Соціальна незахищеність вчителів в Україні другої половини ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

При цьому на західних українських землях ситуація була не кращою. Так, у львівському часописі «Народ» було вміщено низку матеріалів, присвячених освітнім проблемам, зокрема розвитку національної школи. Наприклад, І. Франко наголошував на великому зацікавленні українського народу освітньою справою, рідною школою та показав злиденний стан народної освіти, шкідливий характер навчання в початкових школах, важке матеріальне становище народного вчителя: «Минувшого року на глум цілому світу мали ми в Г аличині два такі випадки, що учителі на посаді померли з голоду» [1, 68]. Його обурювало безправне соціальне й юридичне становище народного вчителя, за яким наглядають «і війт, і священник, і члени ради шкільної місцевої, і інспектор, і рада шкільна окружна, і дідич, і арендар, і жандарм, як-то кажуть і баба, і ціла громада» [1, 68]. Учитель не мав права на власну думку, волю, переконання, він зобов’язаний був проводити лише урядову політику, підкоряючись владі, бо інакше його переслідували, звільняли з роботи, переводили в місця, де не було й школи.

Також варто відзначити статтю, розміщену в газеті «Одесский листок» у 1905 р., за анонімним підписом: «педагог». Її текст підтверджує, що автор на собі відчув зазначені проблеми: «Задача средней школы состояла до сих пор не только в том, чтобы учить, но и в том, чтобы воспитывать. И то и другое дело лежало на преподавателях, которые не имели никакой свободы действий, т. к. циркулярами указывалось, что и как они должны делать, не отступая ни на шаг, чтобы получились “благие результаты”. Не соглашаться с циркулярами и доказывать правоту своего мнения никто не имел права, всякий преподаватель должен был слепо следовать циркуляру. Стоит вопрос: распространяется ли указанная в манифесте 17 октября “свобода слова” и на преподавателей или же они остаются в прежнем положении? Может ли воспитывать тот, кто не имеет права открыто высказывать свои убеждения? Разумеется, нет. Если свобода слова и совести распространяется на преподавателей, то средняя школа может и учить, и воспитывать. Если нет, то дело воспитания должно быть передано родителям, т. е. школа должна быть чисто учебным заведением, т. к. “несвободная школа” не может воспитывать “свободных граждан”« [15, 2]. У 1906 р. до Одеського навчального округу надійшло розпорядження Ради Міністрів про те, що державні службовці не мали права бути членами політичних партій, товариств та спілок, які закликали до боротьби проти уряду. Порушники розпорядження негайно звільнялись з роботи або потрапляли під судове переслідування. Під документом поставили підписи всі службовці Одеської Маріїнської жіночої гімназії [13, 275].

Іноді талановитим педагогам вдавалось здійснювати передові нововведення в приватних школах, які меншою мірою, ніж державні навчальні заклади, залежали від адміністративної опіки. Деякі засновники таких шкіл намагались зробити їх більш доступними та демократичними, засновуючи з цією метою стипендії та товариства взаємодопомоги [8, 151]. Зразковий статут таких товариств затвердило Міністерство народної освіти в грудні 1894 р. для вчителів, які працювали у підвідомчих навчальних закладах [9, 55]. Архівні джерела зберігають Статут Одеського педагогічного товариства взаємодопомоги, затверджений Піклувальною Радою навчального округу 22 лютого 1910 р. За ним, матеріальний фонд товариства створювався зі щорічних та одноразових членських внесків, добровільних пожертвувань, субсидій від громадських та державних установ, випадкових надходжень, відсотків з капіталів та прибутків від майна, а також заходів товариства: публічних лекцій та читань, видавничої та комісійної діяльності, вистав, концертів, вечорів та ін. Членами товариства могли бути педагоги, які служили в навчальних закладах м. Одеси та Одеського повіту. Члени товариства, які виходили на пенсію, продовжували вносити в касу щорічно 2 крб., а ті, хто продовжував працювати – від 2 до 5 крб., залежно від розміру заробітної плати. Товариство мало всі права юридичної особи. Його діяльність зводилась до накопичення коштів та підтримки педагогів у випадку крайньої потреби. Підтримка передбачалась у вигляді позик, а також надання матеріальної допомоги. Позика надавалась під поруки двох членів товариства на 12 місяців під 6% річних. Сума не мала перевищувати двомісячного заробітку особи, яка її отримувала. Матеріальна допомога могла бути разовою та постійною. Статут передбачав можливість надання допомоги і родичам члена товариства, які залишились без засобів існування, у випадку його смерті [16, 8898]. Однак не всім подобалась така ідея. Один з небайдужих сучасників розкритикував газетну статтю, де вчителям пропонувалося створити спілку взаємодопомоги. Зауважуючи, що вчителям не вистачає коштів на харчування, не те що на внески у подібну спілку, дивувався: «Разве можно собирать в пользу нищих с нищих же?» [3, 21]. Розмірковуючи про причини безрадісного становища вчителя, автор констатував, що «меньше всего общество заботится о тех, на кого возлагает самую тяжелую ношу» [3, 21].

Спроби педагогів вирішити власні проблеми самотужки також підтвердили педагогічні з’їзди, які періодично проходили в губернських містах. Зокрема в Одесі вперше подібне зібрання відбулося 3 березня 1880 р., за ініціативи інспектора