Історія української культури

музиканти зосереджувалися при князівських дворах, а церковна вокальна музика культивувалася при монастирях і єпископських кафедрах. Деякі співці складали спеціальні пісні – «хвали» на честь бойових подвигів князів і дружинників. З ними мусили рахуватися у феодальних колах, і вони займали досить-таки незалежне становище. Так, згаданий у Галицько-Волинському літописі «словутний» співець Митуса навіть наважився відмовитись служити князю. Професійна музика другої половини XIII – першої половини XVI ст. залишалася майже виключно церковною. Розвиток народної творчості, основного на той час виду музично-поетичного мистецтва, збагатив і музичну культуру. Протягом XIII-XVI ст. продовжують розвиватися народнопісенні жанри, пов'язані з самобутніми традиціями східних слов'ян періоду Київської Русі: пісні (ігрові, трудові, обрядові та величальні), якими супроводилися давньоруські народні свята річного землеробського кругу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрівок, весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танків та ігор, що відображають різні трудові процеси, наприклад, сіяння проса у хороводній грі «А ми просо сіяли» або маку – у веснянці «Мак». Літньо-осінній цикл пісень включав купальські пісні та ігри, а також жниварські пісні, де звеличувалась людська праця, оспівувався врожай як наслідок цієї праці. Поряд з календарними розвивалися різноманітні жанри родинно-обрядових та побутових пісень: весільні, голосіння, колискові та ін. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, відчувається поступовий процес виникнення й розвитку рис, типових для української музики. Крім того, з'являються нові жанри, що відбивають тогочасне життя і побут українського народу, зокрема козацтва. Це насамперед дума та історична пісня, що стали мистецькими пам'ятками героїчної визвольної боротьби українського народу. Перша згадка про думи, як жанр, що виконувалися козаками в супроводі кобзи, відноситься до 1506 р. (у хроніці польського історика XVI ст. С. Сарницького). Думи створювались і виконувалися кобзарями – безпосередніми учасниками бойових походів і народних повстань. Стиль виконання дум відзначався різноманітністю, емоційною насиченістю, експресивністю вислову. Імпровізаційна мелодекламація супроводжувалася грою на кобзі-бандурі або лірі. Для поетичного тексту дум характерний нерівноскладовий рядок, сам мелодійний наспів має вільну метроритмічну будову, речитативний склад. Кобзарі, бандуристи та інші музиканти користувалися великою пошаною серед українського народу; запрошували їх і до панських маєтків та до дворів великих феодалів. Популяризували вони українську музику і за межами України. Так, наприкінці XIV – на початку XV ст. при дворі польських королів у Кракові було чимало українських музикантів: лірник, кілька гуслярів, тимпаніст Білява, лютністи Ходько, Подолян та ін. Формування жанру історичної пісні припадає на XV-XVI ст. До нас, однак, дійшли пісенні зразки в пізніших варіантах. Історичні пісні за своїм змістом та ідейною спрямованістю мають багато спільного з думами. Проте форми художнього викладу тут трохи інші. Пісні цього типу мають строфічну будову, де мелодія здебільшого наспівна, протяжна, повторюється з незначними варіантними змінами у всіх куплетах. Переважна більшість пісенних жанрів належала до хорової музики, в якій віками складалися й розвивалися традиції багатоголосого народного співу, якому властиві вільне введення голосів, зміна кількості останніх, злиття їх на певних вузлових моментах в єдиний звук (унісон) з наступним розгалуженням тощо. Жартівливі, гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні своїми джерелами пов'язані з мистецтвом скоморохів. Вони свідчать про здорове, оптимістичне світосприймання трудящого люду України і поряд з тим викривають соціальну нерівність та несправедливість, висміюють лицемірну мораль панівних класів, представників світської і духовної влади. З мистецтвом скоморохів пов'язаний розвиток різноманітних видів інструментальної музики. Особливо поширеними в той час були гудок (триструнний смичковий інструмент), гуслі, лютні, різноманітні сопілки, бубни з брязкальцями й дзвіночками, волинка. В козацькому середовищі перевага надавалася таким музичним інструментам, як сурми, бубни, литаври (тулумбаси), ліри, бандури, кобзи, цимбали. Великого поширення набули танцювальні жанри інструментальної музики і найбільше серед них – гопак і козачок. Вони користувалися неабиякою популярністю у багатьох народів, їх мелодії потрапили у ряд західноєвропейських органних і лютневих нотозбірок того часу, наприклад, до органної табулатури Яна з Любліна (1540), італійської лютневої табулатури Сантіно Тарсі да Парма та ін. Є відомості про те, що названі танці виконувалися на весіллі польського короля Сигізмунда І з італійською принцесою Боною Сфорнею (1518). Можна назвати ще цілий ряд фактів, які засвідчують тісні контакти і взаємозв'язки української і польської культури. Наприклад, видатний теоретик і композитор XV – початку XVI ст. Себастіан з Фельшина (під Перемишлем), що вважається батьком польської музики, був за походженням українець і називав себе «роксолянус». Під впливом української думи в ранній польській літературі з'явився термін «дума» – на визначення ліричної поезії з історичним підкладом. Різноманітні жанри музичного фольклору та самобутній стиль народного виконавства послужили грунтом для виникнення й удосконалення професійної музичної творчості.