Роль націоналізму Донцова у становленні Української Держави

В 1923 році в статті “Чи ми фашисти?” Д. Донцов беззастережно заявляв, що той “політичний і морально-психологічний дух”, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийшла в тому ж “Літературно-науковому віснику”, який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова [11, 1]. Згодом цю ж саму позицію він відстоює і в “Націоналізмі”. А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як “щось своє”: “Ви і ваші приятелі, – відповідав він своїм опонентам, – завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу “франсистів”, або “огневиків” в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про “Вогнистий хрест” полковника де ля Рока). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я” [11, 1].

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті “Колабораціонізм у Другій світовій війні”: “Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка “Народної волі”. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі “ідеї дев'ятнадцятого століття” і почав славити дивну концепцію “героїв”, включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.” (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.)[9].

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)” [11, 2]. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов.

Донцов розділяв ідеї Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: “В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберальногосвіта, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду “Вісник” і “Літературно-науковий вісник” від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вісника” вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів” [15, с. 292.].

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана “Книгозбірня Вістнйка” – серія брошурок, в яких пропагувались “фюрери” європейського фашизму: М. Островерха – “Муссоліні: людина і чин”, М. Макіявель – “Володар”, Р. Єндик – “А. Гітлер”, Л. Мосендз – “Штайн: ідея і характер”, В. Темляк – “Вогнистий хрест: полковник ля Рок”, М. Антонович – “Маршал Вперед (Блюхер)”, Р. Керч – “Франко – вождь еспенців”, Д. Варнак (Донцов) – “О'Коннель”, Д. Варнак (Донцов) – “Кардинал Мерсіє”, Д. Донцов – “Партія чи орден” та інші.

М. Сосновський зауважує: “Захоплений їхньою (тобто фашистською) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні “фасади” й “куліси”, познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером”.

З іншого боку, у період між першою та другою світовою війною, фашизм вважався нормальною практикою і не носив того негативного відтінку, що його виробили в період Другої світової війни а згодом і в повоєнну добу. Наприклад, в середовищі молодого покоління радянсько-українських письменників фашизм сприймався, як можливість духовного збагачення, як шлях до розвитку більш високої культури. Згадаємо слова Миколи Хвильового з його головного твору-критики “Україна чи малоросія?”: “Єсть глибока