Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Соціальна незахищеність вчителів в Україні другої половини ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
11
Мова: 
Українська
Оцінка: 
СОЦІАЛЬНА НЕЗАХИЩЕНІСТЬ ВЧИТЕЛІВ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.
 
Ж. M. Сердюк
 
У статті охарактеризоване соціальне становище вчителів перших шкіл на території українських земель, прослідковано реакцію громадськості на проблему, а також проаналізовано спроби її вирішення.
Ключові слова: педагоги, вчителі, викладачі, гімназія, середня школа.
Професія вчителя шанувалася у всі часи різними народами. Проте, її матеріальна складова далеко не завжди відповідала докладеним зусиллям. Зокрема на українських землях, вже з моменту появи перших шкіл, вчителі змушені були терпіти нужду, матеріальну скруту та ідеологічний гніт.
Сьогодні в Україні можна спостерігати поширення недовіри суспільства до вчителів, падіння престижу педагогічних ВНЗ, зневажливе ставлення до освіти в цілому. Така сумна тенденція пояснюється насамперед зниженням рівня якості освіти та відсутністю гідної оплати праці освітян. Проблеми далеко не нові та, на жаль, залишаються актуальними. Вчені різних епох періодично порушували це питання, безуспішно намагаючись привернути увагу можновладців. За часів Російської імперії становище педагогів турбувало переважно представників передової громадськості, які обговорювали означену проблему на сторінках періодичних видань [1-3]. Вчені ж обережно торкалися питання у працях з історії освіти [4-7]. В радянський період спеціальні дослідження з історії освіти на українських землях майже не проводились або висвітлювались лише негативні риси освітнього процесу [8]. З проголошенням незалежності України, зросла кількість дослідників, які цікавляться маловідомими аспектами історії освіти. Важливе значення для розробки теми мають праці Ю. Гузенка, М. Мінца, Н. По- бірченко, Т. Тронько та ін. [9-12]. У той же час питання кадрової політики у сфері освіти та становища вчителів окремо не досліджувались. Метою цієї статті є аналіз соціального становища вчителів перших українських шкіл, їх побутових і професійних проблем.
До середини ХІХ ст. освіта в Російській імперії та підконтрольних їй українських територіях була прерогативою еліти, а скористатися її плодами могли винятково чоловіки. Широкі верстви населення отримали можливість здобути елементарну освіту після реформ Олександра ІІ. Поступово створювалась мережа початкових та середніх навчальних закладів з різними формами власності, але спільними труднощами.
Однією з проблем, які обтяжували перші школи, був брак кваліфікованих педагогічних кадрів. Дітей навчали малограмотні селяни, унтер-офіцери, студенти-недоучки та священнослужителі [10, 13]. Лише на початку 1870-х рр. відкрилися перші вчительські семінарії. З появою ВНЗ ситуація мало змінилася на краще. За словами сучасників, більшість вступників до університету навіть не знали, що викладалося на різних факультетах і закінчували свою спеціальну освіту вихідним іспитом, отриманням якого-небудь вченого ступеня та права на відповідний йому чин. Учителями найчастіше ставали ті, хто навчалися державним коштом, або ті, хто не мали інших способів забезпечити себе [5, 51].
Крім того, вчителі постійно перебували під суворим державним контролем. Імперська ідеологія позбавляла їх будь-якої ініціативи та можливості творчого підходу до професійної самореалізації. До кінця ХІХ ст. на території підросійської України найпоширенішими були урядові середні навчальні заклади, котрі являли собою зразок педагогічного консерватизму. Навчально-виховна робота більшості державних шкіл була надійно захищена від нових педагогічних ідей стіною урядових наказів та міністерських циркулярів, перебувала під регулярним та прискіпливим навчально- адміністративним контролем. В діяльності державної середньої школи сучасники відмічали педагогічну безпринципність, формалізм, відсутність живого начала, слабку педагогічну підготовку багатьох викладачів. Система викладання різних навчальних предметів будувалась переважно на роз’ясненні учням уроків, завданням уроків для домашнього виконання по підручниках і подальшого опитування вивченого. При такому підході основний центр ваги занять учнів переносився на домашню підготовку до уроків, що сприяло розвитку репетиторства. При цьому репетиторами часто ставали ті самі педагоги, які вели заняття в класах. В багатьох гімназіях процвітали хабарництво та система різних подяк [8, 115]. Так, у 1903 р. попечитель Одеського навчального округу отримав відомості, що деякі викладачі займалися підготовкою до вступних іспитів дітей різних осіб, запрошували викладачів різних дисциплін, проводили з ними грошові розрахунки і різними способами намагалися влаштувати своїх протеже у навчальні заклади [13, 219].
Однак важке матеріальне становище вчителів залишалося невідомим для суспільства, хоча й обговорювалось на сторінках періодичних видань. Небайдужі громадяни звинувачували авторів газетних статей у непослідовності: начебто, ті, висвітлюючи лише позитивні сторони життя та вправляючись у красномовстві, мовчали про актуальні проблеми суспільства: «Болтая о политике (непонятной для многих, особенно провинциалов), не говорят, отчего учитель умирает с голоду» [14, 4]. На жаль, від середини 1870-х рр. – до 1905 р. в Україні не було видань, що займалися б справами національної освіти, культури і суспільної думки. Офіційні «Губернские ведомости», «Епархиальные известия» і подібні їм видання лише інколи вміщували матеріали, переважно етнографічні, що стосувалися української дійсності та історії [1, 48]. Тому українські вчені, педагоги, письменники інколи друкували окремі твори в Галичині. Відрадним явищем стала поява часописів «Педагогический вестник» (Єли- заветград) та «Школьное обозрение» (Одеса). Видавців і дописувачів журналів хвилювала політика уряду, спрямована на обмеження діяльності земських шкіл, невідповідність мети, завдань, змісту, методів і форм освіти, навчання і виховання вимогам часу, злиденність матеріальної бази тогочасної народної школи в Україні, жебрацьке матеріальне і беззахисне соціально-правове становище вчителів [1, 48].
Так і в 80-90-х рр. ХІХ ст. не відбулося поліпшення з педагогічними кадрами в школах, оскільки уряд про це майже не турбувався, а окремі
Фото Капча