+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Реферат
К-сть сторінок:
32
Мова:
Українська
не виховає. «Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він уміє пильно вдивлятись не тільки в навколишній світ, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим». Він був глибоко переконаний, що тільки те виховання є справжнім, яке спонукає до самовиховання. Водночас педагог визнавав: «Учити самовихованню незмірно важче, ніж організувати недільні розваги; незмірно важче і складніше, ніж схопити підлітка за руку і не випускати його доти, поки він не вийшов із стін школи, поки його не сп’яніло повітря, вільне від заборон і регламентацій. Тільки виховання, яке спонукає до самовиховання, може розв’язати цю важку проблему». В. Сухомлинський був глибоко переконаний у тому, що юнаків і дівчат необхідно не лише виховувати, але й у значно більшій мірі, ніж підлітків, залучати до самовиховання.
Ідеями необхідності духовного самовдосконалення просякнута вітчизняна філософія кінця XIX – початку XX століття. Визначаючи головну життєву мету як реалізацію в людині божественного, її представники вбачали сутність самовдосконалення у прагненні до Бога як до морального ідеалу. Вітчизняні філософи сприймали духовне самовдосконалення як шлях поступового розвитку окремо взятого індивіда і суспільства в цілому. Зокрема, засновник «нового християнства» М. О. Бердяєв розглядав самопізнання як найважливіший засіб удосконалення людини. «Моя особистість, – писав він, – не є готова реальність, я створюю свою особистість, творю її і тоді, коли пізнаю себе». Правильність поглядів вченого – філософа стосовно ролі самовиховання у становленні й розвитку особистості підтверджують життєві факти.
Знайомство із біографією видатних людей показує, що:
• три чверті з них у дитинстві зазнали певних труднощів: бідність і розпад сім»ї, приниження, терор. В одних у сім»ї було нестабільним матеріальне становище від прекрасного до злиднів. Інші страждали від своїх фізичних вад або від постійного незадоволення батьків їхнім навчанням у школі чи успіхами в інших сферах життя;
• з вісімдесяти письменників, які працювали у жанрі пригодницької літератури та драматургії, сімдесят чотири вийшли з сімей, у яких ще в дитячому віці їм довелося зазнати наруги, людських драм, що розігралися між їхніми батьками. Серед двадцяти поетів такі враження з дитинства винесли шістнадцять;
• чверть із числа досліджуваних мали фізичні недоліки: сліпоту, глухоту, хронічні хвороби, невдалу зовнішність, низький зріст, дефекти мови і т. д.
Потреба більшості цих людей компенсувати у дитинстві свої недоліки, життєві невдачі та негаразди виявилась головним стимулом у боротьбі за успіх у житті.
Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі відомі особистості як І. В. Гете, Ч. Дарвін, О. В. Суворов, Л. М. Толстой, К. Д. Ушинський, А. П. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо І довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні особистості. А його правильна організація сприяє максимальному розвитку фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі господарем своєї долі.
Проблема самовиховання посідає чільне місце і в дослідженнях психологів. Зокрема, великий внесок у розробку теоретичних засад самовиховання, розуміння його змісту зробили Б. Г. Ананьєв, Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн. Основна їх позиція полягала в тому, що самовиховання не може розглядатись ні у відриві від зовнішнього світу, ні в простому пристосуванні до нього. Воно виникає в результаті активної взаємодії з навколишнім середовищем, забезпечуючи нову сходинку в розвитку особистості.
У психологічних дослідженнях наголошується на нерозривному зв’язку самовиховання з такими особистісними характеристиками суб’єктів, як їх діяльність, спілкування, становлення. Так, О. М. Леонтьєв, аналізуючи внутрішні і зовнішні аспекти діяльності, розглядає її творчий характер, що набуває для людини особистісного смислу, оскільки вона відтворює себе, своє ставлення до світу.
К. О. Абульханова-Славська, досліджуючи проблему життєдіяльності, виділяє таке поняття як “діяльнісне ставлення людини до світу”, і розглядає механізм побудови себе в системі таких відносин. На її думку, особистісні стосунки самі можуть бути зрозумілі лише через принцип відтворення: особистість об’єктивує себе певним чином, творить свої взаємини зі світом, а потім «впізнає» саму себе у новій якості в своєму об’єктивному прояві”.
У філософській і психологічній літературі акцентується увага на тому, що в процесі самовиховання відбувається трансформація зовнішніх вимог у внутрішні регулятори поведінки та життєдіяльності (інтеріоризація). Причому різні дослідники дещо по-різному вважають основними ті чи інші фактори, які суттєво впливають на самовиховання.
А. Г. Ковальов, наприклад, наголошує на ролі суспільного фактора, на взаємозв’язку виховання і самовиховання, на значущості колективу, сім»ї в організації самовиховання.
А. Я. Арет, проаналізувавши особливості самовиховання, його методи та прийоми організації на різних етапах суспільного розвитку, виділяє самопізнання і мотивацію, самопримус і саморегулювання.
A. I. Кочетов особливу увагу зосереджує на формах саморозвитку, взаємозв»язку виховання і самовиховання, організації самовиховання у підлітковому віці.
Дослідження В. М. Якобсона більш спрямовані на аналіз самовиховання почуттів. У працях Т. У. Агафонова визначається роль самоаналізу у вихованні волі. М. Й. Боришевський досліджує самовиховання у ракурсі його значущості в самоактивносній особистості.
Питанню самовиховання характеру, волі приділяється увага в дослідженнях В. А. Крутецького, Л. І. Рувинського, C. I. Хохлова