Запровадження стратегічного планування: зарубіжний та вітчизняний досвід

Стратегія розвитку України є основою для розробки інших документів державного стратегічного планування.

Стратегія регіонального розвитку України розробляється на десятилітній період центральним органом виконавчої влади по формуванню і забезпеченню реалізації державної політики економічного й соціального розвитку протягом двох місяців після схвалення стратегії розвитку України. Стратегія регіонального розвитку приймається Кабміном. У ній відображаються: результати аналізу соціально-економічного розвитку регіонів; характеристика основних проблем розвитку регіонів; пріоритети державної регіональної політики на відповідний період; стратегічні цілі і напрями регіонального розвитку; основні завдання регіонального розвитку та етапи їхньої реалізації.

Стратегія розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва й Севастополя розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом двох місяців після прийняття Стратегії регіонального розвитку України.

У стратегіях відображаються: результати аналізу тенденцій за попередній п'ятирічний період і характеристика основних проблем розвитку; характеристика конкурентних переваг і обмежень перспективного розвитку; мета, стратегічні цілі й пріоритетні напрями розвитку регіону (міста) на відповідний період; завдання та етапи їхнього виконання.

До стратегій додаються переліки регіональних і місцевих програм і інвестиційних проектів.

Крім того, посилена роль середньострокових документів державного стратегічного планування, зокрема основним документом на середньостроковий період, що забезпечує взаємозв'язок всіх інших документів, повинен стати план соціально-економічного розвитку України.

Також законопроектом була модернізована система короткострокових документів (один рік). Система включає наступні документи: основні напрями економічної політики; державний бюджет України; місцеві бюджети; річні фінансові плани державних підприємств, господарчих товариств, у статутному капіталі яких більше 50% акцій (часток, паїв) належать державі.

Крім того посилена роль середньострокових документів державного стратегічного планування, зокрема основним документом на середньостроковий період, що забезпечує взаємозв'язок всіх інших документів, повинен стати План соціально-економічного розвитку України.

Безумовно, що прийняття Закону «Про державне стратегічне планування» позитивним чином вплине на розвиток системи стратегічного державного плавання в Україні.

Не позбавлена сенсу і пропозиція І. П. Поповської щодо необхідності закріплення у ГК України норми про притягнення органів державної влади та місцевого самоврядування до господарсько-деліктної відповідальності в разі невиконання або неналежного виконання державних і регіональних програм та в разі їх скасування, якщо цим заподіяно шкоду суб’єктам господарювання [69, c. 15].

У розвиток зазначених вище теоретико-прикладних положень можна навіть поставити на порядок денний наукових дискусій питання про необхідність розробки правових заходів щодо запобігання можливості затвердження органами місцевого самоврядування планів здійснення господарської діяльності, реалізація яких суперечить інтересам територіальної громади. Перш за все, мова йде про затвердження органами місцевого самоврядування місцевих програм приватизації, які по суті виступають плановими документами та безпосередньо впливають на майнову основу економічної самостійності територіальних громад, із включенням до останніх об’єктів права комунальної власності, що справляють визначальний вплив на соціально-економічну ситуацію на відповідній території, зокрема у місті [57].

Треба вести мову про відповідальність органів місцевого самоврядування за стан планування, оскільки, згідно з чинним законодавством України, останні де-юре представляють інтереси територіальних громад. Отже, за таких обставин доцільніше вести мову про встановлення з боку територіальної громади контролю за майновими операціями з комунальним майном. При цьому такий контроль можна було б забезпечити з боку спеціально створеної комісії, яка б діяла при міській раді та до складу якої входили б представники територіальної громади. Зокрема, до числа членів цієї комісії можна віднести представників громадських організацій, органів самоорганізації населення, об’єднань співвласників багатоквартирних будинків за відповідним квотним принципом. Звісно, створення таких спеціальних комісій має бути передбачено у законодавчому порядку із одночасним затвердженням щодо них типових положень. Такий порядок регламентації їх діяльності має сприяти уникненню певного впливу з боку міської ради.

Безумовно, створення лише цієї спеціальної комісії або подібних до неї органів на місцевому рівні в корені не вирішить проблему забезпечення ефективного господарювання із використанням об’єктів права комунальної власності, проте може мінімізувати вірогідність прийняття органами місцевого самоврядування сумнівних рішень, які шкодять інтересам територіальної громади.

На часі є і питання про нормативне забезпечення ї системи планування розвитку держави як основи законодавчого забезпечення економічної політики. Це питання розглядається В. К. Мамутовим у контексті розробки Концепції конституційного забезпечення економічної системи держави. На думку В. К. Мамутова, істотним недоліком системи правового регулювання планування слід визнати відсутність закріплення на конституційному рівні засад цього процесу Слід погодитися із знаним науковцем-господарником у твердженні про необхідність доповнення Конституції України окремим розділом, у якому могли б бути консолідовані досить важливі положення про економічну систему України та планування її розвитку.

До таких важливих положень дослідником відноситься норма, яка визначає принципи планового розвитку економічної системи. Зокрема, В. К. Мамутов цілком обґрунтовано пропонує внести в Конституцію України положенням про те, що управління економікою здійснюється на основі планів та програм, які розроблені відповідно із принципами ринкової економіки. [48, с. 21].

Слід відзначити і те, що сегментованість господарського планування, яка проявляється у існуванні численних програмних документів на місцевому рівні, загалом негативно впливає на формування єдиних ключових напрямів державної політики у сфері планування господарської діяльності. Адже за умов, коли у кожному селі, селищі