Релігійні уявлення та міфологія давньослов’янського населення

Водяник та русалки

Водна стихія має велике символічне значення у слов‘янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Слов’янський водяник теж, як і лісовик, має антропоморфний вигляд. Це товстий чоловік із великим черевом, одутлим обличчям, іноді він вкритий лускою. Він має своє господарство, володіє чередами худоби, табунами коней. Спосіб життя водяника наближений до людського. Він має дружину, дітей. Дружини водяників – жіночі водяні божества (русалки, водяниці). Бувальщини згадують так званих «водяних шутовок», у яких «все так, як у нас у хаті, вони шиють, прядуть».

Мотив кохання і смерті, втілений в образі водяних дів, очевидно, мав символізувати подвійне ставлення до води як подательки добра, урожаю і, одночасно, примхливої стихії, що може вимагати людських жертв.

Пльовик – уособлення духу полів, іх господар. Дуже близькими за своїми функціями до польовика Полуденниця, тільки вона небезпечна, може карати того, хто працює в полі в саму полудневу спеку, коли належить відпочивати. На думку Д. К. Зеленіна, Полуденниця може являти собою персоніфікацію сонячного удару. У слов’ян цей дух полів був також подекуди відомий під іменем Діда. Після обжинків зв’язували і прикрашали останнє колосся, «завиваючи» Діду бороду. Згадки про це зустрічаємо в жнивних піснях. До культу родючості мали відношення також і духи жіночої статі – віли. Південнослов’янська жнивна пісня розповідає про вілу, яка допомагала дівчині жати.

Домовик

Образ духу-покровителя дому при всій своїй, здавалось би, простоті та однозначності, є дуже цікавим. Перш за все слід з’ясувати корені уявлень, що викликали появу цього образу, та різні версії його походження. За християнською традицією, домовики, так само як і водяники, лісовики, інші природні духи, розуміються як біси. Один з апокрифів розповідає, що коли бог скинув бісів з небес, «той хто упав у воду, став водяником, в ліс – лісовиком, на дім – домовиком... «. Проте, в народній уяві, домовик, на відміну від природних духів, так і не перейшов в розряд «нечистої сили». Ймовірно, це можна пояснити тим, що, не зважаючи на впровадження християнства, язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вони проявлялися саме у ставленні до персонажів так званої «нижчої міфології» – головних дійових осіб народних казок і легенд. Людина епохи родового ладу не могла наділяти негативними рисами істоту, яка мешкала з нею під одним дахом, була, фактично, «своєю». Існує думка, що в образі домовика поєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Перший є більш вираженим, хоча, найвірогідніше обидва вони є тісно пов’язаними. Риси культу предків яскраво простежуються в обрядах, пов’язаних із вшануванням домовика, а в свідомості первісної людини предки були такими ж членами роду, як і живі нащадки. Домовика дуже поважали, остерігаючись називати його просто по імені. Про нього шанобливо говорили «хазяїн», «дідусь». (остання назва може бути ще одним свідченням розуміння хатнього духа перш за все як духа предка). На користь цієї версії говорить те, що домовик перш за все опікується тим, щоб у господарстві був лад, недбалих хазяїв він може і покарати. Може покарати, коли господарі не пом’януть, як потрібно, померлого родича. Ще не любить домовик сварок і розладів у родині.

Цікавою особливістю саме слов’янського хатнього духа є надзвичайна розгалудженість цього образу. Фактично кожна господарська будівля мала свого покровителя – дворовик, хлівник, сарайник, огуменник тощо. Причому зазначається, що всі ці духи залежать від волі домовика. « Є домовики відлюдькуваті, а є дружні: пускають у двір огуменника, сарайника... «. Можемо припустити, що якась частина цих духів обумовлена наявністю великої кількості господарських будівель, перш за все, пов’язаних із землеробськими роботами. Можливо, що деякі духи є просто різними назвами домовика (сусідко, лизень, пічник – найулюбленіше місце проживання домовика – під піччю). Чим далі від дому знаходяться будівлі, якими опікуються ті чи інші духи, тим менш приязно налаштовані вони до людини. Тут також вступає в дію протиставлення «своє – чуже». Лазник – істота із «складним характером». Може дуже жорстоко покарати тих, хто не дотримується відповідних правил, наприклад, ходить у лазню вночі. Проте, хоч лазник і не такий близький до людей, як домовик, все ж він вважався «своїм» і міг захистити від «чужих». Лазниця-обдериха в одній із бувальщин ховає дівчину, за якою женуться привиди.

Таким чином, можна побачити, що образи нижчіх духів та ставлення до них залежали у дохристиянській Русі від того, які саме стихії чи місця ці духи оусоблювали і, відповідно, наскільки близькими вони були людині, наскільки сприймалися як «свої» чи «ворожі». Система цих взаємин була складною і багатогранною, і її аналіз допомагає пізнати внутрішній світ та світоглядні вірування населення Київської Русі.

 

 

Проблема відношень слов'ян зі світом своїх богів ще не досить вивчена істориками. Коло письмових джерел з цього питання дуже обмежене – в середньовічних письмових джерелах згадок про слов‘янську релігію надзвичайно мало. На противагу цьому, дуже насиченими є матеріали етнографії, історії мистецтва, лінгвістики та інших дисциплін.

Перун – грізний бог, повелитель небесних явищ, бой війни. Культ Перуна пов'язаний з культом дубових дерев на узвищщах. 2 серпня – Перунів день. В цей день вся нечиста сила, рятуючись від вогняних стріл Перуна, перетворюється в різних тварин, тому 2 серпня собак та котів до дому не пускали, щоб не навести гнів Перуна.

Перунові присвячувалися свята, пов‘язані із закінченням весняно-літніх польових робіт. Пізніше православна церков, пристосовуючись до існуючих звичаїв, віднесла на це свято Іллін день і включила його до переліку християнських свят.

Велес (Волос) не увійшов до пантеону, який ввів Володимир. Серед богів, яким князь велів поставити «ідоли», Велес не згадується, але його ідол в Києві все-ж таки був, розташований окремо від Володимирового пантеону на Подолі. Велес – бог скотарства та багатства, опікун тваринного світу, волхвів, пастухів, торговців. На свято Велеса слов'яни звивали у «бороду» останні колосся на дарунок цьому богу.

Дажбог (Даждьбог) – син Сварога. Верховний бог піднебесного простору, бог сонця, який обходить та зігріває землю, слідкує за дотриманням на ній встановленого його батьком порядку. Першу згадку про цього бога знаходимо у південнослов’янському перекладі візантійського хронографа VI-VIIIст. Іоана Малали. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, тому в «Слові о полку Ігоревім» русичей названо даждьбожими онуками.

Сварог – бог небесного вогню, батько Дажбога. Цікаво, що його ім'я має спільний корінь з ім'ям індоарійського суворого небесного бога Варуни та давньогрецького Урана-неба та етимологічно співпадає з давньоіранським «сварга» – «небо».

Хорс – бог сонячного диску. На ідолах Хорса зображено з сонячними знаками. Сонячні культи у слов‘ян мали дуже велике значення, це відзначав і відомий польський вчений К. Мошинський, який займався аналізом пережитків давніх вірувань у слов'ян на основі етнографічних матеріалів. «Народний культ сонця змішувався у слов'ян з культом християнського бога так значимо, так глибоко, як жоден із культів, що продовжують язичницьку релігію».

 

 

На підставі розглянутих матеріалів можемо зазначити, що дохристиянські релігійні та міфологічні уявлення являли собою невід'ємну складову частину індоєвропейської дохристиянської культури. Еволюція світорозуміння, світосприйняття та релігійних уявлень східних слов'ян проходила як складний та багатогранний процес, що залежав від багатьох факторів. Розвиток релігійних уявлень ускладнювався з пізнанням людиною світу та навколишнього середовища, розвитком господарської діяльності та ускладненням соціальної структури суспільства. Світоглядні та релігійні уявлення східних слов'ян зазнавали також впливу інших народів.

Світоглядні уявлення слов‘ян формувалися у межах міфологічного мислення і розвивалися за його законами. Довколишній світ мислився ними як живий, одухотворений, такий, з яким можлива постійна активна взаємодія, і при цьому – потенційно небезпечний. Тому дуже розвиненою була система оберегів, замовлянь, обрядовість, спрямована на захист від потенційно ворожих сил.

Дохристиянська обрядовість була націлена не лише на охорону людського життя від поширеного у світі зла, в основному вона спрямовувалась на забезпечення врожаю через вплив на сили неба, землі, води, які сприймалися, як божественні.

Релігійні вірування дохристиянської Русі повністю відповідали епосі, що їх породила. І поки родоплеменні відношення слов'ян не вичерпані себе в достатній мірі та не поступилися своїми позиціями феодальним відносинам, вони лишалися єдиною можливою формою релігійності на Русі.

Без належного знання дохристиянських вірувань, безумовно, неможливо зрозуміти історію української культури та ментальність українського народу.

 

1. Боровський Я. Є. Світогляд давніх киян. – К., 1992. – 212 с.
2. Даль В. И. О повериях, суевериях и предрассудках русского народа. – СПб., 1996. – 410 с.
3. Ліндсей Дж. Коротка історія культури: В 2 т. – Т. 1 – 1995.
4. Лозко Г. С. Українське народознавство. – 3-є вид., доповнене та перероблене. – К. : Видавництво «АртЕк», 2006. – 472 с. : іл.
5. Сумцов Н. Ф. Символика славянских обрядов – М, 1996. – 295 с.
6. Язычество / Авторы-сост. А. А. Грицанов, А. В. Филиппович. – Мн. : Книжный Дом, 2006. – 384 с.