Процес запровадження християнства на Русі

Необхідно звернути увагу на два моменти. Перший полягає в тому, що повстання відбувалися в основному в неслав’янских землях, де до зазначених мотивів приєдналася і боротьба за самостійність. Саме з цього часу на Русі почали проявлятися одночасно три процеси: християнізація, феодалізація і колонізація сусідніх земель. Для другого моменту характерний надзвичайний збіг дат повстань із смертю князів або з їхньою відсутністю, викликаною феодальними чварами, тобто в періоди відносного безвладдя.

Після хрещення киян Володимир звернув погляд на Новгород. Того ж літа туди рушила великокнязівська дружина на чолі з його дядьком Добринею і боярином Путята. Новгородці, на відміну від киян, вчинили опір і дружинникам, і прийшли з ними місіонерам-грекам. За наказом Добрині дерев'яних ідолів спалили, а кам'яних втопили в Волхові. Але й після цього не багато новгородці відразу прийняли хрещення.

Решту дружинники силою заганяли в Волхов, і тому в Новгороді виникла приказка, що їх «Путята хрестив мечем, а Добриня – вогнем». І найперший акт хрещення розтягнувся в Новгороді на цілий місяць. Однак і після цього багато новгородці в душі залишалися язичниками, а то й двоеверцамі. У всякому разі, язичницькі волхви з'являлися в Новгороді і два і три століття тому.

У цей важкий час провісниками народного гніву виступили волхви. В міру зміцнення християнства вони втрачали свої права, а водночас і джерела існування, знаходивши собі нові заняття, частіше від усього – лікування. Щоб знищити цю соціальну групу – своїх ідейних ворогів, церковники звинуватили їх у «чаклунстві», у застосуванні шкідливої «землі», настроювали проти них віруючих і державу. Без суду і слідства були знищені і блазні, що досаджали церкві лише гумором, іграми та піснями. Повстання 1024 р. у Суздалі відбувалося під час війни між київським і тмутараканьським князями, у результаті якої в місті була ослаблена київська влада. На чолі повстання також стояли волхви. Не «смерди» а волхви обрали вдалий час для повстання. Ця соціальна група була і матеріально зацікавленою стороною у збереженні старої релігії. Відстоюючи старовину, вони боролися і за свої економічні інтереси. Але варто звернути увагу на те, що призов служителів культу старої національной релігії був підтриманий усім народом. Це говорить про вкрай незначний вплив православ'я на городян. Літопис повідомляє: «Услихав про волхвів, Ярослав прийшов у Суздаль; захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших страчував». Кривава розправа над повсталими була звичайним явищем, і літописець не вважав потрібним говорити про неї.

Повстання 1071 р. у Ростовській землі і Новгороді було викликано тими ж причинами. Більшість народу йшло за волхвами, а не за духівництвом, що захищало інтереси знаті. Обидва повстання мали глибокі соціальні причини, носили антифеодальний і антицерковний характер. Безумовно, що соціальною основою цієї боротьби стали класові протиріччя, але вони завдавали удари по процесу християнізації, стримували її хід, змушували церкву пристосовуватися. Боротьба проти православної ідеології неодноразово приймала форму єресей. Всі дослідники, у тому числі і церковні, бачать причину їхньої появи в моральному розкладанні духівництва. Особливо виділяється серед них стригольничество. Стригольник (цирульник) Карпо і його соратники пропонували ліквідувати чернецтво, церковну ієрархію, відмовитися від треб і таїнств, заперечували догми про відродження мертвих, про потойбічний світ. Підтримка цих поглядів народними масами підтверджувала їхнє негативне відношення до Руської православної церкви навіть через три сторіччя після введення християнства.

Місцева знать ще не відчувала настійної потреби у класовій релігійній ідеології і справлялася з народними масами старими методами. Водночас вона, і не без підстав, припускала, що введення християнства спричинить за собою втрату самостійності. Тому спроби тиску згори неминуче викликали опір не тільки низів, але і місцевої знаті, чиї інтереси не міг не враховувати великокнязівський посланник, якщо він думав залишатися на чолі князівства. Усі старші від Володимира князі у 988-990 р. вже знаходилися на чолі князівств, тому під час водохрещення їх не було в Києві. Князі, представляючи інтереси своїх земель, не могли вже бездумно й автоматично повторити крок київського князя, який проігнорував думку дружинників і знаті, що насторожено сприймали будь-який захід Києва. Володіючи найбільшим князівством Київської Русі, полоцький князь Ізяслав (988-1001 рр.) майже повністю не рахувався з Києвом, вів самостійну торгівлю з прибалтійськими народами і Німеччиною. Після його смерті, причини якої невідомі, став княжити Брячислав. Це відбулося всупереч укоріненому правилу, по якому Володимир посилав на князівство у таких випадках молодших синів. Брячислав не тільки не підкорився Києву, але і почав боротьбу з ним за Новгород і зрештою захопив його і зруйнував (1021 р.). На користь того, що процес християнізації не починався ні при Ізяславі, ні при Брячеславі, свідчить повна відсутність союзницьких зв'язків із Києвом і відсутність будь-яких свідоцтв про будівництво тут церков. Князь Туровський Святополк (988-1019 рр.) мав особливі рахунки до Володимира і, певне, давно мріяв, як і інші князі, відокремитися від Києва. У цьому запевняв, викладаючи події тих років, відомий діяч церкви Кирило Туровский. Він