Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Оскільки русифікаторську політику в галузі шкільництва і видавничої справи вже стало неможливо приховувати, адже досить успішно про це інформувала емігрантська преса, – центральна влада вдається й до інших засобів – українські видання, що друкувалися російською мовою, поступово обмежують в тиражах, ізолюючи таким чином національну наукову думку. Паралельно з подібними заходами не допускається переклад з української на будь-яку іншу мову. Спочатку здійснюється переклад на російську. Вже це змушувало вчених змінювати тематику наукового пошуку, переїздити до Росії. За підрахунками деяких знавців у Москві на різних ділянках науки працює більше українців, ніж у Харкові чи Одесі.

З 70-х років розпочалася нова хвиля боротьби з інакомисленням, а відтак впроваджується традиційне для цього процесу «поліпшення роботи з кадрами», що мало на меті фактичне переслідування осіб, чиї імена асоціювалися з «страшною примарою» – «українським буржуазним націоналізмом», або ж ці особи виявили інші форми своєї непокори пануючій ідеології [18].

Перш за все це зачіпало кадровий потенціал наукових установ: інститутів філософії, історії, літератури, мовознавства, мистецтвознавства, фольклору та етнографії, археології. Ряд співробітників названих вище закладів було звільнено з посад за ідеологічними міркуваннями. Належна «чистка» кадрів відбулася й в деяких вузах Києва, Львова, Тернополя, колективах редакцій «Робітничої газети», видавництвах «Наукова думка», «Молода гвардія», «Каменяр». Особливо постраждали навчальні заклади Львова, в яких частина студентства залишила, за вироком суду, аудиторії.

Далі влада діяла знову традиційно: посади завідуючих кафедрами, викладачів історичного, філологічного факультетів, а також іноземних мов і журналістики було віднесено до номенклатурних з усіма наслідками, що передбачалися у таких випадках. Крім цього, значна кількість творів «націоналістичного спрямування» вилучалася з бібліотек (І. Білик, М. Кіценко, Р. Андріяшик), терміново перероблялися видрукувані бібліографічні покажчики, що мали прізвища таких авторів. За «ідейні та практичні помилки» вже з підготовленого тематичного плану видань художньої літератури лише за 1973 рік викинуто 157 назв книжок [18].

На засіданнях Спілки письменників відбувалися постійні «проробки» авторів і їх творчості; велику групу письменників взагалі виключено зі СПУ, інші переслідувалися.

Цим, мабуть, і пояснюється відсутність серйозних наукових праць з проблем вітчизняної історії й культури у 70-ті й наступні роки. Адже дослідники позбавлялися можливості працювати з різноманітними джерелами, доступ до архівів був практично відсутній. Та й зміст таких праць повинен був пройти узгодження у багатьох далеких від науки інстанціях. Оскільки ідеологічний пресинг здійснювався не лише в науці та художній літературі, подібні речі відбувалися й в інших сферах інтелектуального і культурного життя.

Тоді ж розпочинається боротьба по викоріненню «ідеалізації минулого», «однобічного зображення історичних подій в літературі та науці». Припинено вихід деяких періодичних видань; значну кількість книжок відповідного профілю вилучено з бібліотек, проведено «чистку» багатьох наукових закладів. Одночасно докладалося чимало зусиль, щоб постійно підкреслювати провідну роль російської мови, російського народу в історичному розвиткові українців.

Розгортається друга хвиля арештів серед творчої інтелігенції Львова, Луцька, Івано-Франківська, Києва, під яку підпадають літературний критик І. Світличний, літературознавці М. Косів, І. Дзюба, художник П. Заливаха, письменники М Осадчий, В. Стус та ін. Проте спротив вже не припиняється [16].

Безперечно, це лише посилювало опір. То ж під впливом подібної організації, що виникла в Москві при безпосередній участі академіка А. Сахарова та Ю. Орлова, наприкінці 1976 року в Києві утворюється УГС – Українська Гельсінська Спілка (М. Руденко, П. Григоренко, О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий, Н. Строката-Караванська) [16].

УГС ставить собі за мету ознайомлення широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини Організації Об'єднаних Націй та збирання доказів про порушення таких прав в Україні, домагається безпосереднього контакту України з іншими країнами світу, вільного обміну інформацією. Провідною її ідеєю стає захист прав громадянина, що може бути досягнений в Україні лише за умови використання нею конституційного права виходу зі складу СРСР.

Натомість з подачі владних структур фактично російськомовними стають українські видавництва на чолі з «Науковою думкою». Посилюється цензура. Якщо в 1975 році українською мовою випущено 2651 назву всіх книжок, то російською – 5693, у 1980 р. відповідно 2164 та 6572, у 1989 р. – 1826 назв і 76 295 тис. примірників, а російських – 6093 назви і 78 588 тис. примірників. Ще колоритніша картина з виданням художніх творів: 1983р. – 750 назв, 1984 р. – 745, 1985 – 727, 1987 р. – 692, 1988р. – 656 [18].

Продовжується творча праця національне свідомих українців за межами Батьківщини. По різних теренах земної кулі виникають осередки, члени яких намагаються присвятити себе вивченню українознавчих проблем, донести до громадськості світу правду про становище в республіці. Переважна більшість таких товариств, хоча і проіснувала досить короткотривалий термін (від декількох місяців до декількох років і спромоглась видати по два-три номери своїх часописів), все ж виконала своє головне завдання – об'єднала людей, здатних до наукової праці.

Серед цих організацій – історико-дослідницьке товариство Волинян у Торонто (з другої половини 50-х років під проводом Арсена Шумовського й при фінансовій підтримці Івана