Розвиток педагогічних здібностей майбутніх учителів в умовах навчально- виховного процесу ВНЗ

Психолого-педагогічні проблеми розуміння педагогом того, хто навчається, досліджувалися С. В. Кондратьєвою, яка провела детальне вивчення соціально- перцептивних здібностей педагога і виділила дві основні групи педагогічних здібностей: соціально-перцептивні і здібності до управління поведінкою і діяльністю тих, хто навчається. О. В. Федик у розгляд педагогічних здібностей увів аспект активності педагога по перебудовуванню педагогічної ситуації, розробив ознаки (узагальненість, нестереотипність, діалогічність) і прояву цієї професійної активності. Він вважає, що рівень педагогічних здібностей виражається у співвідношенні перцептивного та управліського компонентів здібностей, що визначають можливість застосування викладачем різних видів перебудовування педагогічної ситуації. Найбільш системними і великими дослідженнями педагогічних здібностей в останні десятиліття стали роботи Н. В. Кузьміної, що визначає педагогічні здібності як індивідуальні, стійкі властивості особистості, що відображають особливу чутливість до вимог педагогічних систем, до специфіки відображення особистості об'єкта та суб'єкта, що вчиться, педагогічного процесу, а також до можливих способів впливу на нього. Структура педагогічних здібностей у концепції Н. В. Кузьміної є відображенням функціональних компонентів педагогічної діяльності (гностичного, проектувального, конструктивного, комунікативного, організаторського) ^]. Н. В. Кузьміна виокремлює такі педагогічні здібності:

• До педагогічних здібностей Н. В. Кузьміна відносить також педагогічний такт, педагогічну уяву, педагогічну спостережливість. Проте, педагогічний такт – це особистісна якість педагога, яка проявляється і формується в процесі професійного спілкування з вихованцями і є складовою його комунікативних умінь. А педагогічна уява і педагогічна спостережливість – важливі компоненти перцептивних здібностей. Усі педагогічні здібності, на думку психолога, мають подвійну зверненість: до учня і самого вчителя. Вони фокусують у собі гностичний і творчий елемент [2]. «Якщо в структурі особистості педагога, – говорить Н. В. Кузьміна, – гармонійно поєднуються декілька здібностей при провідній ролі педагогічних, то в цьому випадку можна говорити про талановитість педагога... Рівень педагогічних здібностей залежить від ступеня обдарованості людини і в спеціальних видах діяльності» [2].

Важливим є висновок дослідників школи Н. В. Кузьміної про те, що педагогічні здібності передбачають високий рівень розвитку загальних здібностей (спостережливості, мислення, уяви) та інших спеціальних здібностей (наприклад, поетичних, артистичних) включаються в сферу педагогічної діяльності лише за наявності педагогічної спрямованості і педагогічних здібностей за умови їх подальшого розвитку.

Е. О. Гришин виділяє професійно-педагогічні, особистісні якості, педагогічні і спеціальні здібності. До педагогічних здібностей автор відносить конструктивні, організаторські, комунікативні здібності, здібність педагога передбачати результати своєї праці, збуджувати у тих, хто навчається, постійне бажання вчитися, розвивати допитливість розуму, розуміти їх, уміло планувати їхню діяльність і т. д. Ідею укрупнення видів здібностей розглядає Ю. М. Кулюткін. Він вважає, що необхідно говорити про єдину педагогічну здібність і виділяє 6 основних її складових: академічні, перцептивні, дидактичні, організаторські, рефлексивні, регуляторні.

Розуміючи під здібностями індивідуальні властивості особистості, що сприяють успішному виконанню її діяльності, А. К. Маркова виділяє дві великі групи педагогічних здібностей: перцептивно-рефлексивні, тобто здібності, що визначають можливість проникнення педагога в індивідуальну своєрідність особистості того, хто навчається і розуміння самого себе; і проективні, конструктивні, управлінські здібності, пов'язані з умінням впливати на іншу людину.

М. Мітіна розглядає педагогічні здібності як більш високий рівень структурно- ієрархічної моделі особистості педагога. Автор виділяє проектувально-гностичні, що визначають різні аспекти прогнозування викладачем індивідуального розвитку кожного учня, управління його поведінкою і свідомістю, і рефлексивно-перцептивні, що включають здібність до вивчення того, хто навчається, уміння зрозуміти себе і свої дії [2].

Подальший розвиток теорії педагогічних здібностей представлено у дослідженнях М. О. Амінова. Під педагогічними здібностями автор розуміє кількісні індивідуальні розбіжностями між педагогами, що визначають ступінь переваги індивіда у педагогічній сфері і що проявляються в процесі викладання. З різноманіття компонентів, запропонованих Н. В. Кузьміною, він виділяє здібності до розпізнавання внутрішніх станів інших людей (почуття емпатії), здібності до оцінки альтернативних ліній своєї поведінки і вибору дій, адекватних переживанням іншої людини (почуття такту), здібності до контролю обраної лінії поведінки щодо іншого (почуття причетності). Комунікативні, конструктивні, організаторські здібності розглядаються ним як більш високий щабель педагогічної майстерності. М. О. Амінов запропонував модель структурної організації головних компонентів педагогічних здібностей, що включає 3 блоки: рефлексивний, дидактичний та управлінський; а самі педагогічні здібності розділив на 2 підгрупи: фактори ефективних можливостей особистості і фактори ефективних можливостей «робочого оточення». Для М. А. Амінова провідним виступає успішність, яка розглядається з двох боків: індивідуальна (досягнення людини по відношенню до самої себе в часі) та соціальна (досягнення однієї людини по відношенню до досягнень інших людей). Перший вид – це індивідуальна (ресурсна) успішність, другий – конкурентноздатність.

Індивідуальна, ресурсна успішність – це способи досягнення успіху, інструментальні здібності, до яких входять загальні (перцептивні) і спеціальні здібності.

Спеціальні здібності (по М. А. Амінову) включають емоційні, вольові, мнемічні, атенціонні,