Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Окрасою української драми стали колоритні жіночі образи, втілені на сцені видатними акторами театру корифеїв: Галя («Назар Стодоля»), Харитина («Наймичка»), Оксана («Доки сонце... «), Наталя («Лимерівна»), Олена («Глитай, або ж павук») – М. Заньковецькою; Маруся («Ой не ходи, Грицю... «) – К. Рубчаковою; Маруся Богуславка – Л. Ліницькою; Лимериха – Г. Борисоглібською; Пріська («Бурлаки»), Риндичка («По ревізії») – Г. Затиркевич-Карпінською та інші.

Виражаючи самобутній характер народу, його прагнення до свободи, українська культура 80-90-х років утверджувала ідеї гуманізму, добра і милосердя, толерантності до інших народів і, висуваючи на перший план образ людини, вбираючи світовий досвід, творила їй гімн і славу. В ситуації колоніального гноблення «об'єднуючим центром» мав стати лише моральний авторитет сильної творчої особистості, здатної зібрати й скерувати духовні зусилля нації, цілого покоління митців на вирішення головного тоді питання – політичної й національної свободи народу.

Цією видатною особистістю був Іван Франко. І лише в цьому аспекті можна по-справжньому оцінити його як письменника, вченого, політичного діяча й мислителя. Початок цьому поклав Міжнародний симпозіум ЮНЕСКО на тему «Іван Франко і світова культура» (1986), на якому багатогранна діяльність геніального українця комплексно розглядалась у системі світових духовних цінностей і конкретної ситуації в Україні того часу.

Як бачимо, період пригноблення української культури «старшим братом» значно вплинув на динаміку розвитку культурних процесів. Занепадали та ледь жевріли такі жанри мистецтва, як живопис, скульптура, театр. Проте чи не найбільшим гонінням піддано було суть від суті самого сокровенного – живу народну і літературну мову, основу письменства і музики. І хоча Емський та Валуєвський циркуляри практично позбавили народ права говорити і творити, та знайшлися люди, які змогли стати упоперек царським планам і не лише не дали вмерти українській мові остаточно, а й піднесли її на небувало високий рівень. Цими людьми стали М. Шашкевич, М. Драгоманов, П. Куліш і, звичайно, неповторний Іван Франко, чиї слова і поклики ознаменували початок відновлення і нового піднесення української культури, а літератури зокрема.

 

 

Саме на межі століть в Україні означилися кількісно-якісні зміни, притаманні для логіки історичного процесу і культурного поступу впродовж нинішнього століття.

Культура в її ідейно-змістовому наповненні та системно-структурних характеристиках, культурне життя у всіх його вимірах складаються в кожну епоху під впливом певних, історично досягнених умов суспільної практики.

Живучість національної ідеї як ідеї політичної підтримувалася в українському менталітеті навіть звичайним порівнянням з історичною долею інших народів. З такого порівняння витікав невтішний висновок про історичне відставання, про стан культурного аутсайдера, в якому знаходиться цілий народ.

Шовіністична політика російського царату використовувала ідеологію націоналізму як гасло, під яким впродовж століть здійснювалися організаційно-цензурні акції. Спадок цих акцій залишався чинним аж до 1905 р. з його «жовт-невим» маніфестом, показушно-декларативним за своєю суттю. Вже й тоді, коли в Україні з'явилися українські газети і журнали, репресивна цензура вершила свої справи за старими приписами. Приміром, сатиричні журнали в українських містах існували в роки революційного піднесення від трьох тижнів (Одеса) чи двох місяців (Катеринослав, Полтава) до півроку (Київ, Миколаїв), зрідка, як у Харкові, довше року, з великими перебоями у випуску [14].

Культурне життя України чи не найефективніше політизувалося заборонними акціями уряду. В 1898 р. були зірвані торжества з нагоди столітнього ювілею «Енеїди» І. Котляревського, яке фактично відбулося тільки в Галичині. В 1903 р. на Полтавщині було введено воєнний стан, і урочисте відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві мимоволі перетворювалося на акцію демонстрації демократичних сил.

Спільними зусиллями багатьох науковців довершувалася справа етнокультурної самоідентифікації українців. До 46 томів львівського «Етнографічного збірника», 22 томів «Матеріалів до українсько-руської етнології» прилягають фольклорні матеріали «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка» і збірників його філологічної секції, публікації в «Пам'ятках українсько-руської мови і літератури». «Галицько-руські народні пісні з мелодіями» (Львів, 1902), «Українські пісні з нотами» (Одеса, 1900, 1902), «Вік» (тритомна антологія української літератури. Київ, 1900-1902), «Сборник материалов по малорусскому фольклору» (Чернігів, 1902), «Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг. « (Катеринослав, 1906) репрезентують музично-фольклорний репертуар народу, зібраний подвижницькою працею В. Гнатюка, О. Роздольського, Ф. Колесси, С. Людкевича, А. Конощенка, О. Малинки. Леся Українка і К. Квітка уклали двотомник «Мелодії українських народних дум» (1910, 1913) ; побачили світ «История запорожских казаков» (1892-1897) Д. Яворницького, п'ятитомна «Гуцульщина» (Львів, 1899-1908) В. Шухевича, численні розвідки в фахових та літературних часописах [13].

Це була лише частина того культурно-історичного надбання, на якому зводилося професійне мистецтво українського народу: музичне (М. Лисенко, Л. Вахнянин, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович, С. Людкевич, Д. Січинський, Ф. Колесса) ; хорове (хор М. Лисенка, музичне товариство «Боян» у Львові, аналогічні товариства в Коломиї. Перемишлі, Станіславі) ; театральне – від театру корифеїв до організованого в 1907 р.