Теорія держави і права

спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові – розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.

При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.

Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт – особа чи орган, що дає це роз'яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями) ; доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

34. Поняття реалізації норм права, її форми і види

У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава – з іншої, приймають на себе зобов'язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об'єднань. Вихідною формою реалізації права державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень – сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об'єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Прийняття підзаконних актів – уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права – суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю