Історія української культури

сюжет, традиційні персонажі, реквізит і елементи декораційного оформлення, спеціально підготовлених виконавців. У народних іграх широко застосовувалася імітація трудових процесів (оранки, сівби, збирання врожаю) і поведінки тварин (звірів, птахів) з допомогою таких експресивних сценічних засобів, як слово, рух, міміка. Використовувалися також маски, примітивний грим. Наприклад, фарбування обличчя, прикріплення вус та бороди з клоччя або вовни. Передавалися поняття й мовними знаками, образами. Так, вбрана в барвистий одяг дівчина символізувала весну, сивий дід – мороз, жінка в масці, білій сорочці й з косою в руці – смерть. Драматична дія народних ігор, поєднана з діалогом, співом, пластичними рухами, танками, жестами, мімікою, перерядженням, містила в собі зародки театру, які, проте, не розвинулися. На другу половину XIII – першу половину XVI ст. припадає період дальшого розвитку такого явища в історії театру, як діяльність скоморохів – народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників. Скоморошество виникло й розвинулося на Русі разом з народними святковими іграми та деякими обрядами задовго до об'єднання східнослов'янських племен у давньоруську державу. Про побутування у Давній Русі скоморошества як своєрідного поєднання елементів театрального, музичного, танцювального й циркового мистецтва свідчать билини київського циклу і зображення скомороших сцен на фресках Софійського собору в Києві (ХІ-ХIII ст.) Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях тощо. Мандрівні об'єднувались у ватаги й переходили з місця на місце, відвідуючи й далекі країни. Наприклад, великий італійський поет Л. Аріосто у своїй поемі «Шалений Орландо» (пісня XI, строфа 49), яку він писав протягом 1507-1532 pp., згадує про «руських або литвинів» (тобто українців і білорусів), які водили ведмедів по ярмарках. Комедійні сцени, іноді імпровізовані, скоморохи розігрували на майданах, посеред вулиць, на ярмарках просто неба, обходячись звичайними ширмами, за якими вони переодягалися, накладали на обличчя маски, грим. Джерелом мистецтва скоморохів була народна творчість. Вони виступали не тільки виконавцями, а й творцями усної поезії, музичного і танцювального фольклору. Народ любив скоморохів не тільки за те, що вони своїми розважальними виступами давали йому естетичну насолоду, а й за демократичний зміст їхнього мистецтва. Нерідко у гострій, сатиричній формі вони висміювали церковників і світську знать. Уже зовнішній вигляд скоморохів, їх короткополий одяг (що вважалося тоді гріхом), маски під час виступів (хоч церква й боролася з «москолудством» уже з XI ст.), «бісівська» поведінка, не кажучи вже про опозиційний щодо церкви й світської влади зміст їхнього мистецтва, викликали незадоволення духовних і світських феодалів. Десь наприкінці XVII ст. внаслідок посилення репресій і появи шкільного театру скоморошество зникає. Однак традиції синкретичного мистецтва скоморохів дожили на Україні до XIX ст. З прийняттям християнства Київська Русь перейняла й елементи так званого церковного театру. Із небагатьох зразків релігійної драми, що існували у візантійському православному культі, в Київській Русі, а згодом і на Україні, був відомий аж до початку XX ст. один – «Умовеніє ніг», пов'язаний з Великоднем. Зміст названого дійства грунтувався на євангельському оповіданні про тайну вечерю, під час якої Христос нібито умив ноги своїм учням. Розігрувалася ця сцена у страсний четвер посеред церкви. Роль Христа виконував архієрей, ролі апостолів – дванадцять священиків. Такий зразок церковного дійства є поодиноким свідченням не виявленої до кінця у православному богослужінні тенденції звертання до масових видовищ. Православний культ відзначався консерватизмом і не допускав гіпертрофії видовищних елементів, характерної для католицької обрядовості, та досить вільної інтерпретації релігійних сюжетів, властивої протестантській церкві. Таким чином, протягом другої половини XIII – першої половини XVI ст. існували різні зародкові форми театральних видовищ, які увійшли складовими елементами у театральне мистецтво наступного періоду.