Предмет курсу «Основи римського приватного права»

Склалась досить парадоксальна ситуацiя. З одного боку, претор не мiг творити право (jus facere non potest). Вiн не був уповноважений вiдмiняти застарiлi норми цивiльного права. i створювати свої власнi-це виходило за межi його влади (imperium). З другого боку, створенi претором правила в силу їх вiдповiдностi' iнтересам рабовласникiв i вимогам часу почали застосовуватися в едиктах наступних преторiв, переходячи з поколiння в поколiння, поступово перетворюючись в правовi норми – преторське право. Керуючись принципом справедливостi (aequitas), претор мав право вiдмовити в захистi там, де вiдповiдно до норм цивiльного права II належало надавати, i захистити новi вiдносини у випадках, коли за нормами цивiльного права це не передбачалося.

Фактично незаконна дiяльнiсть претора не лише дiстала визнання рабовласницького суспiльства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та удосконалення правового регулювання майнових вiдносин в республiканському Римi. Однак не все, що пропонувалося претором в його едиктi, сприймалось його наступниками i знаходило визнання: Правовою нормою ставали тiльки запропонованi претором правила, що повнiстю вiдповiдали iнтересам рабовласникiв, рабовласницького суспiльства i держави. Це легко простежити на таких' прикладах.

За цивiльним правом при вiдчуженнi особливо важливих, цiнних речей вимагалось виконання певного формального ритуалу – манципацiї. Вона полягала в тому, що при вiдчуженнi зазначених речей мали бути присутнiми не менше п'яти свiдкiв i вагар з терезами. Дотримання цiєї форми вимагалося для засвiдчення в пам'ятi свiдкiв факту вiдчуження даної речi на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнiв у цьому, тобто спiр про право на рiч.

Завданням манципацiї було засвiдчення факту вiдчуження речi. Крiм цього, правило манципацiї передбачалося для речей, що становили економiчну основу рабовласницького суспiльства. Складна передача давала змогу контролювати, до кого переходить рiч: римського громадянина чи перегрiна (в тi часи вiн не мiг набувати речi, що вiдносилися до основних засобiв виробництва). Якщо ця формальнiсть не виконувалась i ритуалу не дотримувались, право власностi до набувача не переходило. Власником залишався продавець (хоча фактично вiн передавав рiч набувачу, отримуючи за це грошi), який мiг на пiдставi формального права витребувати продану ним рiч назад. Отже, формалiзм застарiлого цивiльного права вступав у протирiччя з потребами обороту: дотримання зазначеного обряду при кожному продажу хай навiть особливо важливих речей почало стримувати, обтяжувати оборот. Частiше практикувався продаж без манципацiї, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслiдок цього претор Публiцiй в останньому столiттi до н. е. оголосив у своєму едиктi, що буде захищати iнтереси- набувача речi. Формально право власностi на спiрну рiч' вiдповiдно до норм цивiльного права належало вiдчужувачу, проте оскiльки навiть з точки зору рабовласникiв було несправедливим на цiй пiдставi вимагати рiч вiд набувача назад, рабовласницьке суспiльство мовчазно сприйняло рiшення претора Публiцiя. Юлiан писав: <Тому дуже правильно прийнято, що закони вiдмiняються не тiльки голосуванням законодав- цями, а й мовчазною згодою всiх шляхом незастосування> За давнiми цивiльними канонами молода жiнка, яка вийшла замiж та перейшла жити в сiм'ю чоловiка, не була вже родичкою своїх кровних батькiв,. одночасно втрачаючи право на спадщину. За часiв дiї Законiв XII таблиць це здавалося правильним, але пiзнiше така норма викликала не тiльки подив, а й обурення передусiм панiвного стану, оскiльки вони були найбiльш зацiкавленi в закрiпленнi нажитого майна саме за своїми дiтьми.. Так само, якi в попередньому 'випадку, претор в одному iз своїх едиктiв проголосив-якщо виникне спiр про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоча вона й перестала бути агнаткою своїх батькiв, вiн вiддасть перевагу їй.

Це правило претора також не вкладалося в прокрустове ложе цивiльного права, проте з мовчазної згоди правлячої верхiвки поступово перетворилося в норму преторського права, оскiльки задовольняло всiх.

Головною рушiйною силою розвитку римського приватного права були потреби господарського обороту, величезної держави, який швидко розвивався. Основним же засобом задоволення цих потреб була плiдна правотворча дiяльнiсть преторiв: оперативне рiшення проблем, що назрiли, без будь-якої бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знайдених рiшень. У претора не було нiякого апарату; самостiйно, грунтовно, зважено вiн вивчав практику своїх попередникiв, пiдбирав рiшення, що виправдали себе в практичнiй дiяльностi, при необхiдностi пiддавав їх шлiфуванню: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цiй основi розробляв власний едикт, який потiм випробовував на придатнiсть у своїй практицi.

Оперативнiсть у розв'язаннi назрiлих правових проблем, можливiсть швидко i ретельне перевiрити вiдповiднiсть знайденого рiшення потребам практики i в разi непридатностi замiнити iншим зробили правотворчу дiяльнiсть преторiв найдосконалiшим засобом правотворення республiканського Риму. Саме завдяки преторськiй дiяльностi римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, преторiв же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магiстратiв, насамперед преторiв, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дiстала назву преторського права.

За часiв принципату правотворча дiяльнiсть преторiв помiтно занепадає, оскiльки не узгоджується^ з новими формами державного ладу. За Адрiана юрист Сальвiй Юлiан (бл. 125-126 рр.) здiйснює остаточну редакцiю постiйного преторського едикту, а саме провадить кодифiкацiю преторського права. На пропозицiю Андрiвна спецiальним сенатус-консультом едикт був затверджений i визнаний незмiнюваним. Тiльки iмператор мав право доповнювати едикт. Кодифiкацiя преторського едикту – перша велика кодифiкацiя пiсля Законiв XII таблиць.

Лостаномi сенату-сенатус-консульти (senatus cossulta). В перiод принципату вища державна, в