Притулок як заклад соціального захисту неповнолітніх

 

Вступ

1. Бездоглядні, бездомні, безпритульні діти: поняття та причини

2. Притулок як заклад соціального захисту неповнолітніх

3. Проект «допомоги дітям вулиці»

4. Інформація про роботу Служби у справах дітей у серпні 2009 року Київської міської влади

Висновки

Список використаних джерел

 

 

У середині 90-х років у нашій країні постала серйозна проблема: на вулицях опинились тисячі дітей, котрі жили у підвалах, каналізаційних люках, навіть у контейнерах для сміття. Так, в Україні відкрито почало звучати поняття “діти вулиці”.

Хто ці діти? Звідки вони з’явилися? Чому до цього часу залишаються на вулиці?

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці – це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте житло, і незаселені землі і т. п.) стала постійним місцем перебування”.

Безперечно, це визначення не охоплює велику кількість груп дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці”. Іноді зустрічається таке поняття, як “діти, котрі живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”. За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй (ЮНІ-СЕФ), до «дітей вулиці» належать:

- діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти) ; – діти, які підтримують контакт із сім’єю, але через бідність, перенаселенння житла, безробіття батьків, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти) ; – діти – вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли із них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, насамперед, зумовлено проблемами сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду.

Результати досліджень Інституту проблем сім’ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести такі групи неповнолітніх:

- безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

- бездоглядні діти – діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до ви-ховання дітей;

- діти-втікачі з навчально-виховних закладів – діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку.

 

 

На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як «безпритульні», «діти вулиці», «бездоглядні», «бездомні», «діти, позбавлені батьківського піклування», «соціальні сироти», «неповнолітні групи ризику». Характеристику цих понять можна знайти у працях сучасних російських (О. М. Панов, Є. І. Холостова) [14, 156] та українських (С. В. Толстоухова, І. М. Пінчук) [8, 76] вчених у галузі психології, педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, останні звертають увагу на необхідність з'ясування того, який термін з вищезазначених наразі найбільш повно характеризує українських дітей, що опинилися на вулиці. Для цього слід вдатися до аналізу подібних соціальних явищ у світовій практиці.

Різноманітні міжнародні структури, в тому числі ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням стану справ в молодіжному середовищі різних країн, відзначають таку негативну тенденцію, як зростання кількості дітей та молоді, що перебувають в стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить і наявність таких маргінальних груп, як «діти вулиці».

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

- дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

- дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;

- дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці.

Це узагальнена характеристика «дітей вулиці», оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви. Так, наприклад, в країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині є певна кількість дітей, що живуть