Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Самовиховання: історія, теорія, методика

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
32
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
Вступ
Розділ 1. Самовиховання в історичному аспекті
1.1 Процес самовиховання на основних історичних етапах розвитку людства
1.2 Внесок у розвиток теорії і практики самовиховання представниками вітчизняної педагогіки
Розділ 2. Теорія самовиховання
2.1 Основи процесу формування особистості
2.2 Виховання і самовиховання-як єдиний процесс
Розділ 3. Методика самовиховання
3.1 Суть самовиховання
3.2 Умови успішного самовиховання
3.3 Етапи самовиховання
3.4 Прийоми самовиховання
Висновки
Список використаних джерел
 
Вступ
 
Розглянути процес самовиховання на основних історичних етапах розвитку людства.
Виділити основи і етапи процесу формування особистості.
Мільйони років існує світ. Багато що змінилося в ньому, стало абсолютно іншим. Але все таки є щось не приходить, вічне, що було і буде завжди. Адже завжди народжуватимуться, житимуть і вмиратимуть люди; і завжди вони йтимуть по тернистому шляху до своєї досконалості, кожного разу знов вирішуючи вічні життєві проблеми, долаючи перешкоди, терплячи біди.
Життя завжди примушувало людей шукати шляху до вдосконалення своєї душі. Проблемам самовиховання у всі століття надавалося велике значення
В наш неспокійний, неясний час, коли важко розібратися де Добро, а де Зло, ця проблема ще більш актуальна. Те, по якому шляху підуть люди, стане вирішальним для всієї країни і всіх нас. Тому людина зараз, як ніколи, повинна знайти своє місце в житті, точно визначити свої етичні цінності, уміти протистояти різним негативним впливам.
Щоб не зірватися в прірву і не бути розтоптаним, потрібно уміти розібратися в тому, що відбувається зараз в нашій країні. А починати потрібно перш за все з самого себе, з удосконалення своєї особи. Як говорить народна мудрість: «вік живи – вік учись», значить і виховуй себе ціле століття. В постійно змінному світі тільки той знаходить своє місце, хто безперервно міняється сам, удосконалюється. Крім того, тільки шляхом самовиховання виробляються такі цінні особові якості як сила волі, мужність, наполегливість, терпіння, упевненість в своїх силах і т. д.
Формування в учнів позитивних психологічних якостей неможливе без їх власного бажання набути ці якості – у протилежному випадку не допомагають ні примус, ні контроль, ні покарання. Щоб уникнути неприємностей, учень на певний час змінює поведінку, але потім знову повертається до неї. Зважаючи на це, можна сказати, що справжнє виховання здійснюється через самовиховання.
Самовиховання розглядається вченими як специфічна діяльність людини, метою якої є удосконалення власної особистості, більш повна самореалізація в житті та професійній діяльності. Зміст самовиховання включає його напрями – розумове, професійне, моральне, естетичне, фізичне, а також основні способи його здійснення – самопізнання, само ставлення, саморегуляцію.
Мета і завдання самовиховання обумовлюються, з одного боку, вимогами суспільства, а з іншого – духовними потребами особистості, її прагненням до самореалізації в житті.
 
Розділ 1. Самовиховання в історичному аспекті
 
1.1 Процес самовиховання на основних історичних етапах розвитку людства
 
Важливим фактором розвитку і формування особистості є самовиховання.
Самовиховання – свідома, цілеспрямована та самостійна діяльність особистості, що виникає в результаті її взаємодії з середовищем і впливає на її розвиток та вдосконалення.
Немає нічого більш складного і більш важливого, ніж твереза, об'єктивна самооцінка. «Пізнай самого себе» – вчили великі мислителі давнини. Складно неупереджено контролювати свою поведінку, наслідки своїх вчинків. Ще більш складно об'єктивно оцінити своє місце в суспільстві, свої можливості, тому що психофізіологічний потенціал багато в чому визначається вродженими генетичними задатками, типом вищої нервової діяльності та емоційно-вольовою сферою. Однак систематичний і строгий самоаналіз необхідний, завдяки йому людина може розраховувати на свій духовний, моральний розвиток. Очевидно, зрозуміло як важливо займатися само-вивченням, самопізнанням, як корисний самозвіт, програма і застосування таких засобів, як само-наказ і само-обов'язок.
Активізація самовиховання прискорює процеси переходу зовнішніх вимог до особистості у внутрішні регулятори її поведінки та діяльності. Специфічною особливістю цього фактора є те, що самовиховання – це свідома діяльність людини, спрямована на вдосконалення самої себе, на вироблення у себе позитивних якостей, звичок і подолання негативних. У зв’язку з цим самовиховання виступає як найкраща форма виявлення індивідуальних особливостей людини, шлях розвитку її індивідуальності.
Самовиховання поєднане з вихованням. Воно не тільки залежить від нього, не тільки є його продуктом, але й само впливає на цей процес. Успіхи виховання значною мірою залежать від організації самовиховання. Тому справедливо було б сказати: тільки те виховання добре, яке переходить у самовиховання.
Самовиховання має величезні потенційні можливості у розвитку та формуванні особистості, оскільки є проявом її внутрішньої активності. Підтвердженням цьому є життя видатних людей. Самовиховання допомагає повніше розкрити і реалізувати резерви людського організму, які досить важко зразу пізнати. Все це дає підстави розглядати самовиховання як важливий фактор розвитку і формування особистості.
Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Коріння його заглиблюється у сиву давнину – в епоху первіснообщинного ладу. Вже в той час існували обряди і вірування, які вимагали від людей вироблення необхідних життєвих якостей: сміливості, витривалості, спритності. Ще в епоху патріархату існував обряд ініціації – посвячення юнаків у дорослі. Готуючись до урочистого обряду, підлітки та юнаки тренували себе у мисливській спритності, здатності стримувати почуття болю, голоду, холоду тощо.
Цивілізація стародавнього світу, починаючи від Єгипту і Вавилонії, Індії та Китаю, яка обіймала три- чотири тисячоліття до нашої ери, також ґрунтувалася на самовдосконаленні людини, хоч уже тоді існували школи, храми, релігійні вчення філософів, багато жерців, які були своєрідними «науковими працівниками, але тримали свої знання в таємниці як джерело своєї могутності й поклоніння. Свою кар’єру вони робили завдяки великій спостережливості, а згодом, довіривши своєму послідовнику здібності і можливості, заслуговували того, щоб старші жерці передавали свою мудрість наступнику. Такий порядок (майже без винятків) індивідуального самовиховання, яке завершувалося навчанням у великого майстра, існував і на Русі щодо літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту і самовиховання
Процес самовиховання особистості є об’єктом вивчення філософів, соціологів, психологів, педагогів і представників інших наук. Його з повним правом можна вважати однією з найдавніших, але завжди актуальних проблем педагогічної теорії та практики. Тисячоліттями цій меті служили і служать настанови, викладені в приказках і прислів’ях, епосах і казках, висловлюваннях видатних людей. Ці думки є скарбницею людської мудрості, містять цінні поради стосовно самовиховання інтелектуальних, моральних і фізичних якостей особистості.
Наукові засади для розуміння співвідношення виховання і самовиховання закладені класичною філософією, представники якої, досліджуючи природу людини, вказали на її біосоціальну суть, активне ставлення до навколишньої дійсності та до себе самої. Розвиток особистості розглядався ними не лише як дія зовнішніх сил, але й як результат діяльності самої людини, яка, перетворюючи дійсність, є активним суб’єктом, творцем світу і самої себе.
Філософи Сократ, Епікур, Лукрецій, Демокріт, Арістотель, давньоримські стоїки залишили чимало цінних порад щодо самовиховання моральних і інтелектуальних якостей людини, збереження її здоров»я, фізичних і моральних сил.
Сократ у відомому висловлюванні «Пізнай самого себе» закликав до самопізнання, з якого власне, і розпочинається самовдосконалення особистості. Він вважав невігластво найбільшим ворогом людини. Сократ говорив про себе: я знаю, що нічого не знаю, а інші і цього не знають. За словами Епікура, подібна самокритика є початком спасіння, тобто самовдосконалення. Без такого уявлення про себе, без усвідомлення своїх недоліків, перш за все браку знань про навколишній світ і про себе, людина перетворюється на самозадоволеного обивателя. Постійне прагнення Сократа до пізнання зробило його одним із великих «учителів людства». «Сократ, – писав Гегель, – силою свого мистецтва і самосвідомої волі розвинув самого себе у визначений характер, заради визначеної життєвої справи, набувши необхідних для цього якостей».
Особливу увагу самовихованню у своєму вченні приділяв Епікур. Мистецтво життя людини полягає, за його твердженням, у надії на саму себе, умінні керувати своїми бажаннями, які знаходять своє відображення у прагненні до нормального фізичного розвитку, пізнання світу і себе, спілкування з подібними собі з метою розвитку своїх духовних сил.
Близьких поглядів дотримувався і Демократ. Зокрема, він стверджував, що людина може досягти моральної досконалості шляхом формування таких цінних якостей, як самопізнання, самоконтроль, здатність до розумного самообмеження, самодисципліна. «Добрими людьми, – вважав він, – стають більше від вправ, ніж від природи». Силою своєї волі Демокріт зумів виправити власні мовленнєві вади і стати одним із найвідоміших ораторів в античній історії.
Величезною силою волі, прагненням до самовиховання відзначались багато інших представників античності. Г. Гегель писав, що такі видатні діячі древньої Греції, як Перикл, Софокл, Фукидід, Сократ та інші, «розвинули свою індивідуальність, надавши їй своєрідний характер, який став визначальною рисою їхньої сутності і єдиним началом, що проходив червоною ниткою через усе їхнє життя». Далі він наголошував, що «такі особистості не створені природою, а самостійно зробили себе тими, якими вони були; вони стали тими, якими хотіли бути, і залишились вірними цьому своєму прагненню до кінця життя».
 
1.2 Внесок у розвиток теорії і практики самовиховання представниками вітчизняної педагогіки
 
У розвиток теорії і практики самовиховання великий внесок зробили представники вітчизняної педагогіки П. Ф. Каптерев, А. С. Макаренко, Л. І. Рувинський, С. Л. Рубінштейн, В. 0. Сухомлинський, Л. М. Толстой,
К. Д. Ушинський, В. М. Оржеховська та ін. Вони розглядали самовиховання як один із найсуттєвіших факторів розвитку особистості. На їхню думку, тільки те виховання вважається ефективним, яке пробуджує в особистості потребу в самовихованні. І чим старшою стає особистість, тим більша роль у її формуванні має належати самовихованню. Мистецтво ж розумового і морального виховання полягає у пробудженні серця і розуму учнів, а не простому повідомленні інформації та порад. Те, що зазвичай називається вихованням і освітою, при глибшому погляді на справу виявляється переважно самовихованням і самоосвітою, а часто і прямою боротьбою самовиховуваного проти виховних впливів на нього інших людей і речей.
Зокрема, велику увагу взаємозв’язку виховання і самовиховання приділяв В. Сухомлинський. Він неодноразово зазначав, що всі методи виховання повинні сприяти тому, аби людина подивилась на себе саму, прагнула пізнати свій внутрішній світ, щоб усі сили її душі були спрямовані на те, щоб зробити себе кращою, досконалішою. Великий педагог-гуманіст стверджував, що самовиховання – це не щось допоміжне у вихованні, а міцний його фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама себе не виховає. «Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він уміє пильно вдивлятись не тільки в навколишній світ, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим». Він був глибоко переконаний, що тільки те виховання є справжнім, яке спонукає до самовиховання. Водночас педагог визнавав: «Учити самовихованню незмірно важче, ніж організувати недільні розваги; незмірно важче і складніше, ніж схопити підлітка за руку і не випускати його доти, поки він не вийшов із стін школи, поки його не сп’яніло повітря, вільне від заборон і регламентацій. Тільки виховання, яке спонукає до самовиховання, може розв’язати цю важку проблему». В. Сухомлинський був глибоко переконаний у тому, що юнаків і дівчат необхідно не лише виховувати, але й у значно більшій мірі, ніж підлітків, залучати до самовиховання.
Ідеями необхідності духовного самовдосконалення просякнута вітчизняна філософія кінця XIX – початку XX століття. Визначаючи головну життєву мету як реалізацію в людині божественного, її представники вбачали сутність самовдосконалення у прагненні до Бога як до морального ідеалу. Вітчизняні філософи сприймали духовне самовдосконалення як шлях поступового розвитку окремо взятого індивіда і суспільства в цілому. Зокрема, засновник «нового християнства» М. О. Бердяєв розглядав самопізнання як найважливіший засіб удосконалення людини. «Моя особистість, – писав він, – не є готова реальність, я створюю свою особистість, творю її і тоді, коли пізнаю себе». Правильність поглядів вченого – філософа стосовно ролі самовиховання у становленні й розвитку особистості підтверджують життєві факти.
Знайомство із біографією видатних людей показує, що:
• три чверті з них у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і розпад сім»ї, приниження, терор. В одних у сім»ї було нестабільним матеріальне становище від прекрасного до злиднів. Інші страждали від своїх фізичних вад або від постійного незадоволення батьків їхнім навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя;
• з вісімдесяти письменників, які працювали у жанрі пригодницької літератури та драматургії, сімдесят чотири вийшли з сімей, у яких ще в дитячому віці їм довелося зазнати наруги, людських драм, що розігралися між їхніми батьками. Серед двадцяти поетів такі враження з дитинства винесли шістнадцять;
• чверть із числа досліджуваних мали фізичні недоліки: сліпоту, глухоту, хронічні хвороби, невдалу зовнішність, низький зріст, дефекти мови і т. д.
Потреба більшості цих людей компенсувати у дитинстві свої недоліки, життєві невдачі та негаразди виявилась головним стимулом у боротьбі за успіх у житті.
Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі відомі особистості як І. В. Гете, Ч. Дарвін, О. В. Суворов, Л. М. Толстой, К. Д. Ушинський, А. П. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо І довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні особистості. А його правильна організація сприяє максимальному розвитку фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі господарем своєї долі.
Проблема самовиховання посідає чільне місце і в дослідженнях психологів. Зокрема, великий внесок у розробку теоретичних засад самовиховання, розуміння його змісту зробили Б. Г. Ананьєв, Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн. Основна їх позиція полягала в тому, що самовиховання не може розглядатись ні у відриві від зовнішнього світу, ні в простому пристосуванні до нього. Воно виникає в результаті активної взаємодії з навколишнім середовищем, забезпечуючи нову сходинку в розвитку особистості.
У психологічних дослідженнях наголошується на нерозривному зв’язку самовиховання з такими особистісними характеристиками суб’єктів, як їх діяльність, спілкування, становлення. Так, О. М. Леонтьєв, аналізуючи внутрішні і зовнішні аспекти діяльності, розглядає її творчий характер, що набуває для людини особистісного смислу, оскільки вона відтворює себе, своє ставлення до світу.
К. О. Абульханова-Славська, досліджуючи проблему життєдіяльності, виділяє таке поняття як “діяльнісне ставлення людини до світу”, і розглядає механізм побудови себе в системі таких відносин. На її думку, особистісні стосунки самі можуть бути зрозумілі лише через принцип відтворення: особистість об’єктивує себе певним чином, творить свої взаємини зі світом, а потім «впізнає» саму себе у новій якості в своєму об’єктивному прояві”.
У філософській і психологічній літературі акцентується увага на тому, що в процесі самовиховання відбувається трансформація зовнішніх вимог у внутрішні регулятори поведінки та життєдіяльності (інтеріоризація). Причому різні дослідники дещо по-різному вважають основними ті чи інші фактори, які суттєво впливають на самовиховання.
А. Г. Ковальов, наприклад, наголошує на ролі суспільного фактора, на взаємозв’язку виховання і самовиховання, на значущості колективу, сім»ї в організації самовиховання.
А. Я. Арет, проаналізувавши особливості самовиховання, його методи та прийоми організації на різних етапах суспільного розвитку, виділяє самопізнання і мотивацію, самопримус і саморегулювання.
A. I. Кочетов особливу увагу зосереджує на формах саморозвитку, взаємозв»язку виховання і самовиховання, організації самовиховання у підлітковому віці.
Дослідження В. М. Якобсона більш спрямовані на аналіз самовиховання почуттів. У працях Т. У. Агафонова визначається роль самоаналізу у вихованні волі. М. Й. Боришевський досліджує самовиховання у ракурсі його значущості в самоактивносній особистості.
Питанню самовиховання характеру, волі приділяється увага в дослідженнях В. А. Крутецького, Л. І. Рувинського, C. I. Хохлова та ін. Автори наголошують на ролі спеціальних тренувань, переборення перешкод у вихованні волі, аналізують способи впливу особистості на себе, особливо в складних умовах. На їхню думку, дещо іншим повинно бути співвідношення між самовихованням і вихованням. Головним має бути самовиховання, а допоміжним – виховання.
Вся навчально-виховна робота повинна сприяти кращому і зручнішому удосконаленню самовиховання.
У Новий час самовихованням цілеспрямовано займався відомий американський просвітитель Бенджамін Франклін. В автобіографії він описав розроблений ним принцип самовиховання: «. я задумав сміливий і важкий план досягнення моральної досконалості. Я хотів жити, ніколи не роблячи жодних помилок, перемігши все, до чого мене могли штовхнути природні шляхи, звички чи суспільство. Оскільки я знав чи думав, що знаю що добре і що погано, то я не бачив причини, чому б мені завжди не наслідувати одного і не уникати іншого».
Цікаві думки про самовиховання висловлював німецький філософ І. Кант. Його система самовиховання чітко простежується у сформульованому ним головному принципі: «Владай своєю натурою, інакше вона буде владати тобою». Оцінюючи філософію Канта, Ф. Шіллер писав: «Про смертну людину поки що ніхто не сказав більше високих слів, ніж Кант, що і складає зміст усієї його філософії: «Визнач себе сам».
На особливій ролі самовиховання у становленні особистості наголошував і Гегель: «. здатність пізнавати своє власне «я» є важливим моментом у духовному розвитку дитини; з цього моменту вона. робиться придатною до рефлексії над собою. Але найголовнішим є тут відчуття, яке у неї прокидається, що вона ще не є те, чим повинна бути, і живе бажання стати такою ж, як і дорослі, серед яких вона живе. Це особисте прагнення дітей до виховання «є іманентний момент будь-якого виховання».
 
Розділ 2. Теорія самовиховання
 
2.1 Основи процесу формування особистості
 
Основи процесу самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну та педагогічну сторони.
Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність людини є найдосконалішою з усіх відомих самонастроювальних та саморегульованих систем. Процес вищої нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.
Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Уся психічна діяльність людини є тими чи іншими проявами цих двох провідних процесів, їх комбінації і взаємодії складають основу розвитку психічного типу та зміну станів особи. Зокрема, єдність фізичних (матеріальних) і психічних (духовних) факторів викликає у людини потребу в розвитку збуджуючої активності при пасивному темпераменті, або, навпаки, – розвитку гальмуючої стриманості при надмірно активному темпераменті
Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.
Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і колективу, організованого чи випадкового, в основному залежить від інтелекту, духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного потенціалу індивідуума. Cоціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини в суспільстві.
Педагогічною основою самовиховання є взаємозв'язок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Адже зовнішнє виховання – це прояв об'єктивного впливу суспільства на індивідуум через суб'єктивну діяльність вихователів. Проте на перших етапах виховання ці зусилля (педагогів, батьків, громадських організацій, преси) нерідко стикаються з пасивними формами сприйняття, інколи з протидією особи або з нерозумінням нею вимог і цілей вихователя. В цих випадках виникає невідповідність свідомості та поведінки, яка має безліч конкретних відтінків. Педагогічний аспект при цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання, в якому формуються соціальне та особисто значущі цілі, стимули, мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної роботи над собою.
Особистість, яка розглядається не тільки як об'єкт, але й як активний суб'єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи, переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним. Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.
У зв'язку з пошуками нових технологій організації виховної роботи з молоддю виникла необхідність звернутись до основ процесу формування особистості та більш пильної уваги приділити процесам, які активно залучають до цього процесу саму особистість.
Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на особистість через соціальні інститути – виховання та свідомий, цілеспрямований вплив людини самої на себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають об'єктивний характер, третій – суб'єктивний, оскільки містить процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань, ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності, звичок.
Усвідомлюючи необхідність вдосконалення в будь-якій галузі, особистість починає це робити з наростаючим ступенем самостійності й осмисленості. В результаті відбувається прискорення психічного розвитку особистості, що й становить провідну функцію самовиховання
Якщо виховання, як зауважують деякі дослідники, може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов.
Зокрема, як зазначає І. Д. Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у збігові об'єкта і суб'єкта. Особливість цієї взаємодії пов'язана з подвійністю позиції особистості у самовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовно себе – в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета – «створення» індивідуумом себе через творче ставлення до себе.
 
2.2 Виховання і самовиховання-як єдиний процес
 
Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно дістає активну підтримку від самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає в житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень вони прийшли до цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання різко падає, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання.
Самовиховання в народній педагогіці сприймається як систематична діяльність особистості, спрямована на вироблення або вдосконалення моральних, трудових, фізичних, естетичних якостей, звичок поведінки відповідно до певних соціально зумовлених ідеалів трудящих мас. У практиці родинного виховання самовиховання посідає одне з чільних місць і залежить від сімейного мікроклімату, змісту життя дитини, її інтересів і стосунків.
Самовиховання супроводить людину все її життя. До нього залучають дитину змалку, дбаючи про формування в неї потреби в самовихованні через вироблення самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, до соціально цінних видів діяльності, до ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми само-удосконалення в народній педагогіці узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються в основному у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.
Мотив самовиховання є вже в такому найпершому і найсильнішому засобі впливу на формування особистості, як народна казка. Виріс же Бух Копитович (за українською народною казкою «Про богатиря Буха Копитовича») сам серед степу «верст за сімдесят» від своїх батьків і завдяки чарівній силі (як це часто буває в казках) та самовихованню став порядною людиною, мужньою, чесною, привітною, справедливою, вольовою.
Самовиховання динамічне, воно видозмінюється й ускладнюється з розвитком і з віком дитини. Потенціал самовиховання кується насамперед через орієнтацію на позитивний приклад, на основі особливої схильності дітей до наслідування. Винятково важливу роль у цьому відіграє приклад самих батьків, а також такі засоби народної педагогіки, як колискова пісня й казка.
Особистість, яка розглядається не тільки як об'єкт, але й як активний суб'єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи, переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним.
Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.
Органічна єдність виховання й самовиховання закладена в природі психічного розвитку людини. Результативність виховних впливів залежить від позиції дитини, від її настрою, світосприйняття. Батьки та педагоги добре знають, що дитина – не матеріал до будь-якого маніпулювання. Вона часто буває «вередливою», «непіддатною», «упертою» і «нерозумною». Опір особистості вихованню існує постійно, а з часом і зростає. Невміння чи небажання враховувати цю реальність – один з недоліків виховної роботи. У книзі «Виховання і самовиховання» С. М. Ковальов, звертаючи увагу на цю тенденцію, писав: «... чужі вказівки для особистості, що розвивається, служать не більше ніж «дорадчим голосом». Особистість у цьому процесі розглядається не тільки як результат впливу зовнішніх сил, але й як результат активної діяльності самої людини. Активно змінюючи і перетворюючи навколишній світ, людина змінює і власну поведінку.
Таким чином, глибокий аналіз взаємозв'язку виховання та самовиховання у працях українських педагогів та психологів формує основу розуміння ефективної організації процесу, який має за мету виховання гармонійної особистості, яка здатна не тільки сприймати зовнішній вплив виховання, але свідомо самовдосконалюватись та виховувати себе.
 
Розділ 3. Методика самовиховання
 
3.1 Суть самовиховання
 
Виховання і самовиховання є двома взаємопов'язаними аспектами процесу формування особистості.
Самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення в собі позитивних рис і подолання негативних.
Неусвідомлювана потреба в самовихованні виявляється в дошкільному та молодшому шкільному віці, усвідомлювана – в підлітковому, що є наслідком розвитку свідомості. Результативність самовиховання засвідчують реальна поведінка і вчинки людини.
 
3.2 Умови успішного самовиховання
 
Самовиховання вимагає від людини передусім знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для цього необхідно мати уявлення про особливості психічної діяльності людини, розуміти сутність самовиховання, володіти методами і прийомами роботи над собою. Самовиховання потребує постійних вольових зусиль, уміння керувати собою, аналізувати свої вчинки, оцінювати поведінку, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Підвищує ефективність самовиховання й наявність у людини ідеалу. Немалу роль відіграє рівень розвитку колективу: якщо він згуртований, у ньому панують здорова громадська думка, доброзичливість, взаємовимогливість, людині значно легше працювати над собою.
 
3.3 Етапи самовиховання
 
Самовиховання є непростим процесом, який охоплює кілька етапів.
Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення студентів до процесу самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш? Якої допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?
На цьому етапі в студентів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання – і його особиста справа, і справа суспільства.
Другий етап починається з появою в студентів бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання студент порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання. На цьому етапі варто обговорити зі студентами окремі фрагменти індивідуальних програм самоосвіти та самовиховання видатних осіб.
Третій етап. Студент починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає студентові контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.
Для здійснення виховної роботи відповідно до розглянутих етапів самовиховання класний керівник повинен чітко її планувати.
На основі обраних шляхів, методів і засобів самовиховання, а також сформульованих особистих правил здійснюється планування роботи над собою. Людина складає програму або план, в яких відбивається те, над чим треба працювати, які методи і засоби використовувати, приблизні терміни досягнення наміченого.
Четвертий етап – реалізація планів. А саме, активна практична робота, спрямована на досягнення сформульованих раніше ціннісних орієнтирів. Ефективність же самовиховання виявляється в процесі подальшої особистісної самооцінки.
Самовиховання – це вищий етап виховного процесу, процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості.
Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері – це самоосвіта. Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за своїми недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній або в гігієнічній сфері полягає в тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад.
 
3.4 Прийоми самовиховання
 
Прийоми самовиховання слід розглядати як частковий вплив вихованця на самого себе, як певний одиничний акт у кожному конкретному випадку та методі.  Сукупність методів та прийомів самовиховання мають становити систему, яка для кожної особи є конкретною, індивідуальною і неповторною. Разом з тим аналіз практики самовиховання дає змогу виокремити групу найбільш поширених методів і прийомів.
Процес самовиховання починається із самоусвідомлення – усвідомлення вихованцем себе як особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості,  Самоусвідомлення складається з трьох взаємопов'язаних процесів – самопізнання, само-актуалізації та саморегуляції, – які мають діяти узгоджено. Провідною серед них є вольова сфера, що регулює поведінку та діяльність вихованця. Воля активізує діяльність особистості вихованця згідно з його настановами, мотивами поведінки, професійними завданнями. «Самовиховання потребує, – писав В. О. Сухомлинський, – дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, ласкавого чи докірливого погляду. Не може йтися про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.
Процес організації самовиховання передбачає опанування спеціальних прийомів роботи над собою
1. Самопізнання. Передусім потрібно вивчити себе як особистість. Для цього застосовується самоаналіз, порівняння себе з іншими людьми (позитивнішими), сприймання критики від товаришів і друзів, спостереження за собою, ніби збоку, щовечірнє підбиття підсумків дня, оцінювання правильних чи неправильних дій, об'єктивне самокритичне (не занижене) ставлення до себе.
2. Само-утримування від негативних думок, дій, слів, вчинків, поведінки.
Для цього застосовується само-наказ на стримування, само-відмова, само-заборона, самонавіювання, само-покарання.
3. Само-примушування до здійснення позитивних дій, вчинків, добрих справ. Цей прийом сприяє подоланню внутрішньої неорганізованості, небажання вчитися чи працювати, лінощів.
Ефективними у самовихованні є так звані практичні прийоми. Одним з них є так званий прийом «крок уперед», суть якого полягає в щоденному плануванні своєї діяльності на наступний день. Прийом «оцінка прожитого дня» використовується, коли учень щоденно аналізує свої вчинки, здійснені протягом дня. Прийом «самозобов'язання» полягає в плануванні учнем роботи над собою на місяць, чверть, півріччя чи рік.
В історії людства вироблено чимало різних прийомів самовиховання: само-переконання, самонавіювання, самоаналіз, само-підбадьорювання, само-заохочення, само-переключення, само-наказ та ін. Педагог має навчити вихованця обрати най-адекватніші для певної життєвої ситуації.
Само-переконання. У якійсь ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, що він учинив правильно (неправильно). Дуже важливо навчитись у конфліктній ситуації переключати свої думки на приємні, які відволікають від конфлікту, заспокоюють.
Самонавіювання. Використовують за необхідності по долати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення подумки або вголос певних суджень.
Наприклад, щоб подолати запальність, подумки стверджують: «Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і зможу її позбутися». На відміну від само-переконання самонавіювання не передбачає аргументування.
Самоаналіз. Включає критичні роздуми над своєю поведінкою, окремими вчинками, уміння аналізувати й оцінювати їх. Він допомагає розкривати причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.
Само-підбадьорювання. Ефективне, коли людина губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах. Для цього одні згадують випадки, коли їм вдалося подолати нерішучість і досягти успіху, інші уявляють, яке задоволення вони матимуть, якщо відважаться зробити намічене. Можна також пригадати улюбленого героя роману, фільму, який не боявся труднощів, і намагатися бути схожим на нього тощо.
Само-заохочення. Застосовують у випадках, коли після подолання труднощів складне завдання виконано. До нього вдаються і якщо необхідно подолати власні негативні риси.
Само-переключення. Реалізують не тільки подумки, а й у діях, які викликають позитивні емоції. Так, учаснику конфліктної ситуації пропонують зайнятись улюбленою справою (читанням, випалюванням, малюванням тощо), яка захоплює його і відволікає від небажаних учинків.
Самоконтроль. Полягає у систематичному фіксуванні (подумки або письмово) свого стану і поведінки для того, щоб попередити небажані прояви. У процесі самовиховання самоконтроль відіграє роль внутрішнього регулятора поведінки і є свідченням становлення самостійності особистості.
Самооцінка. Суть її зводиться до зважування у думках своїх можливостей. Сприяє розвитку вміння дивитися на себе збоку, виробляє об'єктивні критерії оцінювання власних учинків, допомагає подолати недоліки поведінки. Цей прийом запобігає переоцінюванню своїх можливостей, підвищує вимогливість до себе.
Самоосуд. Особливість його полягає в незадоволенні своїми діями, вчинками, поведінкою. Докори сумління збуджують, викликають внутрішнє хвилювання і почуття вини перед оточуючими. Самоосуд породжує бажання якомога швидше виправити допущені промахи.
Само-наказ. Цей прийом втілює в собі яскраво виражені вольові аспекти. Полягає він у прийнятті особистістю твердого рішення ніколи не відступати від своїх принципів, завжди поводитися тільки належним чином. Дотримання власного наказу зміцнює вольову сферу особистості, викликає самоповагу, робить її морально стійкою у різних життєвих ситуаціях.
Само-заборона. Реалізується через свідоме позбавлення себе чогось приємного. Її застосовують у тих випадках, коли не дотримано слова, не виконано обіцянки. Інколи людина може навмисно поставити себе в несприятливі умови, щоб відчути дискомфорт, відмовившись від того, що стало звичним. Само-заборона засвідчує наявність в особистості великої сили волі.
За твердженням В. Сухомлинського: 
Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою своєю суттю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини. Педагогічне керівництво самовихованням – це насамперед відносини між педагогом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри.
 
Висновки
 
Підводячи підсумки виконаної роботи, хочеться відзначити незаперечний факт, що задатки творчої особистості є у кожної людини. Потрібно ці задатки виявити і виходячи з них, формувати свою неповторну творчу особистість. Мабуть, не варто вкладати у поняття «творча здатність особистості» тільки художньо – естетичну спрямованість. Творчість присутня в будь-якій роботі, у всякому вченні, варто лише трішки включити уяву. Отже, самовиховання – педагогічно керований процес. Психологічна та практична підготовка до роботи над собою складає одну з найважливіших завдань виховання. Ми спробували виділити основні етапи виникнення та розвитку самовиховання.
По-перше, це усвідомлення свого способу життя, осмислення значущості тієї діяльності, яка вимагає самовиховання.
По-друге, оволодіння навичками самостійної роботи в тій області діяльності, в якій хочу добитися успіху.
По-третє, складання програми самовиховання. Це дуже важливий етап роботи над собою. Тут потрібна допомога, щоб оцінити, наскільки об'єктивно судиш про себе, чи вірні цілі я ставлю і чи потрібні прийоми вибираю.
По четверте, організація самовиховання у вибраній діяльності. Це найбільш відповідальний етап при переході від виховання до самовиховання. Без конкретної діяльності бажання стати краще залишиться тільки бажанням.
По-п'яте, треба включити самовиховання в цілісний процес формування особистості. Вищий етап переходу виховання в самовиховання починається тоді, коли хочеш і вмієш працювати над собою, коли оформилися мотиви, цілі та методи самовиховання.
Таким чином, якщо переконати себе в необхідності самовиховання, то процес формування творчої особистості буде протікати більш ефективно. Таким чином, самовиховання є невід'ємною частиною розвитку творчих здібностей особистості. Самовиховання допомагає підлітку впоратися з власною лінню, побороти погані звички, ставитися до себе і своєї творчості критично, що більшою мірою обумовлює рівень професіоналізму в тій чи іншої творчої діяльності, тобто критично ставлячись до своєї діяльності людина, бачить, де йому варто «піднажати», а де й «попустити», або вибрати інший шлях для своєї творчої діяльності.
 
Список використаних джерел
 
1. Главацька О. Л. Основи самовиховання особистості [Текст]: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2008. – 206с
2. Грищенко С. Самовиховання молоді як основа формування професійного потенціалу [Текст] / С. Грищенко // Вісник Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка: зб. наукових праць. – 2010. – Вип. 80; Те ж [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: //archive. nbuv. gov. ua/portal/soc_gum/vchdpu/ped/2010_80/Grischenko. pdf
3. Максимюк С. П. Педагогіка: Навчальний посібник. -К. : Кондор, 2005. -670 с.
4. Лютий В. П. Теоретичні підходи до проблеми попередження протиправної поведінки у підлітковому віці// Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: зб. наук. пр. – К., 2009. – Кн. 2. – С. 13-22.
5. Вітенко І. С., Борисюк А. С., Вітенко Т. І. Основи психології. Основи педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 200 с
6. Омеляненко В. Теорія і методика виховання [Текст]: навч. посібник / В. Омеляненко, А. Кузьмінський. – К. : Знання, 2008. – 415 с.
7. Основи психології і педагогіки: навчальний посібник / О. М. Степанов, М. М. Фіцула. – 2-ге вид., виправ., доп. – Київ: Академвидав, 2006. – 520 с
8. Лазарчук Л. Ю. Основи педагогіки: Матеріали для лекційного курсу та семінарських занять/ Л. Ю. Лазарчук, І. З. Майданюк. – Тернопіль: Укрмедкнига, 2005. – 550 с.
9. Карпенчук С. Т. Теорія і методика виховання: Навчальний посібник для студентів ВНЗ. – К. : Вища школа, 2005. – 341 с.
10. Слюсаренко Н. В. Організаційно-педагогічні основи соціалізації підлітків у молодіжних організаціях [Текст]: Навч. посіб. / Н. В. Слюсаренко, О. Є. Панагушина. -Херсон: Айлант, 2006. – 145 с.
11. Оржеховська В. М. та ін. Посібник з самовиховання. – К., 1996. – 192 с.
12. Педагогіка: Навчальний посібник / В. М. Галузяк, М. І. Сметанський, В. І. Шахов. – 2-е вид., випр. і доп. – Вінниця: «Книга-Вега», 2003. – 416 с
13. Сухомлинський В. О. Виховання і самовиховання / Збірник творів у 5-ти т. – Т. 5. – С. 229-239.
Фото Капча