Революція 1848-1849 рр. в Італії

Рух за конституцію охопив також папську державу. 8 лютого в Римі відбулася велика демонстрація, де вимагалося змінити склад кабінету міністрів, збільшити в ньому кількість світських осіб. 9 лютого рада міністрів подала у відставку, а наступного дня папа опублікував маніфест, який населення сприйняло як благословення національного руху і відповіли 10-тисячною маніфестацією. 12 лютого було сформовано нове керівництво. Але Пій IX не хотів суттєво розширювати право існуючих інститутів. Але демонстрації тільки посилились, особливо коли стало відомо про лютневу революцію в Парижі. Пій IX зрозумівши, що не в змозі протистояти ліберальному і національному руху знову пішов на поступки. 14 березня був опублікований підписаний Пієм IX «Основний статут світського управління церковної держави». Це була конституція з двопалатною системою. Верхня палата призначалася папою пожиттєво; палата депутатів вибиралась на основі цензу. Але над цими двома палатами стояла колегія кардиналів, наділена конституційними функціями. Ця колегія церковників володіла правом вето і мала право скасовувати рішення палат. Конституція папської держави була найбільш консервативною у порівнянні з іншими італійськими державами [12, с. 171].

Таким чином, починаючи з осені 1847 р. до середини березня 1848 р. народні рухи розвивалися з величезною швидкістю. Повстання охопили майже весь півострів. Монархи змушені були піти на серйозні поступки.

 

 

Революційні події в Австрійській імперії не могли пройти безслідно і у Ломбардо-Венеціанській області, яка знаходилась під впливом імперії. 17 березня 1848 р. у Венеції на площі св. Марка відбулася бурхлива демонстрація. Народ вимагав звільнення відомих діячів республіканського руху Маніна, Томмазео та їх соратників, арештованих в січні. Не чекаючи відповіді, демонстранти напали на в'язницю і звільнили в'язнів. Наступного дня на площі св. Марка знову пройшла демонстрація, під час якої австрійські солдати вбили п'ятьох жителів. Кривавий акт австрійців викликав протести з боку венеціанців. На пропозицію Маніна муніципалітет звернувся до губернатора Венеції графа Палффі з вимогою організувати громадянську гвардію [12, с. 172].

За планом, розробленим Маніним, повстання мало розпочатися з захоплення арсеналу. Початок його було призначено на 22 березня. Ще до приходу Маніна в арсенал, робітники жорстоко вбили начальника арсеналу полковника Маріановича, після чого Манін з декількома десятками солдат без бою захопили арсенал. До повстанців приєдналися частини морської піхоти та артилерії. Влада перейшла до муніципалітету. На площі св. Марка Манін проголосив республіку: «Венеціанці, ми вільні!.. ми завоювали свободу не проливши жодної краплі крові... ми створимо один з центрів, який буде служити для поступового злиття нашої Італії в єдине ціле!» [2, с. 230]. 23 березня Манін сформував тимчасовий уряд Венеціанської республіки.

Революції у Венеції та Ломбардії відбулися майже одночасно. 18 березня міланці побачили на стінах будинків імператорський едикт, підписаний віце- губернатором О'Доннелем, де обіцялося свобода друку, провінціальні збори. На всіх примірниках цього едикту було: «Занадто пізно!». Поряд з нимй були анонімні записки, де перераховувались вимоги народу: знищення старої поліції, амністія політичних в'язнів, свобода друку, вибори до Національних зборів, створення національної гвардії і нейтралітет імператорських військ [22, с. 169].

В Мілані розпочалося повстання. Проходили вуличні зіткнення між народом і австрійською армією. В ніч з 18 на 19 березня майже все місто було вкрито барикадами. Душою повстання був Каттанео. Виділявся також Енріко Черпускі.

20 березня була утворена Військова рада, яка здійснювала керівництво повстанням. Цього ж дня головнокомандувач австрійських військ фельдмаршал Раденький через посередників запропонував перемир'я. Муніципалітет, очолюваний лібералом Казаті, схилявся прийняти пропозицію Раденького. Але військовий комітет і всі демократичні діячі прагнули продовження боротьби. 22 березня муніципалітет Мілана оголосив себе Тимчасовим керівництвом. Очолив його Казаті. До уряду, який складався з поміркованих лібералів, увійшов також один демократ – Чезаре Корренті. Військовий комітет був об'єднаний з Комітетом оборони Тимчасового уряду.

Таким чином, під час формування нової влади перемогу отримали помірковані [12, с. 175]. Становище австрійської армії в Ломбардії було катастрофічним. 22 березня вона розпочала відступ під прикриттям артилерійського вогню. А вранці 23 березня Тимчасовий уряд Ломбардії опублікував прокламацію, в якій народ закликали тримати барикади і продовжувати боротьбу за Італію.

 

 

Перемога міланської революції справила великий вплив на подальший розвиток визвольного руху в Італії. Повсталі в березні 1848 р. в герцогствах Парма і Модена вигнали австрійські війська. Тимчасові уряди, які виникли в цих герцогствах, провели плебісцит на якому було вирішено приєднатися до Сардинського королівства. В самому ж сардинському королівстві практично в кожному місті відбувалися масові демонстрації з вимогами війни проти Австрії. Карл Альберт 24 березня опублікував звернення «До народу Ломбардії і Венеції», де наголосив, що бажає «продемонструвати почуття національної єдності» і що