Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Наступним етапом на шляху до державного суду було встановлення системи-викупiв як добровiльних, так i обов'язкових. У Законах XII таблиць мiститься чимало норм, що встановлювали викуп за образу: <Якщо хто-небудь рукою чи палицею переломить кiстку вiльнiй людинi, хай заплатить штраф 300 асiв, якщо рабу- 150 асiв> (V111. 3) ; <якщо вчинить образу, хай буде штраф 25>.

Згодом приватна саморозправа повнiстю припиняється, а спори незалежно вiд їх характеру переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та 'iнтересiв громадян набуває державної ваги. Проте деякi елементи приватної саморозправи ще довго зберiгаються навiть у розвиненому римському правi. В. епоху Юстiнiана в Дигестах було зафiксовано правило: Vim vi repellere licet – насильство дозволяється вiдбивати силою (Д. 43. 16. 1. 27)), тобто спробу порушити чиє-небудь право або майновi iнтереси дозволялось упереджувати застосуванням силових прийомiв. Проте застосовувати силу для вiдновлення, порушених прав уже не дозволялось i розглядалось як самоправство, що несло за собою негативнi наслiдки. Кредитор, самоправно захопивший майно боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був. повернути його. При цьому вiн втрачав право вимоги. Власник, що втратив володiння своєю рiччю, а потiм самоправно вiдiбрав її у фактичного володiльця, зобов'язаний був повернути рiч 'фактичному (володiльцю, втрачаючи право власностi на цю рiч.

Крiм зазначених вище випадкiв-допущення самозахисту порушеного права, самоуправство при розв'язаннi майнових спорiв категорично заборонялось, несло за собою досить негативнi наслiдки. Отже, здiйснення захисту прав i iнтересiв громадян повнiстю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не мiстять. Проте зрозумiло, що вiн виникає одночасно з утворенням держави, оскiльки є одним iз знарядь останньої для утримання в покорi стану рабiв. Завдяки розподiлу працi охорона iнтересiв, що зiштовхувалися мiж собою, окремих iндивiдiв перейшла до рук небагатьох. Функцiї державного суду на початку виникнення були зумовленi наявнiстю права публiчного i права приватного. Справи, що стосувалися iнтересiв держави, розглядалися публiчним судом (judicio pliblico). Майновi спори належало розглядати в цивiльних судах (judicia privata).

Дiяльнiсть суду щодо здiйснення правосуддя Називається судовим процесом, який залежно вiд характеру справи, що розглядається, подiлявся на кримiнальний i цивiльний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненнi кримiнального злочину розглядалися в порядку кримiнального процесу. Спори, що виникали мiж особами з приводу майна (майновi спори), пiдлягали розгляду в формi цивiльного процесу. Особа, що вважала своє майнове право порушеним i зверталася до суду за його захистом, дiстала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензiя – позов, – вiдповiдача у справi. Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.

Особливiстю римського цивiльного процесу в республiканський перiод i перiод принципату є його подiл на двi стадiї: розгляд справи в претора. (jus) та розгляд справи в судi (judicium). Перша стадiя мала на метi пiдготовку справи до слухання, друга – в судi. Це були двi стадiї одного i того самого судового процесу, що розглядав одну і ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в судi без її розгляду у претора. Закiнчення розгляду справи у претора мало мiсце лише у випадках, коли вiдповiдач визнавав заявленi до нього вимоги i погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо вiдповiдач. позов не визнавав, вiн пiдлягав обов'язковому розгляду як в стадiї in jure (у претора), так i в стадiї in judicio (в судi). На жаль, немає вiрогiдних даних щодо пояснення доцiльностi подiлу римського цивiльного процесу на двi стадiї, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнiвним залишається факт – подiл цивiльного процесу на двi стадiї значною мiрою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

 

 

Легiсакцiйний процес. Це найдавнiша форма республiканського судочинства, яка iснувала за часiв республiки близько до 126 р. до н. е. В самiй назвi, за деякими вiдомостями, вiдбита iсторiя його розвитку. За повiдомленням Гая, цю форму процесу почали називати легiсакцiйною тому, що вона була заснована на законi як противага застарiлим формам приватної саморозправи. per legis actio- nes – дiяти законним чином, на законнiй пiдставi, не вдаючись до насильства. Legis асtiones в перекладi на українську-законнi дiї. Приватна саморозправа формально не грунтувалась на законi. Іншу версiя походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким вiн обгрунтовував її.

Легiсакцiйний процес мiг здiйснюватися в однiй з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення суддi; запрошенням вiдповiдача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дiйшов. Передусiм легiсакцiйний процес вiдзначався обтяжливим формалiзмом, складною процедурою, носив яскраво виражений становий характер, був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зi своєю вимогою до претора. Спецiально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який вiн посилався