Партія соціалістів-революціонерів на Полтавщині в умовах більшовицької диктатури

У зведенні за першу половину жовтня 1922 р. про стан членів ПСР на Полтавщині чекісти, на основі розробки здобутих матеріалів, дійшли висновку, що «Полтавський Політичний червоний хрест служив місцем об’єднання, а також і надаючи по всій імовірності матеріальну допомогу, а духовну само собою. Там само групувалася і група С. Р. Необхідно було б, з метою остаточного розгрому П. С. Р. на Полтавщині, вислати із Полтавщини Івановську П. С. і Селіхову О. В. « [4, 84]. Як бачимо, полтавські чекісти все ще не були впевнені у тому, що остаточно змогли знищити есерівський рух. Тому, слідом за секретарем губкому КП (б) У, вважали за доцільне позбавитися авторитетних лідерів місцевих есерів.

З іншого боку, вереснева операція таки призвела до припинення діяльності угруповання ПСР у Полтаві. Так, у жовтні 1922 р. полтавські чекісти констатували, що група ПСР, яка існувала у Полтаві й об’єднувалася навколо П. Івановської і О. Селіхової, – «розпилилася», у зв’язку з ліквідацією політичного Червоного Хреста та арештом О. Селіхової за самовільну, без відома губ- відділу ДПУ, поїздку до Харкова [4, 84, 96]. В іншому документі чекісти зауважували: «З виявленням і вилученням справ Полтавського Комітету ПСР (правих), діяльність їх припинилася зовсім» [7, 17зв. ]. Отже, ліквідація центру ПСР-івського підпілля у губернському центрі, виявлення компромату на його учасників, а також арешт одного з лідерів есерів – О. Селіхової, мали наслідком викриття і розгром організації ПСР у Полтаві. Останнє призвело до припинення організованої політичної діяльності у місті членів ПСР.

Надалі в аналітично-інформаційній документації губвідділу ДПУ (принаймні, за жовтень 1922 – серпень 1923 рр.) не зафіксовано існування організації чи угруповань ПСР як у Полтаві, так і в повітах Полтавської губ., за винятком окремих, розпорошених Полтавщиною членів ПСР. Останні зовнішньої політичної діяльності не виявляли й були взяті чекістами на негласний облік як «одинаки». Ставлення більшості з них до поточних заходів радянської влади і КП (б) У чекісти ідентифікували як вороже, але приховане, яке есери не виявляли назовні. Зв’язку між окремими членами ПСР помічено не було [4, 84, 96, 109, 130; 8, 3, 18, 34, 63, 100, 123, 147]. При цьому чекісти фіксували неодноразові відвідування П. Івановської есером- максималістом Є. Могилою і есером-синдикалістом С. Простосінським упродовж листопада 1922 – лютого 1923 рр. [4, 84, 130; 8, 3, 18], а також меншовиками

Короленко, Кривинською, Шатуновською у жовтні 1922 р. [4, 103]. Можемо припустити, що це були міжорганізаційні зв’язки на персональному рівні.

Через відсутність освідомлення серед членів ПСР, чекісти продовжували вести за ними зовнішнє спостереження, слідкувати за їх переміщенням, ставити на негласний облік нових членів ПСР, співчуваючих та осіб за підозрою у належності до ПСР як у Полтаві, так і повітах губернії, зокрема й завдяки розробці матеріалів, виявленого в Полтаві архіву ПСР [4, 38, 84, 96, 109, 130; 8, 3, 18, 34, 63, 100, 123]. При цьому працівники Полтавського губвідділу ДПУ вбачали недоліком у роботі з остаточної ліквідації ПСР-івського середовища на Полтавщині саме відсутність внутрішнього освідомлення по ПСР. Останнє не давало їм змоги з’ясувати внутрішню партійну діяльність серед її членів (зокрема в Полтаві), простежити з середини результати своєї роботи, вжити тих чи інших заходів. Усі ж спроби завербувати освідомлювачів по ПСР в Полтаві, залучити деяких діючих освідомлювачів у повітах (Кобеляках, Золотоноші), чи отримати освідом- лювачів з центру – ДПУ УСРР, й зв’язати їх з Полтавою були безуспішними [4, 96, 109, 130; 8, 3, 18, 34- 34зв., 123]. Втім, у квітні 1923 р. чекісти повідомляли, що реєстрація обліку членів ПСР на Полтавщині змінилася на 1 особу, яку було знято з обліку, яка перебувала освідомлювачем. Ймовірно, їм таки вдалося завербувати освідомлювача з котрогось із членів ПСР [8, 63].

Ще одним кроком, спрямованим на досягнення остаточного витіснення есерів з суспільно-політичної арени, було штучне роздмухування руху із саморозпуску ПСР. У зв’язку з цим, чекісти вели роботу щодо підбору потрібних кадрів з есерівського середовища. Зокрема у політзведенні Полтавського губвідділу ДПУ про роботу його 4-ї групи за листопад 1922 р. зазначалося, що чекісти, згідно телеграми з центру – ДПУ УСРР, в якій містилося розпорядження надіслати списки членів ПСР, які могли б засуджувати на з’їзді дії ПСР, – надіслали «нагору» список обліку членів ПСР [4, 106-106зв. ]. У додатку до політзведення губвідділу ДПУ за листопад 1922 р. про стан членів ПСР на Полтавщині зазначалося: «Бажано б, щоб на з’їзд[і] членів ПСР були присутніми б із членів ПСР: Олефір, Ляпунов, Каздобін, Александрович і Шамрай» [4, 109]. Більше того полтавські чекісти мали намір використати підготовку до з’їзду для виявлення решти членів ПСР, не зафіксованих до цього, та влиття у сформоване для з’їзду есерівське середовище свого освідомлен- ня. Так, у лютому 1923 р. вони зауважували: «Бажано б було знати прізвище Уповноваженого Центрального] Б[юро] по скликанню з’їзду ПСР по Полтавщині і чи виїхав такий в Полтаву чи ні, і чи виїде? Так як його приїзд дав би деяку можливість для виявлення всіх членів ПСР, влити в створювану ним групу кол[ишніх] членів ПСР своє освідомлення. Інакше навряд чи вдасться завербувати освідомлення в Полтаві, якщо таке не буде надіслано із ДПУ УСРР» [8, 18].

Однак як видно з документів, задум чекістів зазнав невдачі, а в звіті за березень 1923 р. полтавські чекісти повідомляли: «На з’їзд рядових членів ПСР ніхто не виїжджав. Дозвіл влади легального з’їзду ПСР окремим член[а]м здавався невірним. Публікація ж у газеті про хід з’їзду розсіяла цю невіру. Думку членів ПСР з приводу з’їзду не з’ясовано» [8, 34]. У березні й квітні 1923 р. чекісти зазначали, що, після ліквідації об’єднаної есерівської організації синдикалістів і максималістів, всю увагу буде звернуто на ліквідацію (найретельнішу розробку) щодо ПСР [8, 34-34зв., 63]. Отже, вони вкотре не були впевнені у тому, що змоглиостаточно знищити ПСР. Більше того в червні 1923 р. чекісти зафіксували відвідання П. Івановською будинку покійного письменника В. Короленка у Полтаві, мешканці якого були меншовиками. Того ж місяця вона виїхала до Москви (за іншими даними, ще й до Харкова). Чекісти висловили припущення, що ця поїздка використовувалася нею для зв’язку з партійним центром [8, 100, 123]. Крім цього, у червні есери з ПСР знову нагадали про себе у Полтаві. Зокрема на подвір’ї губсобезу було виявлено листівку ПСР, з приводу суду над ЦК ПСР, за підписом типографії Центрального Бюро ПСР [8, 100].

Траплялися й випадки публічної активності есерів. Так, 16 жовтня 1923 р., під час проведення вузлових зборів працівників Полтавської ділянки залізниці, виникли дискусії, в яких виступили два колишні члени партії есерів. Конторник Т. Олейник «вказав на відірваність [проф]спілки від маси, на необхідність скорочення штатів службовців в радустановах, так як туди за час непу налізло багато чужого Рад[янській] владі елемента». У свою чергу, слюсар майстерень І. Штанько вказав на «зрівняння зарплати з усіма виробництвами як легкої, так і важкої індустрії» [12, 51]. Натомість деякі есери вдавалися до практики публікацій у пресі заяви про розрив з ПСР, чим сприяли її дискредитації й деморалізації. Зокрема на Полтавщині, станом на 1 листопада 1923 р., одним із членів ПСР було опубліковано в пресі заяву про вихід із організації та вступ до КП (б) У [7, 143]. Як зауважують дослідники, кампанія публікації подібних заяв есерами була спланованою акцією ДПУ [2, 62].

Отже, ПСР була одним із об’єктів переслідувань з боку більшовиків, на шляху побудови однопартійної диктатури. На Полтавщині її середовище складало нечисленну групу, представлену, головно, підпільним угрупованням у Полтаві та розпорошеними членами ПСР у повітах. Однак вони не користувалися значним впливом серед населення й не відзначалися особливою активністю, хоча відзначалися ідейністю й критикою більшовицької політики. Водночас їх діяльність була законспірована, через що чекістам було складно завербувати агентів у середовищі есерів. Розгром чекістами політичного Червоного Хреста у Полтаві, який був своєрідним організаційним центром членів ПСР та арешт їхнього активу, призвели до припинення діяльності місцевих членів ПСР.