Релігійні уявлення та міфологія давньослов’янського населення

Вода була символом очищення, чистоти. Так, за деякими повір‘ями, коли в родині хтось помирав, то на вікні ставили склянку з водою, аби душа померлого могла в ній омитися і вже такою відлетіти до богів.

Вода могла також часто виступати межею між освоєним та неосвоєним простором. Давні слов‘янські племена, що жили по берегах річок, часто ховали своїх небіжчиків по інший бік від річки. Вважалося, що «на тому боці» розташоване незрозуміле, чуже та небезпечне царство мертвих. Звідси й походить вислів «потойбічний світ».

Вогонь

Вогонь був джерелом тепла, охоронцем від диких тварин, і тому теж був священним для давніх слов‘ян. В їх уявленні він був завжди відголоском небесного сонячного вогню, його представником на землі. Вогонь, як і вода, потребував обережного та шанобливого ставлення, мав поважливе ім‘я «Сварожич». У вогонь ні в якому разі не можна було плювати – інакше на язиці вискочить «вогник». Вогонь виступав як символ очищення. Перестрибування через багаття на день Купали чи в день іншого слов‘янського свята мало на меті очищення людини від всього поганого священним вогнем. До речі, під час свят та з сакральною метою слов‘яни використовували вогонь, що був здобутий вручну тертям – саме він вважався божественним, живим, сильним.

 

 

Світоглядні уявлення, релігійні вірування й культи зародилися в людському суспільстві ще на самому початку його історії, за доби раннього кам'яного віку – палеоліту. Релігія виникає й розвивається відповідно до еволюції людського суспільства. Ідеологічні уявлення, як відомо, ніколи не залишались статичними і застиглими, вони змінювалися з історичним розвитком їхніх носіїв.

Еволюцію прадавніх ідеологічних поглядів та обрядовості в людському суспільстві можна простежити, вивчаючи культи й вірування східних слов'ян. Багато хто з сучасних вчених вважає, що божества і культи слов'ян мають індоєвропейські корені, що сягають у третє чи четверте тисячоліття до нашої ери, в часи існування індоєвропейської етнокультурної спільності, що дала життя майже всім сучасним народам Європи.

Несторів літопис доніс до нас, здається, першу спробу систематизації язичницьких культів і вірувань, запропоновану, якщо вірити цьому джерелу, візантійським місіонером-філософом, який прагнув навернути запеклого язичника князя Володимира у християнство. Під 986 роком у «Повісті временних літ» уміщено так звану «Промову філософа», в якій, крім усього іншого, виділено два етапи в еволюції язичництва. На першому людина обожнювала оточуючу її природу: «Приносили вони жертви гаям, колодязям і річкам, і не пізнали істинного бога». На другому – вдалися до створення ідолів: «Далі диявол увів людей у ще більшу оману, і стали вони робити собі кумирів: одних дерев'яних, других мідяних, третіх мармурових, а деяких – золотих і срібних. І вклонялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок, і заколювали їх перед ними, і була опоганена вся земля».

 

 

Для міфологічної свідомості, якою була свідомість слов‘ян того часу, характерні анімізм, аніматизм та антропоморфізм – оживлення та одухотворення всього живого та надання йому суто людських властивостей.

Ще Прокопій Кесарійський згадував про вшанування слов‘янами сил природи. «Вони шанують річки і німф, приносять їм жертви і творять ворожіння…»

Лісовик. Ліс був стихією, яка грала досить важливе місце в житті давніх слов’ян. З одного боку, він постачав людині все необхідне для життя (дичину, хутро, будівельні матеріали тощо), з іншого – був «іншим»світом, який лежав за межами заселеної і освоєної території. Часто ліс навіть асоціювався із потойбічним світом. Господарем лісу був лісовик. Він – істота, в цілому, не дуже приязна до людини. Не любить, коли турбують його або безцільно нищать дерева чи тварин. В поглядах на лісовика існує дві точки зору: 1. Він – дух лісу, породження культу рослин. 2. Він – господар лісу, покровитель звірів і птахів. Остання риса в образі лісовика є явно домінуючою. Лісовик випасає свої стада диких тварин, так само, як люди випасають худобу.

Фольклорні джерела фіксують досить позитивне ставлення господаря лісу до пастухів. Можливо, це пов’язано із тим, що пастухи дуже тісно пов’язані з тваринами, а отже, із світом природи. До того ж, пасовисько, розташовуючись, як правило, за межами села, підлягало безпосередньому впливу істот «зовнішнього кола». Пастух, таким чином, міг виконувати функції своєрідного посередника між двома світами. Слід також звернути увагу на те, що образ лісовика позбавлений будь-якої поетизації. Спосіб його життя схожий з людським, «він одружений, має дітей», плете лапті, свариться із сусідами. В одній із бувальщин лісовик посварився із водяником через те, що ведмідь з’їв сома. Подібне