Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Майже усі драматургічні твори мали свою специфіку. Так, скажімо, в Україні класична оперета не прижилася. Натомість органічно близькою стала глядачеві мелодраматична комедія зі співами й танцями, без надміру гіркоти й іронії, а також мелодрама. Надовго утвердився і водевіль, який аж у 80-х роках став витіснятися одноактовими комедіями («Як ковбаса та чарка» М. Старицького) і двоактовими мелодрамами («По ревізії» М. Кропивницького), у яких усе більше місця посідають побутові сцени («Дай серцю волю» М. Кропивницького), що, в свою чергу, було зародком народної драми. Специфіка нашого театру полягала в тому, що його репертуар вимагав аранжировки. Цим займалися майже усі українські композитори другої половини XIX ст., а надто М. Лисенко, засвідчивши себе не лише в опері, але й в мелодрамі, музичній комедії, опереті, обробці народних пісень для сольного співу й хору.

У розвитку музичного мистецтва досить істотним стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень з їх етнографічною достовірністю (колядки, щедрівки, веснянки, купальні пісні), народної лірики, різноманітної за тематикою й емоційною наснагою.

До 1881 p., який вважають початком українського театру корифеїв, існували численні мандрівні трупи в Східній Україні та професійний театр в Галичині при товаристві «Руська бесіда» (заснований 1864 p.) [13].

Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому твору національного колориту. Сценічний етнографізм тримався у театрі найдовше і не лише з огляду на заборони. Тут багато важили неповторні чари української народної пісні. І не випадково ще з кінця XVIII ст. на її емоційну глибину і щирість звернув увагу весь світ.

Проникливий М. Гоголь чи не перший вказав на її найбільші принади: звуки її промовляють словами, проймаючи душу; окрилюють своєю граціозністю, гартують нас своєю мужньою силою, заповнюють собою увесь простір. Якщо врахувати, що в оперних і драматичних спектаклях грали одні і ті ж актори, то стане зрозумілою, яким величезним потенціалом володів драматичний театр у використанні народної пісні та музики. Українська пісня звучить в усіх музичних творах («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса, «Підгоряни» М. Вербицького, «Осада Дубна» П. Сокальського та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів (соната, елегія, ноктюрн, вальси, польки, романси П. Сокольського, С, Воробкевича, М. Лисенка та ін.). Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народні обряди: щедрівки, купальські і весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва, про це свідчать такі шедеври, як «Ой закувала та сива зозуля» П. Ніщинського, «Туман хвилями лягає» М. Лисенка [13].

Однак за всіх досягнень вищерозглянутих видів культури провідну роль в ній відігравала у 80-90-х роках XIX ст. художня література.

Проблему участі наших письменників в історико-культурному процесі докладно мало хто досліджував. Література як галузь «духовна», як частина культури суспільства була ще й «культуровизначальною».

Українська література (як жодна інша з галузей нашої духовності) виявила у 80-90-ті роки свою дивовижну живучість, стійкість і безперервність свого поступу, який спостерігається у всіх її елементах. Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, які сміливо стають до лав зневаженої літератури; збагачується тематика літературних творів; спостерігається піднесення мистецької вправності – від фольклорної автентичності до подання речей на рівні світових зразків.

Розширення меж і можливостей художньої виразності у всіх видах і жанрах літератури; активізація ролі критики у житті суспільства, зростання участі письменників у міжнародному літературному процесі через переклад і художній синтез світового досвіду; нарешті, утвердження національної самосвідомості, права народу на свою державність, що справляло помітний вплив на українську інтелігенцію та всі інші види культури, посилювало інтегральні процеси в ній тощо.

Отже, література випереджає інші види культури, і те, що, скажімо, в образотворчому мистецтві чи науці виразно проступає аж в 70-х – на початку 80-х років, в українському письменстві формується дещо раніше (як підготовчий етап до великого реалізму) – в 50-60-х роках. У 70-х в літературі діють І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко. Для нових поколінь творців вона була вже не епізодом, а фахом, високим покликанням. Служити народу письменники вважали за честь і прямий моральний обов'язок [14].

В 70-х – на початку 80-х років чільне місце займає проза, далі – драматургія й поезія. Виступають європейського рівня прозаїки І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко, Б. Грінченко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Бордуляк, Н. Кобринська та інші, які визначали розвиток критичного реалізму, розкривали неповторність українського національного характеру. Це далеко не селянська нація і далеко не монолітна. Проза фіксує глибокі, часом непримиренні соціальні конфлікти й суперечності.