Роман «Червоне і чорне»

«Я не смію засуджувати пана де Ла-Моля,— вимовив Жульєн, дочитавши до кіпця.— Він учинив правильно і розумно. Який батько погодиться віддати свою кохану доньку такій людині? Прощавайте!» Сівши в поштову карету, Жульєн помчав до Вер’єра. Там у крамниці зброяра він купив пістолет і увійшов до церкви. 

Пролупав благовіст церковного дзвону. Усі високі вікна храму були затягнуті темно-червоними завісами. Жульєн зупинився позаду лавки пані де Реналь. При погляді на цю жінку, яка його так кохала, рука Жюльєна здригнулася, і він схибив. Тоді він стрелив ще раз — вона впала. Жульєна схопили, наділи наручники й ув’язнили. Усе сталося так швидко, що він нічого не відчув і вже за кілька секунд спав мертвим сном. 

Пані де Реналь не було поранено смертельно. Одна куля пробила її капелюх, друга влучила в плече і — дивна річ! — відскочила від плечової кістки, ударившись об стіну. Пані де Реналь уже давно всім серцем бажала померти. Лист пану де Ла-Молю, якого її примусив написати теперішній духівник, був останнім відчаєм ЇЇ душі. Померти від руки Жульєна вона вважала для себе за блаженство. Ледве прийшовши до тями, вона послала покоївку Елізу до тюремника Жульєна з декількома луїдорами і проханням заради Бога не поводитися з ним жорстоко. . 

До тюрми явився слідчий. «Я здійснив убивство із заздалегідь обміркованими намірами,— заявив Жульєн.— Я заслуговую на смерть і чекаю на неї». 

Потім він написав мадемуазель де Ла-Моль: «Я помстився за себе... На жаль, ім’я моє потрапить у газети, і мені не вдасться щезнути з цього світу непомітно. Прошу вибачити мене за це. За два місяці я помру... Не говоріть про мене ніколи, навіть моєму синові: мовчання — це єдиний спосіб вшанувати мою пам’ять. Ви мене забудете... виявіть же за цих обставин гідну твердість. Нехай те, що має статися, відбудеться потайки, не знеславивши Вас... Через рік після моєї смерті одружитесь з паном де Круазнуа, я Вам наказую, як ваш чоловік. До Вас звернені мої останні слова, як і мої останні палкі почуття». 

Він став думати про каяття: «А в чому, власне, я повинен каятися? Мене образили найжорстокішим чином, я вбив, я заслуговую на смерть, але це й усе. Я помираю після того, як звів рахунки з людством. Мені нічого більше робити на землі!» Через деякий час він довідався, що пані де Реналь лишилася жива. І тільки тепер Жульєн відчув каяття у здійсненому злочині: «Значить, вона буде жити! — повторював він.— Вона буде жити, і вибачить, і буде кохати мене...» 

До Вер’єра прибула Матильда де Ла-Моль, з паспортом на ім’я пані Мішле у вбранні простолюдинки. Вона цілком серйозно запропонувала Жульєну здійснити подвійне самогубство. Їй здавалося, що вона бачить у Жульєні воскреслого Боніфаса де Ла-Моля, але тільки ще більш героїчного. 

Матильда бігала по адвокатах, і нарешті після тижневих клопотань їй вдалося добитися прийому в пана де Фрілера. Йому знадобилося усього кілька секунд, щоб примусити Матильду зізнатися, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де Ла-Моля. Обміркувавши користь, яку можна було отримати з цієї історії, абат вирішив, що тримає Матильду в руках. Він дав їй зрозуміти (звичайно, він брехав), що в нього є можливість вплинути на прокурора і присяжних з тим, щоб пом’якшити вирок. 

Жульєн відчував себе негідним такої самовідданої прив’язаності Матильди. І, правду кажучи, йому було не по собі від усього її героїзму: він розпізнав у ньому таємну потребу вразити світ своїм незвичайним коханням. «Як дивно,— говорив собі Жульєн,— що подібне палке кохання залишає мене до такої міри байдужим». Честолюбство померло в його серці, і з праху з’явилося нове почуття; він називав його каяттям. Він знову був до нестями закоханий у пані де Реналь і ніколи не згадував про свої успіхи в Парижі. 

Він навіть попросив Матильду віддати їхню майбутню дитину якій-небудь годувальниці у Вер’єрі, щоб пані де Реналь могла наглядати за нею. «Мине п’ятнадцять років, і це кохання, яке ви зараз відчуваєте до мене, буде здаватися вам навіженством»,— сказав він їй і подумав, що через п’ятнадцять років пані де Реналь буде обожнювати його сипа, а Матильда його забуде. 

Пані де Реналь, ледве встигши приїхати до Безансона, відразу ж власноруч написала кожному з тридцяти шести присяжних листи, благаючи їх виправдати Жульєна. Вона писала, що не зможе жити, якщо безвинну людину засудять на смерть. Адже всі у Вер’єрі знали, що на цього нещасного юнака і раніше находило якесь затьмарення. Вона відмічала благочестя Жульєна, чудове знання Священного Писання і благала присяжних не проливати безвинну кров. 

У день суду до Безансона зійшлося населення всієї провінції. Уже за кілька днів у готелях не залишилося, жодного вільного кутка. Спочатку Жульєн не хотів виступати в суді, але потім здався на умовляння Матильди. Побачивши Жульєна, зал співчутливо зашумів. Йому сьогодні не можна було дати й двадцяти років; одягнений він був дуже просто, але з великою витонченістю. Усі вирішили, що він набагато вродливіший, ніж на портреті. 

У своїй останній промові Жульєн сказав, що не просить жодної поблажливості в суду; злочин його є жахливим і він заслуговує на смерть. Він також розуміє, що головний його злочин полягає в тому, що він, людина низького походження, якій пощастило дістати освіту, насмілився ввійти в так зване добірне товариство. 

За кілька годин йому винесли вирок — страту. 

Сидячи в казематі для засуджених на смерть, Жульєн згадував оповідь про те, якДантон напередодні смерті говорив, що дієслово «гільйотинувати» не можна відмінювати в усіх часах. Можна сказати: мене буде гільйотиновано, але не можна: мене було гільйотиновано. Жульєн відмовився підписати апеляцію, відчуваючи в собі зараз достатньо мужності, щоб гідно померти. 

За годину, коли він міцно спав, його розбудили чиїсь сльози, які капали йому на руку,— це прийшла пані де Реналь. Він кинувся до її ніг, благаючи вибачити за все. Пригорнувшись одне до одного, вони довго плакали... Пані де Реналь зізналася йому, що того фатального листа склав її духівник, а вона лише переписала його, але Жульєн уже давно вибачив їй. 

Через деякий час хтось повідомив пану де Реналю про візит його дружини до тюрми, і він зажадав, щоб вона негайно повернулася додому. Прийшла Матильда, але її присутність тільки дратувала Жульєна. 

Жульєн усе гостріше відчував свою самотність і дійшов висновку, що це спричинене тим, що поряд з ним немає пані де Реналь: «Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що у світі немає Бога справедливого, доброго, всемогутнього, чужого для злостивості і лестивості! О, коли б він тільки існував! Я б упав до його ніг. «Я заслужив смерть,— сказав би я йому,— але, великий Боже, добрий милосердний Боже, віддай мені ту, яку я кохаю!» 

Пані де Реналь, наче почувши його мольбу, утекла з дому і домоглася дозволу бачитися з Жульєном двічі на день. Він узяв з неї клятвену обіцянку, що вона буде жити і візьме під своє опікування сина Матильди. 

Удень страти Жульєна Сореля світило сонце, заливаючи все своїм благодатним світлом. Жульєн почувався бадьорим і спокійним. 

Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі обрав. Труну супроводжувала велика процесія священиків. Матильда ж потай від усіх, у наглухо завішеній кареті, везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так кохала. Пізно вночі процесія добралася до вершини, і тут, у маленькій печері, яскраво освітленій великою кількістю свічок, відслужили заупокійну месу. Матильда власноруч поховала голову свого коханого. Завдяки її турботам печеру було прикрашено мармуровими статуями, замовленими за великі гроші в Італії. А пані де Реналь не порушила своєї обіцянки. Вона не наклала на себе руки, але за три дні після страти Жульєна померла, обіймаючи своїх дітей.