Роман «Червоне і чорне»

Пані де Реналь, багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вихована в єзуїтському монастирі й віддана заміж шістнадцяти років за немолодого дворянина, за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, що хоча б трохи було схоже на кохання. А те, про що вона дізналася з кількох романів, які випадково потрапили їй до рук, здавалося їй чимось зовсім винятковим. Завдяки цьому невіданню пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, перебувала в повному блаженстві, і їй навіть не спадало на думку докоряти собі за щось. 

Сталося так, що покоївка пані де Реналь, Еліза, закохалася в Жульєна. На сповіді вона зізналася в цьому абатові Шелану і сказала, що отримала спадок і тепер хотіла б одружитися з Жульєном. Кюре щиро порадів за Елізу, але, на його подив, Жульєн рішуче відмовився від цієї пропозиції, пояснивши, що вирішив стати священиком. 

Влітку родина де Реналів переїхала до свого маєтку у Вержі, і тепер Жульєн цілі дні проводив з пані де Реналь, яка вже починала розуміти, що кохає його. Але чи кохав її Жульєн? Усе, що він робив для зближення з цією жінкою, яка, безумовно, йому подобалася, він робив зовсім не через справжнє кохання, якого, на жаль, не відчував, а через фальшиве уявлення про те, що саме так він може виграти героїчну битву з тим класом, який він так ненавидів. 

Щоб утвердитися у своїй перемозі над ворогом, у той час, коли пан де Реналь сварив і проклинав «цих шахраїв і якобінців, що набивали собі гаманці», Жульєн осипав пристрасними поцілунками руку його дружини. Бідна пані де Реналь запитувала себе: «Невже я кохаю? Адже ніколи в житті я не відчувала до чоловіка нічого схожого на цю жахливу мару!» Жодне удавання ще не заплямувало чистоти цієї невинної душі, що була введена в оману пристрастю, якої ніколи не зазнавала. 

За декілька днів Жульєн, свідомо здійснюючи свій план, освідчився їй. «Я ще тому маю досягнути успіху в цієї жінки,— продовжувало нашіптувати йому його мілке марнославство,— що, коли потім кому-небудь спаде на думку дорікнути мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що мене на це штовхнуло кохання». 

Жульєн домігся свого, вони стали коханцями. Вночі, перед першим побаченням, коли він сказав пані де Реналь, що прийде до неї, Жульєн не пам’ятав себе від страху. Але, побачивши пані де Реналь, таку прекрасну, він забув усі свої марнославні розрахунки. Спочатку він побоювався, що до нього ставляться як до коханця-слуги, але потім його побоювання розсіялися, і він сам зі всім запалом юності закохався до нестями. 

Пані де Реналь страждала через те, що на десять років старша за Жульєна, що не зустріла його раніше, коли була молодшою. Жульєну, звичайно, подібні думки в голову не приходили. Кохання його значною мірою все ще було скоріше марнославством: Жульєн радів, що він, убогий, нікчемне, жалюгідне створіння, володіє такою красунею. Високе становище його коханої мимоволі підвищувало його у власних очах. Пані де Реналь, у свою чергу, знаходила духовну насолоду в тому, що мала змогу наставляти у будь-яких дрібницях цього обдарованого юнака, який, як усі вважали, далеко піде. Проте докори сумління і страх перед викриттям щогодинно краяли душу бідної жінки. 

Раптово захворів молодший син пані де Реналь, і їй стало здаватися, що це Божа кара за гріх. «Пекло,— казала вона,— пекло — адже це було б милістю для мене: значить, мені було б подаровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло в цьому житті, смерть моїх дітей... І проте, можливо, цією ціною мій гріх був би спокутуваний... О Боже великий, не дай мені прощення такою жахливою ціною! Ці нещасні діти, хіба ж вони винні перед тобою! Я, одна я винна! Я согрішила, я кохаю людину, що не чоловік мені». На щастя, хлопчик одужав. 

Їх роман не міг довго лишатися таємницею для прислуги, проте сам пан де Реналь нічого не знав. Покоївка Еліза, зустрівши пана Вально, поділилася з ним новиною: у її господині роман з молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь одержав анонімного листа, де його повідомляли про зраду дружини. Коханці здогадувалися, хто є автором листа, і виробили свій план. Вирізавши із книжки літери, вони склали свого анонімного листа, використавши папір, подарований паном Вально: «Пані. Усі ваші пригоди є відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись добрими почуттями до вас, які в мене ще не зовсім зникли, пропоную вам раз і назавжди порвати з цим хлопчиськом. Якщо ви настільки розсудливі, що скористаєтеся цією порадою, ваш чоловік буде вважати, що повідомлення, яке він одержав,