Психологічне тестування, тести розвитку і тести успішності

за місцем розміщення рецепторів;

за часом виникнення упродовж еволюції;

за модальністю (видом) подразника.

Найчастіше використовується систематизація, запропонована англійським фізіологом І. Шеррінгтоном, який виділив три основних класи відчуттів (за характером віддзеркалювання та місцем розміщення) :

екстероцептивні;

інтероцептивні (органічні) ;

пропріоцептивні, (кінестетичні та статичні).

Різні види відчуттів характеризуються не лише специфічним, але й спільними для них властивостями. До таких властивостей належать якість, інтенсивність, тривалість та просторова локалізація. Якість – це основна особливість даного відчуття, що відрізняє його від інших видів відчуттів та дає змогу варіювати в межах цього виду, це відмітна ознака сенсорного образу. Інтенсивність відчуттів кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ і визначається силою діючого подразника та функціональним станом рецептора. Тривалість відчуття залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. Вона також визначається функціональним станом органів чуттів, але, головним чином, часом дії подразника та його інтенсивністю.

Для відчуттів характерна просторова локалізація подразника – відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Кожний тип відчуттів надає свою специфічну інформацію, його утрата тільки частково може бути компенсована розвитком інших форм чутливості. Але в той же час існують також загальні закономірності, характерні для всіх видів відчуттів. До них належать пороги відчуттів, їх адаптація та взаємодія, контраст та синестезія.

Сприймання – це пізнавальний психічний процес відображення у свідомості людини предметів або явищ при їх безпосередньому впливові на органи чуттів. Приймання та переробка людиною отриманої через органи чуттів інформації завершується виникненням образів предметів або явищ. Процес формування цих образів називається сприйманням (іноді використовується також термін «перцепція», «перцептивний процес»).

Сприймання, як і відчуття, – рефлекторний процес. Основу сприймання складають два види нервових зв’язків: зв’язки які утворюються у межах одного аналізатора, та міжаналізаторні зв’язки (наприклад, 1 вид – сприймання мелодії, 2 вид – сприймання простору). Сприймання – не сума відчуттів, які людина отримує від того чи іншого предмета, а якісно нова сходинка чуттєвого пізнання з властивими їй особливостями. Але сприймань поза відчуттями не буває. Види сприймання поділяють за різними критеріями:

залежно від сенсорних особливостей розрізняють зорове, слухове, нюхове, дотикове, смакове, кінестетичне, больове сприймання тощо;

залежно від мети: мимовільне і довільне сприймання;

залежно від складності: сприймання простору, сприймання часу, сприймання руху;

залежно від міри організації: організоване (спостереження) і неорганізоване.

До основних властивостей сприймання зараховують вибірковість, предметність, апперцепція, осмисленість, константність та цілісність. Сприймання дитини формується в процесі її взаємодії з навколишнім середовищем. В процесі цієї взаємодії, необхідної для задоволення органічних потреб дитини, відбувається перехід від відчуттів до сприймань. Він є виявом розвитку аналітико-синтетичної діяльності великих півкуль головного мозку дитини. Сприймання відіграє важливу роль у навчальній діяльності дитини. Сприймання набуває активного характеру, може здійснюватися як спостереження з усіма його характерними особливостями.

Увага – психічний пізнавальний процес, який полягає у спрямованості та зосередженості психічної діяльності на будь-якому об’єкті сприймання. Без неї сприймання не можливе. Серед «пускових» механізмів уваги слід передусім зазначити орієнтовний рефлекс. Він являє собою природжену реакцію організму на будь-які зміни навколишнього середовища у людей і тварин.

Центральні механізми уваги пов’язані зі збудженням одних нервових центрів та гальмуванням інших. Суттєво важливим для розуміння фізіологічної картини динаміки уваги є відкритий Шеррінгтоном та широко застосований І. П. Павловим закон індукції нервових процесів. Суттєве значення для з’ясування фізіологічних основ уваги має також принцип домінанти, запропонований академіком А. А. Ухтомським. Поняття «домінанта» означає тимчасово пануючий осередок збудження, зумовлюючий роботу нервових центрів в даний момент і надаючи тим самим поведінці певної спрямованості.

Таким чином, увага зумовлена діяльністю цілої системи ієрархічно замкнених між собою мозкових структур, але їх роль у регуляції різних видів уваги нерівноцінна. До основних властивостей уваги належать: концентрованість, інтенсивність, стійкість, обсяг, розподіл, переключення.

Концентрованість – це здатність людини зосереджуватись на головному в її діяльності, відволікаючись від всього того, що в дану мить знаходиться за межами задачі, яку вона розв’язує.

Інтенсивність – характеризується відносно більшою витратою нервової енергії на виконання даного виду діяльності, в зв’язку з чим психічні процеси, що приймають участь в цій діяльності, відбуваються з більшою ясністю, чіткістю і швидкістю, характеризує ефективність сприймання, мислення і пам’яті в цілому.

Стійкість – здатність тривалий час підтримувати високі рівні концентрованості та інтенсивності уваги, затримуватись на сприйманні даного об’єкту.

Об’єм характеризується кількістю об’єктів або їх елементів, які можуть одночасно сприйматися з однаковою мірою ясності і чіткості в дану мить (у дорослої людини від 4 до 6 об’єктів, у дитини не більше 2-3).

Розподіл – це можливість людини утримувати в свідомості одночасно декілька різнорідних об’єктів або ж виконувати складну діяльність, яка складається з багатьох одночасних операцій.

Переключення уваги розуміється як можливість більш-менш легкого та досить швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого.

Вибірковість – це здатність зосереджуватись на найбільш важливих предметах.

Відволікання – наслідок відсутності вольового зусилля та інтересу до об’єкту або діяльності.

Пам’ять – це психічний пізнавальний процес, який полягає у запам’ятовуванні, зберіганні та наступному відтворенні індивідом його досвіду. Вказані процеси не є автономними психічними здібностями. Вони формуються в діяльності і визначаються нею. У найширшому розумінні пам’ять можна визначити як механізм фіксації інформації, набутої та використовуваної живим організмом.

У сучасних дослідженнях пам’яті виступає проблема її механізмів. Ті чи інші уявлення про механізми запам’ятовування складають основу різних теорій пам’яті. В наш час в науці відсутня єдина та закінчена теорія пам’яті. Велике різноманіття концепцій та моделей зумовлене активізацією пошуків, розпочатих, особливо в останні роки, представниками різних наук. Існує декілька підстав для класифікації видів людської пам’яті. Одна з них – поділ пам’яті за часом зберігання матеріалу, інша – за переважним у процесах запам’ятовування, зберігання та відтворення матеріалу аналізаторів. В першому випадку виділяють миттєву, короткочасну, оперативну, довготривалу та генетичну пам’ять. В іншому випадку говорять про рухову, зорову, слухову, нюхову, дотикову, емоційну та інші види пам’яті. За характером участі волі у процесах запам’ятовування та відтворення матеріалу пам’ять поділяють на мимовільну та довільну.

Існує три головних процеси, синтез яких і утворює пам’ять як цілісне функційне утворення психіки. Під час першого з них – запам’ятовування – відбувається передусім аналіз та ідентифікація різних характеристик інформації, яка надходить, її кодування. Другий процес пам’яті – збереження інформації – пов’язаний з її організацією та утриманням. Третій – відтворення мимовільне або довільне (останнє зветься також пригадуванням).

Відтворення інформації справедливо можна вважати основною функцією, основним призначенням пам’яті – надати людині можливість використовувати дані свого досвіду.

Забування виражається у неможливості згадати або у помилковому упізнаванні та відтворенні. Забування виявляється у схематизації матеріалу, відкиданню окремих частин його (іноді суттєвих), зведення нових уявлень до звичних старих уявлень.

Індивідуальні відмінності пам’яті людей проявляються в особливостях її процесів, тобто у тому, як здійснюються запам’ятовування та відтворення у різних людей, та в особливостях змісту пам’яті, тобто у тому, що запам’ятовується. Індивідуальні відмінності у процесах пам’яті виражаються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення. Люди вирізняються ще й тим, які зазвичай аналізатори беруть найбільшу участь в процесі засвоєння та відтворення матеріалу, який запам’ятовують. Виділяють зоровий тип пам’яті (у багатьох художників), слуховий тип пам’яті (у музикантів), моторний тип (у спортсменів) тощо.

Отже, пізнання предметів і явищ об’єктивної дійсності, психічного життя людини здійснюється всіма пізнавальними процесами. Підґрунтям розумового пізнання світу, яким би складним воно не було, є чуттєве пізнання. Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об’єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини – її зір, слух, нюх, та інші аналізатори і відображуються у мозку. Кожен з процесів має свої певні закономірності і постає у психічній діяльності або як провідний, або як допоміжний.

 

 

Ільїна Н. М. Загальна психологія: теорія та практикум: навч. посіб. / Н. М. Ільїна, С. О. Мисник. – Суми: Унів. кн., 2011. – 352 с.

Історія психології: навч. -метод. посіб. / І. Гоян, О. Семак; Прикарп. нац. ун-т ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ: Плай, 2008. – 186 с.

Киричук О. В. Основи психології: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. В. Киричук, В. А. Роменець, Т. С. Кириленко, І. П. Маноха, В. М. Пискун. – 6-е вид. – К. : Либідь, 2006. – 632 с.

Психологія: навч. посіб. / О. В. Винославська, О. А. Бреусенко-Кузнєцов, В. Л. Зливков та ін. ; за наук. ред. О. В. Винославської. – К. : ІНКОС, 2009. – 390 с.

Савчин М. В. Загальна психологія: навч. посіб. / М. В. Савчин. – К. : Академвидав, 2011. – 462 с.