Революція 1848-1849 рр. в Італії

В цей час 18 і 30 квітня 1818 р. відбувалися вибори до палати депутатів королівства. Більшість вибраних депутатів були поміркованими лібералами. Передбачалось, що на початку роботи парламенту депутати складуть присягу «дарованій» королем конституції. Але в тексті присяги не йшлося про зміни до конституції, обіцяні керівництвом, «... депутати вимагають, щоб король пішов на поступки. Король обіцяє опублікувати указ наступного дня. Однак вночі в Неаполь вступають війська... 20 тисяч солдат, частина неаполітанці, частина швейцарці» [3, с. 233]. Про конфлікт між королем і парламентом швидко стало відомо. Ввечері 14 травня на вулицях Неаполя з'явилися перші барикади, а вранці 15 травня почалася перестрілка між повстанцями та військовими частинами. Проти повстанців була кинута 12 тисячна армія, тому повстанці не змогли встояти. Після перемоги Фердинанд II призначив новий уряд, розпустив палату депутатів і національну гвардію. Переворот 15 травня призвів до глибокої політичної кризи монархії Бурбонів.

Переворот в Неаполі, внаслідок якого було відкликано з фронту корпус генерала Пепе і виступ Пія IX, не тільки послабив військові сили Італії, а й негативно вплинув на моральний стан армії. Це було на користь Австрії, яка в червні отримала ряд перемог і знову захопила майже всю Венеціанську область, крім самої Венеції. Асамблея Венеції, яка зібралася 3 червня прийняла рішення про приєднання Венеції до Сардинського королівства. За негайне приєднання до Сардинського королівства проголосувало 130 депутатів, проти – 3. Після цього Манін подав у відставку і у Венецію прибули сардинські комісари [12, с. 184].

Активну діяльність розгорнув Джузеппе Гарібальді, який 21 червня 1848 р. повернувся в Італію. Ще 1847 р. Гарібальді запропонував свої послуги Пію IX в боротьбі проти Австрії. Але Папська держава відмовилась від допомоги революціонера. Повернувшись в Італію він прибув до сардинської армії Карла Альберта, який з недовірою поставився до Джузеппе. Тоді Гарібальді поїхав до Мілана і запропонував свої послуги Тимчасовому уряду Ломбардії, який призначив Джузеппе генералом [10, с. 84].

В цей час в битві біля Кустоццою (25 і 26 липня) сардинська армія потерпіла поразку і відступила в Мілан. Виникла загроза захоплення Мілана. В ніч з 27 на 28 липня Тимчасовий уряд скликав збори, в ході яких був створений Комітет безпеки, а Гарібальді отримав наказ вирушити з загоном 1500 чоловік в Бергамо. Тут партизанський ватажок поповнив свій загін на 3700 чоловік і готувався виступити проти австрійців, але отримав розпорядження з Мілана про приєднання до сардинської армії. Битва за Мілан тривала декілька годин. Злякавшись, Карл Альберт і його генерали вирішили капітулювати (4 серпня). 6 серпня фельдмаршал Радецький знову вступив у Мілан, а через три дні було підписане капітуляційне перемир'я, яке ввійшло в історію під назвою «перемир'я Саласко» – за ім'ям воєначальника генерального штабу п'ємонтської армії. Демаркаційна лінія між двома воюючими арміями ставали кордоном, а П'ємонт мав відкликати свої війська з Ломбардії і Венеції, а також з герцогств [22, с. 191].

Гарібальді не визнав перемир'я. 13 серпня він випустив прокламацію, де розкритикував Карла Альберта і закликав до продовження війни. Він вирішив розпочати в Ломбардії партизанську війну і вирушив на чолі своїх волонтерів в Альпи. Радецький оточив загони Гарібальді, які не змогли протистояти 15 тисячній австрійській армії. 26 серпня Гарібальді змушений був припинити боротьбу і відступив у Швейцарію.

 

 

Припинення Карлом Альбертом війни проти Австрії призвело до загострення ситуації в Італії. Венеція була готова знову повстати. 11 серпня на площі св. Марка зібралася демонстрація, яка вимагала розправи з п'ємонтськими комісарами. Манін, який виступив перед народом, пообіцяв, що республіканський уряд буде сформовано через два дні. Комісари зняли з себе повноваження. 13 серпня Асамблея нагородила Маніна диктаторськими повноваженнями.

Події в Італії розвивалися синхронно. Поразка біля Кустоцци і перемир'я Саласко викликали в Тоскані ще більші протести, ніж у Венеції. 24 серпня в Ліворно прибув священик Гавацці, який став сигналом для повстання. Він приїхав в Ліворно, щоб вирушити до Болоньї, але влада з ним грубо повелася і під конвоєм відправили на кордон. В Ліворно вибухнуло повстання, в результаті якого було захоплено губернаторський палац. Влада в місті фактично опинилася в руках народу [12, с. 188].

Повстанням розпочався новий період італійської революції. Це був період, коли фронт ліберальної буржуазії було прорвано; партія поміркованих лібералів розкололася. Одна її частина приєдналася до реакційних сил і утворила з ними антиліберальний фронт. Інша частина відійшла від політичної боротьби, надавши свободу дій демократам.

Події в Ліворно викликали протести і в інших містах Тоскани. В Тоскану повернувся з австрійського полону Джузеппе Монтанеллі – популярний в народі діяч демократичного руху. Уряд правих лібералів на чолі з Джоно Камппоні змушений був піти у відставку. 27 жовтня Монтанеллі сформував новий уряд, в якому переважали демократи [12, с. 189].

Бурхливі і драматичні події відбувалися в кінці літа і на початку осені 1848 р. в Папській державі. В Римі та в інших провінційних містах народ вимагав надати допомогу фронту, а також участі Папської держави у війні проти Австрії. Пожвавилась діяльність клубів. На початку серпня уряд Маміані пішов у