпити в новому Трудовому кодексі України.

Розділ 2.