Родинне виховання

них.

Схвалення – визнання батьками дій і рішень дитини правильними, тобто бажаними для їх продовження з метою утвердження доброчинності [20, с. 173].

Змагання – виражає природне прагнення дитини постійно звіряти й порівнювати свої сили та можливості з іншою особою, намагання перевершити, перемогти когось у чому-небудь, домагаючись кращих, ніж у когось, результатів, показників, що сприяє розвитку в особистості творчості, наполегливості, винахідливості й ініціативи, об'єктивної оцінки фактів.

Сугестія (навіювання) – психолого-педагогічний вплив вихователя на дитину з метою актуалізації або зміні в неї провідних установок, ціннісних орієнтацій чи вчинків.

Заохочення – спонукання дитини до гарних вчинків шляхом ласки, похвал і нагород. До нього вдаємось тоді, коли хочемо відзначити її успіхи у навчанні, працьовитість, старанність.

Покарання – накладання покути за якусь провину. Застосовується у тих випадках, коли дитина свідомо не підкоряється справедливим вимогам, порушує загальноприйняті норми та правила поведінки, нехтує обов'язками в сім'ї. До типових видів покарань належать: вияв незадоволення, осудження, присоромлений, обмеження деяких прав дитини, посилення контролю, за її поведінкою, відстрочка виконання даної дитині обіцянки, поява деякої стриманості в поводженні з дитиною, позбавлення її звичної ласки, нотка відчуження в голосі, гнів, обурення.

Наведений перелік методів виховання не претендує на повну вичерпність. Батьки цілком спроможні і мають право, крім названих, успішно застосовувати (виходячи з конкретних умов) й інші, в тому числі власні педагогічні винаходи, аби тільки вони не суперечили природі дитини.

Наявна класифікація методів з поділом на групи умовна. Адже методи не можуть існувати, а тим паче успішно діяти, коли вони ізольовані один, від одного. Застосовуються вони не відмежовано, а в тісному взаємозв’язку та взаємозалежності, у цілісній виховній системі, в контексті реального життя родини, охоплюючи розв'язання усіх напрямів виховання – тілесного, розумового та духовно-морального [21, с. 168 – 174].

1.2 Психолого-педагогічні основи сучасного сімейного виховання

20 століття принесло з собою зміни соціальних та економічних відносин, потужний вплив масової культури й комп’ютеризацію практично всіх сфер життя. Особливо це торкнулося пострадянських республік, зокрема України, де ці зміни порівняно з іншими країнами світу були майже діаметральними й ще більше поглибилися конфліктом поколінь – батьків, які виховувалися в умовах радянського строю, та їх сучасних дітей, які ростуть у зовсім іншому культурно-соціальному середовищі. Ці зміни не могли не відбитися на сім’ї, її ролі та функціях у суспільстві. Але, не зважаючи на це, сім’я, як і раніше, залишається природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передачі культурних цінностей від покоління до покоління. Актуальність заявленої теми полягає в тому, що вона передбачає дослідження особливостей сімейного виховання на сучасному, якісно новому етапі розвитку суспільства, яке під впливом різноманітних соціально-економічних факторів переживає зміну ролі сім’ї як соціального інституту. Досліджуючи функціонування сучасної української сім’ї, науковці зазначають, що сім’я переживає кризовий період: значно знижується народжуваність, відбувається девальвація сенсу сімейного життя та орієнтація сім’ї на виховання дітей. Батьки не мають достатньої теоретичної основи для правильного й цілеспрямованого виховання дітей – часто цей процес будується інтуїтивно й непродумано.

Сім’я – провідний чинник розвитку особистості дитини, від якого багато в чому залежить подальша доля людини. Важливість сім’ї з точки зору виховної функції полягає в тому, що вона є найпершим предметно- просторовим, соціально-поведінковим, подійним та інформаційним оточенням для дитини. Простір родинного середовища не створюється сам собою, він є результатом спільних зусиль матері й батька (наприклад, вони забезпечують необхідні гігієнічні умови, повноцінне харчування; купують відповідні іграшки, книжки та інші засоби виховання; демонструють відповідні зразки поведінки тощо).

Найперше, що характеризує сім’ю як фактор виховання, – це її виховне середовище, в якому природно організовується життя і діяльність дитини. Адже відомо, що людина вже з дитячого віку розвивається як істота соціальна, для якої середовище є не тільки умовою, але й джерелом розвитку. Взаємодія дитини з соціальним середовищем грає важливу роль у її психічному розвитку та становленні її особистості. Все життя сім’ї складається з безлічі соціальних ситуацій: прощання на ніч чи привітання одне одного вранці, спільна вечеря, виконання домашніх обов’язків тощо. Уміння батьків надати цільову спрямованість тій чи іншій соціальній ситуації перетворює її на педагогічну, коли чинником виховання стає буквально усе: події сімейного життя, форми взаємовідносин і способи спілкування, традиції і звичаї та інше.

Основою сімейного виховання, фундаментом, на якому будується весь виховний вплив, а також основним фактором, що визначає якість і можливості сімейного виховання у кожній конкретній сім’ї, є її виховний потенціал. Виховний потенціал сім’ї – це ступінь розвитку її можливостей у формуванні особистості, що реалізується через усі сторони її діяльності та функцій. Він визначається насамперед специфічним осередком духовного, економічного, економічного та соціального розвитку суспільства, особливостями первинного соціального простору та психологічною атмосферою, що створюється батьками. Виховний потенціал включає шість компонентів [2; 3], що наведені у Таблиці 1.

Таблиця 1

Структура виховного потенціалу сім’ї

Економічний компонент: - рівень доходів;

- житлово-побутові умови;

- інші матеріальні блага, необхідні для життєдіяльності сім’ї. 

Соціальний компонент: - належність до певної етнічної групи;

- соціальний статус батьків,