Розвиток візантійської культури в XI—XII ст.

У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також, особливості в обрядовості, у вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення про «філіокве». Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу не тількя від Бога-Отця, але й від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під «двома видами». Усе це призвело до «схизми Керуларія» та остаточного розколу між православ'ям і католицизмом. (1054 р.).

XI ст. військово-службове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Протягом цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що-посилювалася у міру її феодалізації.

В останній чверті XI ст. після, тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач, відбувається консолідація всіх сил Візантійської імперії навколо наступної династії Комнінів (1081 - 1185 рр.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй удалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів – важливий етап візантійської історії, коли вона не тільки повернула собі минулу велич, але й відродила свою колишню централізацію.

З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду Італійські міста-республіки Венеція та Генуя перехопили у Візантії монополію у середземноморській торгівлі. Політика привілеїв, що надавалась їм династією Комнінів, негативно: позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто, яке було колись символом відродженої слави Риму, стало сприйматися тепер у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, як «царство несправедливості». Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.

Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу у 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку своїх провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після якого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, свідчить про великі надбання культурного життя «класичної» Візантії епохи Комнінів.

Саме на епоху Комнінів (XI - XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства було зумовлене піднесенням міського життя, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та «наукові гуртки». Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, які висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні уявлень про Землю і Всесвіт.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті був тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, складаючи численні схолії – тлумачення пам'яток права, — фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці більш чітко простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму, з його ідеєю незалежності світських знань від релігії, була зумовлена більш глибоким зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.

Візантійські мислителі XI - XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до розуму. На зміну вірі, заснованій на авторитеті, в їх творах простежується дослідження причинності явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їх послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Незважаючи на те що представники раціоналізму та релігійного вільнодумства були засуджені церквою, їхня діяльність не проминула марно. Вони підготували грунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії.

Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму, що ґрунтувалися на проповіді Григорія Сінаїта. Християнський містицизм мав вплив на зростання пасивно-споглядальної свідомості візантійців і давав втіху всім, хто не знаходив її у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії. Поширення ідей християнського містицизму призвело до того, що світська вища школа (Константинопольський університет) була остаточно ліквідована, а вища освіта повністю поставлена під контроль кліру. Візантійська література XI—XII ст. також характеризувалася більш глибоким і творчим зверненням до античної літературної спадщини. З'явилася велика кількість «відроджених» грецьких романів — сміливих переробок та численних наслідувань, в яких при збереженні класичного сюжету зображувалась Візантія того часу, що робило античні твори близькими сучасному читачеві. В літературній творчості посилювалися тенденції до демократизації мови та сюжету, індивідуалізації авторської позиції. Зароджується критичне ставлення до аскетичного середньовічного ідеалу. З'являються перші твори розмовною (народною) мовою, що відбивали процеси демократизації культури підкресленою дегероїзацією, увагою до «маленької людини», її турбот і переживань, скромних радощів життя.

Поряд з тим найбільш характерною ознакою культури Візантії у період династії Комнінів була не її демократизація, а «аристократизація», бо у зверненні до античності чималу роль відігравали інтереси панівної верхівки. Підкреслена класична освіченість була для феодальної еліти засобом духовного оформлення того аристократизму за походженням, що став визначальною ознакою родовитості середньовічної візантійської знаті. Античні герої з їх винятковістю надихали претензії візантійської аристократії на власну винятковість та героїзацію. Тому візантійський лицарський роман складався, насамперед, на основі грецької традиції. Цей еллінський патріотизм став характерним не тільки для світської знаті, але й для візантійської церкви, яка доводила перевагу греко-православної релігійної думки над католицьким богослов'ям Західної Європи, що «вийшла з варварства». Верхівка православного кліру активно прилучалася до вивчення античної спадщини, її найвизначнішими знатоками були, переважно, представники духовенства.

Значного розквіту в XI—XII ст. досягають архітектура та мистецтво Візантії. Міське будівництво стало легким і відкритим, будинки не відгороджували від вулиці, прикрашали балконами та лоджіями. У будівництві широко застосовували тесаний камінь, прикрашений цегляною кладкою, що надавало спорудам життєрадісного вигляду. В архітектурі культових споруд також помітною була тенденція до удосконалення їх декору. З'явилися багатокупольні церкви з підкресленою центральною частиною, пропорції храмів стали більш стрункими і витягнутими вгору. Склалися основні зразки будівництва монастирів як замкнутих локальних центрів духовного життя та господарської діяльності: з головною церквою, каплицями, трапезною, келіями ченців і майстернями.

В образотворчому мистецтві найвищого розвитку досягає виготовлення емалі. Чудовим твором, виконаним у цій техніці, є зображення царя Соломона в соборі св. Марка у Венеції. Досягнення у виготовленні фарб широко використовувались також у мистецтві мозаїки і фрескового живопису. Нові колористичні можливості давали змогу краще передати портретні риси, характер і настрій персонажа.

Візантійське мистецтво досягло в дану епоху великого міжнародного значення. Характерними ознаками творчості візантійських митців стали гармонія глибокого звернення до почуттів з підкресленим аристократизмом при зображенні персонажів, поєднання земної і небесної влади (образ фрескового портрета Христа Пантократора в монастирі Дафні), урочистість і піднесеність зображення. Усе це справило великий вплив як на романський живопис Заходу, так і на живопис християнського Сходу. Візантійські майстри прикрашали собор Св. Марка у Венеції, собор у Чефалу (Сіцілія), брали участь у будівництві та внутрішньому оформленні храмів і монастирів у Сербії та Київській Русі (Софія Київська, Володимирський собор).

Розвиток візантійської культури в XI—XII ст. свідчив, що вона залишалась традиційно середньовічною. Але в духовному житті, незважаючи на силу канонічних традицій, прокладали собі шлях передренесансні явища. Вони виявлялися не лише у відродженні інтересу до античності, але й у появі раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби демократичної та аристократичної тенденцій. З іншого боку, монополія у розвитку візантійської культури була до кінця її існування закріплена за духовенством. З цього часу православ'я стало визначальним фактором згуртування візантійської середньовічної народності, православна церква — головним носієм культури Візантії, а монастирі — центрами освіченості.

 

 

1. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. – Львів: Світ, 1994.

2. Історія української культури / За ред. Крип’якевича. – К.: Либідь, 2000.

3. Бокань Володимир. Культурологія: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2000.

4. Історія світової культури: Навч. посібник / Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ: Либідь, 1999.

5. Культурологія: Навч. посібник / За заг. редакцією В.М. Пічі – Львів, 2003.

6. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.О. Черепанової. – Л., 1994.