Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Розвиток візантійської культури в XI—XII ст.

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
13
Мова: 
Українська
Оцінка: 
У період раннього середньовіччя (VII - VIII ст.) в соціальному житті Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах, які «розчинялися» сільською округою або перетворювалися на фортеці.
За цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, у чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном та арабами. Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення «грецького вогню» (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто «поліс».
Глибока соціальна криза зумовила культурне «розлучення» візантійців з античним минулим. В духовному житті візантійського суспільства VII ст. стало кінцем панування античної культури, що була, насамперед, культурою» античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура зникає.
У VII - VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігається падіння освіченості й писемності, зникає інтерес до античної літературної спадщини, яку перестають переписувати. Натомість, відживання античної системи мислення і утвердження емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії. Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану вже не прозою, а у віршах.
Найбільш популярним літературним жанром стає житійна література, що перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних знань. Візантійська література того часу була розрахована, головним чином, не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом, стала не книга, а мова і проповідь, оскільки «знання» порівняно з «вірою» втратило своє значення. Не дивно, що у цей період коло духовних потреб звузилося до суто релігійної літератури, відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори, професійних переписчиків замінили ченці.
Для VII - VIII ст. характерним був також занепад будівництва, що, правда, не позначилося на введенні фортець, церков та монастирів.
Складна ситуація VII - VIII ст. призвела до утвердження середньовічного військово-службового (фемного) устрою, що спирався на село. Головною військовою силою стають вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий (феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 - 802 рр.). Це був переломний період в історії середньовічної Візантії – формування феодального ладу.
Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана законодавча збірка «Еклога», спрямована на зміцнення імператорської влади і захист інтересів фемного панства, що було опорою Ісаврів. Та особливо суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів під час іконоборства, породженого глибокими соціальними і духовними протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських та естетичних цінностей.
Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконошанування, яке поширилось завдяки зростанню ролі «зримого образу» божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігії. Не дивно, що іконошанування уявлялось іконоборцям спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на «божественного спасителя» збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому. з 726 р., коли Левом III було заборонене шанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.
В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням цілісного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство відбивало несприйняття старих античних зображувальних форм «образу» як засобу християнського виховання. Не випадково один з теоретиків християнського богослов'я Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного, як книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальниками навколо проблеми «образу» іконоборці обґрунтовували «непізнаваність», а отже, «невідтворюваність» божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, прояв грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих ідеалів раннього християнства.
Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття та естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де зімкнулися з павлікіанством, у якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, що виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців, а вони були її виразниками, звелася до вилучення церковно-монастирських скарбів.
Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. Їх лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід до влади іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддані анафемі усі єресі. Масовий павлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві та державі як «світу зла», був придушений. Таким чином, боротьба між іконоборцями і іконошанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.
Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво і архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадним, зображенням імператорських прийомів прийшли сцени
Фото Капча