Теорія держави і права

акти вищих органів влади і керування і місцеві органи; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і колегіальні; у залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовчі акти варто підрозділяти на регулятивні і правоохоронні.

Такі акти виконують різні функції в механізмі правового регулювання.

Регулятивні акти спрямовані на конкретизацію правомочностей, на позитивні дії уповноважених суб'єктів, а також конкретизацію юридичних обов'язків.

Правоохоронні акти забезпечують головним чином регулятивні відносини, спрямовані на охорону прав, воль і інтересів різних суб'єктів. Їхнім змістом, як правило, є: вимоги усунути правопорушення, владний наказ виконати юридичний обов'язок, або виражають примусовий захід.

по своєму юридичному значенню акти застосування права розрізняють основні і допоміжні. Основні акти – це акти, що містять веління, що виражає кінцеве рішення юридичної справи (вирок, рішення суду). Допоміжні – це акти, що містять розпорядження, що підготовляють видання основних чи ж спрямовані на них здійснення (різні акти нагляду і контролю, акти слідчих дій) ;

Резолютивна частина повинна містити остаточний висновок правозастосовчого органа, указівка на ті наслідки, що випливають із закону і даного правозастосовчого акта. Правозастосовчій акт набуває законної сили в цілому, а не однією лише резолютивною частиною. Усі складові частини знаходяться в нерозривній єдності. Разом з тим, кожна з них має відносно самостійне значення:

у залежності від дії в часі правозастосовчі акти поділяються на: акти однократної дії (штрафи) і триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗУ) ;

по предметі правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні і матеріальні;

відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування (а вони є юридичними фактами) їхній можна розділити на: правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені. Такий розподіл є умовним, оскільки той самий акт може викликати всі зазначені наслідки;

по тому, на яке коло осіб поширюють своя дія акти застосування розрізняють: загальної дії й індивідуальні;

за зовнішньою формою вираження правозастосовчі акти можуть бути усними і письмовими;

у правозастосовчих актах по-різному відбивається зміст норми права: диспозиція і санкція.

по ступені відображення нормативного веління в змісті актів: а) первинні б) виробничі в) змішані

по сферах використання: а) господарські б) соціально-культурні в) адміністративно-політичні.

Виявлення ефективності правозастосовчого акта зв'язано з визначенням цілей видання даного акта, результатів його дії, порівняння результатів з цілями і неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовчого акта досягається, коли всієї його мети, і найближчі і віддалені, і кінцеві, досягнуті з мінімальним збитком для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний термін.

Будь-яка діяльність плідна й ефективна, коли здійснюється з повним розумінням справи. Правозастосування також завжди зв'язане з з'ясуванням змісту правових вимог. Основними вимогами до правозастосовчих актів є:

ЗАКОННІСТЬ – означає, що при рішенні конкретного випадку правозастосовчій орган повинний ґрунтуватися на визначеній нормі права (їх сукупності) прямо стосовної до розглянутої справи, строго і неухильно випливати її точному змісту, а також діяти в строгих рамках своєї компетенції, не привласнюючи собі повноважень, що не зафіксовані в законі.

Немаловажне значення має також строге дотримання передбаченого законом порядку розгляду справи і винесення рішення, установленої форми акта застосування права.

ОБҐРУНТОВАНІСТЬ – це означає, що: 1. Повинні бути виявлені всі стосовні до справи факти; 2. Такі факти повинні бути ретельно й об'єктивно вивчені і визнані достовірними; 3. Усі недоведені і сумнівні факти не повинні бути прийняті в увагу і відкинуті.

Обґрунтованість – це підтвердженість справи перевіреними і достовірними доказами.

ДОЦІЛЬНІСТЬ. Проблема доцільності в праві має два самостійних аспекти. З однієї сторони закон, виражаючи волю народу, сам по собі доцільний. Він містить вимоги, що з погляду законодавця є найбільш доцільним рішенням питання. Тому найбільш точне і послідовне здійснення закону, є в той же час найбільш доцільне рішення питання, найкраще досягнення тієї мети, що ставив перед собою законодавець при його виданні. Неприпустимо прикривати порушення законності з посиланнями на доцільність.

Другий аспект доцільності в праві – це відповідність діяльності особи в рамках закону конкретним умовам місця і часу, найбільш доцільне здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права в силу свого загального характеру не може врахувати всі особливості кожного конкретного випадку, але звичайно дає можливість виконавцю враховувати їх. У межах утримуючий правозастосовчій акт варто вибирати найбільш ефективне рішення, максимально повно і правильно відбиває зміст закону і мети правового регулювання. При цьому, чим більше можливостей дає акт для прояву ініціативи і самостійності, тим більше значення набуває ця вимога.

Орган, застосовуючий акти, одноманітно і неухильно виконуючи юридичні розпорядження, повинний у той же час діяти ініціативного максимальним обліком особливостей місця і часу виконання, розумно розподіляючи кадри і т. д.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ – це вимога до актів застосування права, відбиває ідею про соціальну справедливість суспільства, означає усвідомлення правильності рішення справи з погляду інтересів народу і держави, переконаність особи, що застосовує право, а також навколишніх у тім, що прийняте рішення служить інтересам,, а також найбільше и і послідовно відповідає потребам і інтересам окремих громадян, колективів, колективів підприємств, заснувань.

Справедливість акта застосування права – це відповідність суспільної думки про прийняте рішення самому рішенню, тісна погодженість змісту