Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Соціально-історичний досвід управління професійно-технічним навчальним закладом

Предмет: 
Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
28
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Курсова робота на тему:
 
"Соціально-історичний досвід управління професійно-технічним навчальним закладом"
 
ЗМІСТ
 
Вступ
1. Становлення і розвиток професійно-технічної системи освіти
2. Ретроспективний аналіз системи управління
3. Особливості управління професійно-технічними навчальними закладами
Висновки
Список використаної літератури
 
Вступ
 
Актуальність теми курсової роботи обумовлена проблемами питання управління професійно-технічним навчальним закладом.
Управління (на латині мові -regere, у «англійському – control, management, французькій -administration, німецькій -Regierung) в буквальному значенні поняття починається тоді, як у будь-яких взаємозв'язках, відносинах, явищах, процесах присутні свідоме початок, інтерес і, цілі й воля, енергія і дії людини.
Управління у суспільстві існує у рамках взаємодії людей у межах суб'єктивного чинника. З допомогою управління, насамперед і переважно люди зв'язуються між собою, спільні зусилля формують «тканину» колективної безпеки й життя. Предметами, щодо яких виникає управління для людей, може бути матеріальні речі, технічні засоби, технологічні процеси, соціальні цінності, продукти духовної творчості тощо., але сторонами управлінням можуть бути лише люди.
Трансформуючись, професійно-технічна освіта адаптується до сучасних ринкових умов та потребує перебудови управлінської стратегії, адже тільки сучасні освітянські менеджери здатні впровадити механізми управління професійно-технічним навчальним закладом в умовах сьогодення.
Тому й нові соціальні явища (конкуренція, скорочення робочих місць, безробіття, зміна форм власності підприємств) потребують нового мислення у прийнятті управлінських рішень.
Зміни відбуваються й у змісті професійно-технічної освіти – вона оновлюється за рахунок диференціації, варіативності, інтеграції, розширення переліку професій, спектру послуг з урахуванням соціального партнерства.
Зважаючи на розробку правової бази взаємовідносин ПТНЗ та замовників кадрів (соціальних партнерів) оновлення потребує й управлінський аспект.
Зауважимо, що профтехосвіта зорієнтована на задоволення освітніх потреб і соціального захисту учнів із малозабезпечених сімей, дітей – сиріт, осіб з обмеженими фізичними можливостями, адже вони повинні мати можливість реалізувати свої потреби в оволодінні професією, від якої досить часто залежить їхня подальша доля.
Отже, вивчивши соціально-історичний досвід управління навчальними закладами, зможемо простежити динаміку розвитку педагогічного менеджменту, виявити її особливості і значення у сучасній науці управління ПТНЗ.
Об'єктом курсової виступає історія системи управління навчальним закладом.
Предметом роботи є ретроспективний аналіз управління.
Мета роботи – теоретично обгрунтувати соціально-історичний досвід управління професійно-технічним навчальним закладом.
Досягнення поставленої мети ми визначаємо такі:
Вивчити становлення і розвиток професійно-технічної системи освіти;
Зробити ретроспективний аналіз системи управління;
Розглянути особливості управління професійно-технічними навчальними закладами.
 
1. Становлення і розвиток професійно-технічної системи освіти
 
Історичні дослідження довели, що підвалини професійної освіти як організованої системи підготовки кваліфікованих спеціалістів було закладено ще в часи Київської Русі, коли Ярославом Мудрим при Софії Київській (ХІ ст.) була заснована школа перекладачів і переписувачів. Традиції професійної підготовки молоді продовжилися у діяльності ремісничих цехів українського середньовіччя, коли досить розвинутою була система індивідуального учнівства (ХІІ-ХІІІ ст. ст), у козацькому суспільстві та на Слобожанщині у другій половині Х-ХІІІ ст.
Розвиток системи професійно-технічної освіти в Україні можна розкласти на шість етапів:
1-й етап – з 1888 р. до 1920 р. У цей час закладалась нормативна база для функціонування системи підготовки робітничих кадрів. В Україні формувалися кілька систем нижчої професійної освіти: промислово-технічна освіта, підготовка спеціалістів для водного та залізничного транспорту, сільськогосподарська освіта, жіноча професійна освіта, мережа курсів на виробництві. Між цими системами не було стійких горизонтальних і вертикальних зв’язків. Масово поширювалися нижчі ремісничі школи, в яких здійснювалася підготовка робітничих кадрів для кустарного та промислового виробництва;
2-й етап – 1920-1929 рр. Була вже створена українська освітня система, однією із її складових була нижча професійна освіта. Цей період завершився уніфікацією освітніх систем Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) з Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою, а саме, 11 вересня 1929 р. в Україні було оголошено постанову ЦВК і РНК СРСР „ Про встановлення єдиної системи індустріально-технічної освіти ”, на підставі якої визначалося три єдині форми підготовки і перепідготовки кваліфікованих робітників у системі індустріально-технічної освіти: шкільне навчання, додаткова (курсова) освіта для зайнятих на виробництві, заочне навчання; два типи освітніх закладів – школи фабрично-заводського учеництва (ФЗУ) та нижчі професійно-технічні школи;
3-й етап – 1929-1940 рр. Постановою РНК СРСР від 30 березня 1929 р. всі школи ФЗУ, розташовані на території України, були передані у підпорядкування ВРНГ УРСР (господарським наркоматам). За органами НКО залишилося загальне керівництво та контроль за навчальною роботою. При президії ВРНГ УРСР було створено раду робітничої освіти, при секторі кадрів – методичну раду, при НКО – науково-методичну раду, в професійних школах – предметні комісії, методичні кабінети, між окремими школами – методичні комбінати. З кожним роком зростала кількість ФЗУ.
4-ий етап – 1940-1959 рр. Підготовка робітничих кадрів, підпорядкована різним господарським наркоматам, не допускала перенаправлення робітників, підготовлених для своєї галузі, що гальмувало зростаючі потреби військово-промислового комплексу Радянського Союзу. Указом Президії ВР СРСР від 2 жовтня 1940 р. № 37 була створена державна система трудових резервів, якій були передані у підпорядкування всі ФЗУ. Перед Україною постало завдання організованої підготовки робітників із числа міської та сільської молоді. У той самий час вийшов Указ Президії ВР СРСР „Про встановлення платності за навчання в старших класах середніх шкіл, у вищих навчальних закладах СРСР і про зміну порядку призначення стипендій”. Випускники навчальних закладів державної системи трудових резервів були зобов’язані відпрацювати 4 роки підряд на державних підприємствах. За 1940-1959 рр. у закладах трудових резервів було підготовлено 2014 тис. робітників різних професій;
5-й етап – 1959-1991 рр. Система трудових резервів припинила своє існування після прийняття ВР СРСР 24 грудня 1958 р. Закону СРСР „Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти СРСР”. Рада Міністрів УРСР 7 липня 1960 р. затвердила „Положення про Головне управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР”, в якому були визначені завдання системи ПТО: здійснювати планомірну і організовану підготовку для всіх галузей народного господарства культурних і технічно освічених робітників, працівників сільського господарства. Всі навчальні заклади трудових резервів реорганізувалися в професійно-технічні училища (ПТУ). За 1960-1965 роки мережа ПТУ збільшилася з 624 до 680 училищ. 6 березня 1966 р. Указом Президії ВР УРСР Головне управління професійно-технічної освіти було реорганізовано в Державний комітет Ради Міністрів УРСР з професійно-технічної освіти. У 1969 р. в УРСР вже діяло 884 ПТУ. Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 3 квітня 1969 р. „Про заходи по дальшому поліпшенню підготовки кваліфікованих робітників у навчальних закладах системи професійно-технічної освіти” почалося поступове перетворення існуючих ПТУ з терміном навчання (на базі 8 класів) 1-3 роки у навчальні заклади (на базі 8 кл.) з 3-4-річним терміном підготовки робітників з отриманням повної середньої освіти або середні професійно-технічні училища (СПТУ). У 1981 р. діяло 1013 професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ). З 1984 р. всі денні ПТНЗ були реорганізовані в СПТУ, до яких зараховувалися учні після 9-го кл. загальноосвітньої школи. У 1984 р. – 1123 ПТНЗ з контингентом 670, 0 тис. учнів. У 1985 р. нараховувалося 1196 ПТНЗ (у т. ч. 112 відомчих, які влилися в державну систему професійно-технічної освіти). У 1991 р. – 1278 ПТНЗ;
6-й етап – від 24 серпня 1991 р. 24 липня 1991 р. спільною постановою Міністерства народної освіти УРСР, Міністерства праці УРСР та Президії Академії наук УРСР № 7/52/59 була затверджена „Концепція професійно-технічної освіти України”, яка відповідала розвитку суспільства на той час і визначила стратегічні напрями розвитку. З проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. тривають пошуки національного шляху розбудови професійно-технічної освіти, її адаптація до ринкової економіки.
Для професійно-технічної освіти України постало питання про друкований орган, на сторінках якого мали б висвітлюватися основні стратегічні питання розвитку. У 1997 р. було зареєстровано періодичне видання науково-методичний журнал „Професійно-технічна освіта”. Патронат над виданням журналу взяла на себе Академія педагогічних наук України.
У 1998 р. приймається перший в історії України Закон „Про професійно-технічну освіту”. Аналіз процесів, що відбувались в державі на той час, дав поштовх до створення професійно-технічних навчальних закладів нового типу. ПТУ поступово стали перетворюватися у багатофункціональні регіональні та галузеві професійні освітні центри, що передбачалося постановою Кабінету Міністрів від 2 квітня 1998 р. „Про затвердження комплексних заходів щодо реформування ступеневої професійно-технічної освіти, спеціалізації та перепрофілювання професійно-технічних навчальних закладів”. Почали формуватися також інші навчальні заклади професійної освіти, курси для перепідготовки незайнятого населення, з’явилися вищі професійні училища, центри професійно-технічної освіти, професійні ліцеї. Більшість з них оснащені сучасною технікою, використовують новітні інформаційні, виробничі та педагогічні технології з метою формування високого рівня професійної підготовки.
Діяльність цих навчальних закладів регламентується відповідними нормативно-правовими документами. Так Положення про професійно-технічний навчальний заклад, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1998 р., визначає порядок створення, реорганізації та ліквідації; типи цих закладів, їх основні повноваження і напрями діяльності.
З 1994 р. в Україні має місце тенденція до зменшення мережі закладів професійно-технічної освіти і зменшення кількості учнів. Це можна пояснити кількома причинами:
демографічні процеси в Україні, зокрема зменшення кількості дітонароджуваності;
криза в економіці призвела до скорочення кількості підприємств та, відповідно, зменшення державного замовлення на підготовку робітничих кадрів;
відсутність науково обґрунтованого прогнозування потреб у робітничих кадрах тощо. [5]
Зараз законодавчою базою професійно-технічної освіти є 43 і 53 статті Конституції України, Закон України «Про освіту», Закон України «Про професійно-технічну освіту». Існує також проект Закону «Про професійну освіту», який фактично відкидає нині діючий Закон «Про професійно-технічну освіту»: виводить технікуми із системи вищої освіти, об’єднує їх із профтехучилищами. Це загрожує системі підготовки робітництва в Україні.
Відповідно до Закону України «Про професійно-технічну освіту» [7], керівництво діяльністю державного професійно-технічного навчального закладу здійснює директор, якого призначає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані професійно-технічні навчальні заклади.
Об’єкти права власності закріплюються засновником за професійно-технічним навчальним закладом державної або комунальної форми власності або установою професійно-технічної освіти на праві оперативного управління.
Навчальні заклади та установи професійно-технічної освіти несуть відповідальність перед засновником за збереження та використання за призначенням закріпленого за ними майна. Контроль за використанням цього майна здійснюється засновником.
Майно (об’єкти, споруди, основні фонди) навчальних закладів і установ професійно-технічної освіти, що перебувають у державній або комунальній власності, може вилучатися засновником лише за умови подальшого використання цього майна і коштів, одержаних від його реалізації, на розвиток професійно-технічної освіти.
Фінансування професійної підготовки кваліфікованих робітників (первинної професійної підготовки), соціальний захист учнів, слухачів та педагогічних працівників у державних або комунальних професійно-технічних навчальних закладах, у межах обсягів державного замовлення, здійснюються на нормативній основі за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Встановлені нормативи фінансування є гарантованою межею, нижче від якої не може здійснюватися фінансування підготовки робітників у професійно-технічних навчальних закладах.
Держава забезпечує своєчасність відповідних виплат і надання пільг учням, слухачам і педагогічним працівникам державних професійно-технічних навчальних закладів.
Обсяги бюджетного фінансування державних професійно-технічних навчальних закладів та установ професійно-технічної освіти не можуть зменшуватися або припинятися за наявності інших джерел фінансування.
Атестовані професійно-технічні навчальні заклади інших форм власності можуть фінансуватися з Державного бюджету України за умови отримання ними державного замовлення на первинну професійну підготовку молоді.
П’ятдесят відсотків заробітної плати за виробниче навчання і виробничу практику учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів направляється на рахунок навчального закладу для здійснення його статутної діяльності, зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист учнів, слухачів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи.
Професійно-технічні навчальні заклади користуються податковими, митними та іншими пільгами згідно з законодавством. [7]
 
2. Ретроспективний аналіз системи управління
 
Необхідність в управлінні з'явилася одночасно з формуванням людського суспільства, як тільки люди стали об'єднуватися в групи для організації спільної праці. Практика управління в різних сферах людської діяльності формувалася в Шумері, Македонії, Римі, Київській Русі та інших стародавніх державах. На чолі організації стояли королі, царі, князі, воєводи, генерали.
Підтвердженням цього може бути пам'ятка писемності древніх єгиптян, в котрій мова йде саме про управління. Так, у книзі «Повчання Птаххотепа», написаній близько чотирьох тисяч років тому, є такі думки:
«Якщо ти начальник, будь спокійний, коли слухаєш ти слова прохача, не зупиняй його до тих пір, поки він не облегшить свою душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, вражена нещастям, хоче вилити свою душу більше, ніж добитися вирішення свого питання». Думка про ефективну організацію діяльності продовжувала хвилювати протягом віків і вчених, і практиків. За цей час з'явилась велика кількість шкіл, які змінювали одна одну або існували паралельно.
Серед науковців існує дві точки зору щодо виникнення управління як науки, але більшість їх схиляється до думки, що засновником школи наукового управління необхідно вважати Фредеріка Інслоу Тейлора. На межі XIX-XX століть, в епоху індустріалізації, принципи теорії Тейлора забезпечили високе зростання продуктивності праці, але у своїй теорії Тейлор визнавав тільки два основних принципи: заохочення та покарання.
Серед слабких сторін його теорії була відсутність гуманістичного фактору.
Автором школи адміністративного управління став Анрі Файоль (1841-1925 рр.). У своїй книзі «Адміністративне управління» Файоль розглянув організацію як єдиний цілісний організм і сформулював 14 основних положень, покладених в основу управління. Незважаючи на те що в основу концепції була покладена раціональна концепція управління, головною заслугою Ф. Тейлора та А. Файоля стало те, що вони довели: ефективно управляти людьми й виробництвом можна тільки спираючись на науку.
У 30-і роки лікар-психіатр, психолог Є. Мейо довів, що продуктивність
праці залежить не тільки від грошей, але й від умов та психологічної мотивації. М. П. Фоллет, Д. Макрегор, А. Маслоу у своїх роботах акцентували увагу на мотивації, психологічних факторах і особливостях людей, їх потребах.
Автором двофакторної теорії управління став Ф. Герберг, який акцентував увагу на гігієнічних факторах виробництва.
У 80-90-і рр. XIX століття основними об'єктами досліджень стали управлінські відносини, організаційна поведінка та організаційна культура.
Наш сучасник Портер-Лоулер зробив важливий висновок: людина задовольняє свої потреби через нагороду за досягнутий результат, а Девід Мак Клелланд у своїх дослідженнях довів, що людині необхідно задовольнити три потреби: владу, успіх і причетність.
Управління як наука пройшла певні етапи свого розвитку, в процесі якого виникали й розвивалися різні підходи, формувалися різні школи, вона знаходиться в постійному розвитку й оновленні.
У науці існує безліч визначень терміну «управління». Ми пропонуємо наступне формулювання. Управління – це упереджений, цілеспрямований вплив на об'єкт управління, який забезпечує виконання ним дій та досягнень, заданих цілей, і ґрунтується на врахуванні характеристик та особливостей як об'єкта управління, так і діяльності, яка йому передує. [4]
Управління завжди було націлене на організацію пізнавальної діяльності учнів. З появою християнства і введенням державної релігії осередками навчання стають церковні храми, які давали первісну освіту і займалися підготовкою службовців для церкви та держави. [8]
А з XVIст. з появою цехових організацій постає потреба в організації професійної підготовки. Це зумовлює розширення мережі шкіл. Так, у XVII-XVIII ст. з'являються приходські, початкові училища, гімназії, ліцеї, пансіони, школи ремісників та інші навчальні заклади. [8]
Розвиток держави, встановлення зовнішніх зв'язків зумовили відкриття перших закладів освіти – університетів. [8]
У 1802 році для управління освітою створюється перший державний орган – Міністерство народної освіти. Таким чином, державою була створена перша лінійна система управління народною освітою, яка характеризується ієрархічністю і жорсткими субординаційними зв'язками. З появою державної структури управління народною освітою починають розвиватися управлінські структури на місцях. [8]
У 60-70-х рр. XIXст. створюються відділи народної освіти губернських земських управ на селі і шкільних відділень міських управ. Основним завданням цих структур було створення і підтримування умов для розвитку освіти (розширення матеріальної, забезпечення дидактичної бази, оплата роботи вчителів тощо). [8]
Серйозним періодом реформування загальної сучасної освіти й органів управління нею були роки після революції 1917 року. [8]
Аналіз архівних, організаційно-методичних, науково-педагогічних матеріалів щодо розвитку теорії та практики управління свідчать про невпинний процес розвитку та оновлення функцій керівника. Основними рушійними силами, що обумовлюють розвиток функцій управління, є зміни соціально-економічного стану в країні, характер та особливості управління суспільством на різних історичних етапах розвитку держави, нові суспільні замовлення щодо навчання та виховання громадян, зміна освітньої парадигми та розвиток ПТНЗ як соціальної системи. [8]
У Державній національній програмі «Освіта» (Україна XXIст.) було визначено стратегічні завдання реформування управління освітою: «перехід від державного до державно-громадського управління, чітке розмежування функцій між центральними, регіональними і місцевими органами управління; забезпечення самоврядування навчально-виховних закладів і наукових установ; утвердження в сфері освіти гармонійного поєднання прав особи, суспільства і держави» та пріоритетні завдання шкільної освіти: «формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного та морального здоров'я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляція культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків». Одним із основних шляхів реалізації цих завдань є «наукове обґрунтування нової системи управління освітою, відпрацювання інноваційних моделей управління галуззю та важливих управлінських рішень» [9].
В середині 90-х років поряд із поняттям «керівник» почав широко вживатися термін «менеджер». Розвивається менеджмент освіти. «Менеджмент освіти – це вид управлінської діяльності, який складається із сукупності засобів, методів та форм впливу на індивідуумів та колективи з метою ефективного функціонування даної галузі». А людина, яка володіє цими знаннями та уміннями, – менеджер. [8]
Однією з основних функцій директора ПТНЗ стає управління розвитком освітнього закладу. [8]
Зрозуміло, що ПТНЗ майбутнього потрібен і керівник майбутнього. Головна його риса – постійна готовність до саморозвитку та самовдосконалення, бо відмова від традиційного навчально-виховного закладу, вибір мети розвитку та місії школи вимагають і відмови від використання сталої моделі управління та потребують постійного оновлення менеджерських знань та умінь. Відтак підвищувати рівень свого професіоналізму вимагає саме розвиток професійно-технічного навчального закладу.
 
3. Особливості управління професійно-технічними навчальними закладами
 
Основна мета педагогічного менеджменту у сфері професійної освіти – це забезпечення максимальної ефективності процесу професійної освіти людини за допомогою цілісної єдності управління даним процесом, а також керівництва педагогами професійної школи і учнями, студентами, слухачами.
До основних завдань педагогічного менеджменту можна віднести:
в області ухвалення і реалізації рішень:
планування діяльності підлеглих на різних ступенях ієрархії закладу освіти і протікання учбово-виховного процесу – розробка стратегії діяльності;
оформлення управлінських рішень: складання відповідних планів і програм з чітким визначенням змісту роботи, термінів виконання, відповідальних і т. д. ;
підготовка і ухвалення управлінських рішень, інструктаж підлеглих, підбір кадрів, розподіл обов'язків відповідно до їх психологічних особливостей;
з метою регулювання проведення інструктажів в ході здійснення рішення, зборів, нарад, педрад і т. д. ;
здійснення поточного і підсумкового контролю і обліку ходу виконання управлінського рішення;
аналіз роботи учнів, колективу учнів, педагогів, всього закладу освіти, і так далі згідно ієрархії системи освіти;
в області створення умов, необхідних для виконання рішень:
створення сприятливого морально – психологічного клімату в педагогічному і учнівському колективах, сприяючого ефективному досягненню мети освіти;
здійснення педагогічного і ділового спілкування в ході реалізації управлінського рішення;
в області підвищення ефективності управління:
розробка перспективних напрямів і відбір способів самоудосконалення, управління педагогами, учнями, учбово-виховним процесом, і, відповідно, постановка нових цілей і завдань;
формування індивідуального стилю діяльності, менеджера, що оптимально враховує всі особливості педагогічного і (або) учнівського колективу, яким він управляє.
Успіх в досягненні основної мети і вирішенні завдань педагогічного менеджменту залежить від ряду умов, які можна розділити на чотири групи:
Особовий чинник керівника (ступінь його підготовленості і професіоналізму, його цільові установки і ціннісні орієнтації і потреби).
Морально – психологічний клімат в системі суб'єкт – суб'єктних відносин (стиль взаємин і ступінь зацікавленості в спілкуванні).
Тимчасові характеристики і умови його діяльності.
Просторові характеристики і умови його діяльності (матеріально – технічне забезпечення, гігієнічні і естетичні умови, в яких протікає діяльність).
Основними критеріями ефективності професійної праці менеджера сфери освіти є:
оптимальність (необхідність і достатність) зусиль, що витрачаються, засобів і часу для досягнення поставлених цілей, обумовлених доцільністю поставлених і вирішуваних завдань;
раціональність способів і прийомів діяльності суб'єктів в її органічній єдності, взаємозв'язку і взаємообумовленості;
конкретність мети як відповідність всіх дій характеру цілеспрямованості діяльності суб'єкта менеджменту, обумовлених його цільовою програмною установкою і системою управлінських дій;
перспективність як виняток можливості малозначимого підсумку здійснюваної діяльності, її обмеженого, тупикового результату, який неможливий при правильній організаторській діяльності суб'єкта менеджменту;
актуальність діяльності як повна відповідність всіх дій і операцій поставленим цілям і завданням;
активність і самостійності діяльності що вчаться в учбово-пізнавальному процесі.
Залежно від задоволення вищеназваним критеріям можна виділити п'ять рівнів в діяльність менеджера сфери освіти:
1. Репродуктивний – на нім керівник обмежується збором інформації про роботу педагогів і повідомленням педагогічного колективу цієї інформації, а також того, що він знає по окремих питаннях методики професійного навчання і виховання.
2. Адаптивний – керівник здатний визначати істотні моменти в роботі педагогів, концентрувати на них увагу педколективу, трансформувати отриману інформацію про роботу колективу в індивідуальні професійні особливості кожного педагога.
3. Локально – моделюючий – керівник здатний моделювати, але тільки окремі аспекти педагогічної діяльності, але і працювати з педагогами по окремих питаннях учбово-виховного процесу.
4. Системно – моделюючий – керівник здатний моделювати системний розвиток учбово-виховного процесу в рамках актуальних проблем освіти.
5. Екстраполяційний – керівник здатний вибудовувати перед педагогічним колективом модель перспективного, випереджаючого розвитку освітнього закладу на основі вивчення тенденцій соціального прогресу.
Основний зміст управління теоретичним навчанням ПТЗО включає вирішення наступних основних завдань:
підбір викладацьких кадрів, оптимальний розподіл між ними учбового навантаження;
створення і вдосконалення матеріальне – технічної бази навчання: кабінетів, устаткування, технічних засобів;
методична робота з викладачами в рамках наочних або циклічних методичних комісій;
встановлення і забезпечення режиму учбової роботи в училищі;
складання розкладу занять теоретичного навчання;
перспективне, річне і поточне планування заходів щодо вдосконалення теоретичного навчання;
організація роботи по виконанню намічених заходів;
повсякденне регулювання і стимулювання учбової роботи;
облік учбової роботи;
контроль і аналіз стану теоретичного навчання учнів.
Ефективність теоретичного навчання в значній мірі залежить від місця уроку теоретичного навчання в учбовому режимі. Дослідженнями колишнього ВНІЇ профтехосвіти встановлене, що окрім фізиолого-гігіеничниих працездатність учнів визначається ще і поряд психолого-педагогических чинників, використовуваних викладачами в процесі управління учбовою діяльністю учнів:
змістом і об'ємом учбового матеріалу уроку;
структурою і типом уроку, а також інших учбових форм занять;
застосуванням наочної допомоги і ТСО;
методами і прийомами навчання;
видами діяльності учнів.
У керівництві теоретичним навчанням важливе місце відводиться роботі із слабоуспевающими що вчаться. З цією метою заступник ректора по УПР і завучеві по загальноосвітній підготовці здійснюють наступні види робіт:
1. складають загальний розклад додаткових занять і консультацій викладачів;
2. контролюють роботу викладачів і явку слабоуспевающих що вчаться.
Напрями діяльності менеджера освітньої сфери по управлінню теоретичним навчанням:
підпорядкування всього процесу теоретичного навчання інтересам оволодіння майбутньою професією і перспективам подальшого професійного зростання – практична реалізація принципу професійної спрямованості;
планування і організація теоретичного навчання з урахуванням його випереджаючого характеру по відношенню до навчання виробничому;
оптимальний розподіл занять теоретичного навчання протягом учбового тижня і одного учбового дня, що враховує психофізіологічні особливості вікової групи ПТЗО, що вчаться;
організація, методичний супровід і координація діяльності викладачів по відбору і розрахунку оптимального об'єму змісту теоретичного навчання на одне заняття і домашнє завдання;
оптимальний розподіл педагогічного навантаження інженерів-педагогів, зайнятих в теоретичному навчанні, в течію: а) навчального року, би) півріччя (семестру), в) учбового тижня; г) одного робочого дня.
розробка і впровадження такої системи контролю за теоретичним навчанням, яка б враховувала наукові вимоги психології, педагогіки, фізіології і гігієни.
Управління виробничим навчанням і виробничою практикою учнів засновано на наступних закономірностях:
Управління виробничим навчанням і виробничою практикою учнів повинно враховувати закономірності і принципи протікання двох взаємозв'язаних процесів: учбово-виховного і виробничого.
Управління виробничим навчанням і виробничою практикою має ієрархічну структуру, яка включає наступні рівні:
рівень – директор училища;
рівень – заступник директора по учбово-виробничій роботі;
рівень – старший майстер училища;
рівень – майстер виробничого навчання певної учбової групи;
рівень – колектив учбової групи;
рівень – колектив учбової бригади;
В процесі практичного навчання на підприємстві можливе утворення таких підсистем управління як:
майстер в/н – наставник – учні;
майстер в/н – бригадир – учні;
майстер в/н – майстер ділянки – бригадир учбової бригади – учні і так далі
Кожен з суб'єктів управління на кожному з рівнів управління реалізує весь управлінський цикл: планування, організацію, регулювання, контроль, облік і аналіз.
Функції управління виробничим навчанням і практикою учнів:
Планування виробничого навчання і практики учнів – це комплекс робіт з підготовки і складання перспективних, річних і поточних планів роботи учнів.
Організація виробничого навчання і практики учнів включає:
підготовку матеріально-технічної бази навчання;
підбір і закріплення за учбовими групами майстрів виробничого навчання;
забезпечення режиму уроків виробничого навчання в майстерень училища;
організація виробничої практики на виробничих об'єктах;
організація занять по вивченню досвіду роботи новаторів;
організація і персональний розподіл учнів по робочих місцях;
організація і проведення випускної пробної кваліфікаційної роботи.
Питання організації контролю в ПТЗО, як і в будь-якому іншому закладі професійної освіти, є ключовим в організації менеджера освіти. Це обумовлено тим, що з погляду кібернетики будь-який неконтрольований процес є завжди процесом некерованим.
Внутрішній контроль училища – це система роботи керівників ПТЗО, що включає реалізацію всіх функцій управління учбово-виховним процесом, його відповідність цілям і завданням загальної і професійної освіти майбутніх робочих, визначення заходів по приведенню діяльності ПТЗО у відповідність з державними вимогами.
Завдання контролю:
перевірка якості теоретичного і виробничого навчання учнів, виявлення рівня їх знань, умінь і навиків;
підвищення його ефективності учбово-виховного процесу на основі надання допомоги майстрам в/н і викладачам;
виявлення кращого досвіду роботи інженерів-педагогів з метою узагальнення і розповсюдження його в педагогічному колективі.
Принципи контролю:
  • цілеспрямованість;
  • всебічність;
  • об'єктивність;
  • систематичність;
  • дієвість;
  • гласність.
  • Функції контролю:
  • інформаційна;
  • дидактична;
  • виховна;
  • розвиваюча;
  • організуюча.
Методи контролю:
  • вивчення і аналіз плануючої і обліково-звітної документації;
  • спостереження за роботою викладачів, майстрів в/н і уроків, що вчаться під час відвідин;
  • бесіди з педагогами про стан учбово-виховної роботи;
  • проведення письмових і лабораторно – практичних, контрольних робіт і бесід з учнями;
  • заслуховування і обговорення звітів викладачів і майстрів в/н про учбову і виховну роботу;
  • вивчення статистичних даних, що характеризують стан теоретичного і виробничого навчання.
Види контролю. Класифікація видів контролю, кожному з яких властива своя організація, грунтується на характері цілей і об'єктів контролю.
Залежно від мети контроль може бути:
комплексним (фронтальним), таким, що проводиться для всестороннього вивчення роботи педколективу і окремих викладачів і майстрів в/н;
тематичним, який призначений для глибокого вивчення окремих питань з метою вирішення конкретних педагогічних завдань;
Залежно від характеру об'єкту контролю розрізняють:
персональний – перевіряється робота одного викладача або майстра виробничого навчання;
наочно-узагальнювальний – перевіряється робота педагогів, ведучих один предмет або спеціальність;
класно-узагальнювальний – перевіряється робота викладачів і майстрів в/н, що працюють в одній групі.
Критеріями ефективності внутрішнього контролю училища можуть служити:
Якість підготовки викладачів і майстрів в/н до уроків.
Підвищення ефективності уроків.
Підвищення методичної компетентності викладачів і майстрів в/н.
Зростання рівня сформованості ЗУН що вчаться:
а) засвоєння що вчаться основних компонентів знань;
б) оволодіння необхідними уміннями і навиками застосування знань в нових ситуаціях;
в) творче застосування знань.
5. Глибина і повнота аналізу діяльності педагогічних працівників.
6. Раціональність і обґрунтованість витрат часу керівників училища на контроль за учбово-виховним процесом. [6]
 
Висновки
 
На початку нашого дослідження, нами було визначено мету – теоретично обґрунтувати соціально-історичний досвід управління професійно-технічним навчальним закладом. Відповідно до поставлених завдань ми:
вивчили становлення і розвиток професійно-технічної системи освіти;
Зробити ретроспективний аналіз системи управління;
Розглянули особливості управління професійно-технічними навчальними закладами.
Для успішного функціонування організації необхідно дотримуватися існуючих законів та принципів управління.
Управління професійно-технічними навчальними закладами підпорядковується загальним законам управління, але, водночас має свої особливості, пов'язані з освітнім процесом;
Проблеми навчання, виховання та управління освітнього закладу відносяться до тих, розробка яких вимагає і системного, і особистісно-орієнтованого підходів. Системотворчий чинник педагогічної системи – управління, а мистецтво управління процесом навчання і, зокрема, навчально-пізнавальної діяльністі учнів – це педагогічний менеджмент, т. е. сукупність принципів, методів, організаційних форм, технологічних прийомів управління освітнім процесом, сприяють підвищенню його ефективності і забезпечення якості.
Вивчивши процес становлення та розвитку ПТНЗ, дійшли висновку, що система управління даними освітніми закладами формувалася разом з їхнім розвитком. Основи сучасної системи профтехосвітибуло закладено XI століття, коли традиції професійної підготовки молоді продовжилися у діяльності ремісничих цехів українського середньовіччя.
24 липня 1991 р. спільною постановою Міністерства народної освіти УРСР, Міністерства праці УРСР та Президії Академії наук УРСР № 7/52/59 була затверджена „Концепція професійно-технічної освіти України”, яка відповідала розвитку суспільства на той час і визначила стратегічні напрями розвитку.
У 1998 р. приймається перший в історії України Закон „Про професійно-технічну освіту”.
Почали формуватися навчальні заклади професійної освіти, курси для перепідготовки незайнятого населення, з’явилися вищі професійні училища, центри професійно-технічної освіти, професійні ліцеї.
Аналіз архівних, організаційно-методичних, науково-педагогічних матеріалів щодо розвитку теорії та практики управління свідчать про невпинний процес розвитку та оновлення функцій керівника. Основними рушійними силами, що обумовлюють розвиток функцій управління, є зміни соціально-економічного стану в країні, характер та особливості управління суспільством на різних історичних етапах розвитку держави, нові суспільні замовлення щодо навчання та виховання громадян, зміна освітньої парадигми та розвиток ПТНЗ як соціальної системи.
Вивчивши процес становлення та розвитку системи управління професійно тухнічними установами, дійшли висновку, що управління освітньою системою є спеціальний вид соціального управління, що підтримує цілеспрямованість та організованість навчально-виховних, навчально-виробничих, інноваційних процесів у системі освіти. Підкоряючись загальним закономірностям соціального управління, він має специфічні особливості, зумовлені способами порушення й вирішення досягнення соціально значущих цілей в умовах організованого навчально-виховного та навчально-виробничого процесів.
Отже, основна мета педагогічного менеджменту у сфері професійної освіти – це забезпечення максимальної ефективності процесу професійної освіти людини за допомогою цілісної єдності управління даним процесом, а також керівництва педагогами професійної школи і учнями, студентами, слухачами.
Нині структура управління ПТНЗ зводитися ось до чого:
  • рівень директора професійно-технічного навчального закладу;
  • рівень заступника директора з навчально-виховної роботи;
  • рівень заступника директора з навчально-виробничої роботи;
  • рівень заступника директора з навчально-методичної роботи;
  • рівень керівників МК;
  • рівень педагогічних працівників;
  • рівень майстра виробничого навчання певної групи;
  • рівень – колективу учбової групи;
  • рівень – колективу учбової бригади.
На кожному з рівнів за горизонталлю розгортається своя структура органів, які взаємопов'язані з суб'єктами за вертикаллю і горизонталлю. У структурі управління ПТНЗ ставлення того чи іншого суб'єкта управління один до одного характеризується координаційними і субординаційнними зв'язками як по вертикалі, так і за горизонталлю.
Вивчивши особливості управління професійно-технічними навчальними закладами, ми в змозі зробити висновок, що вони характеризуються специфічним процесом навчання, віковими особливостями учнів, специфікою навчального закладу, рівнем розвитку всіх учасників системи управління.
Отже, вивчення соціально-історичного досвіду управління ПТНЗ дає чітку картину розвитку та специфіки цього виду управління, відкриває особливості й недоліки у розвитку педагогічного менеджменту, що сприяє подальшого розвитку цієї галузі менеджменту.
 
Список використаних джерел
 
  1. Осовська Г. В., Осовський О. А. Основи менеджменту/ Г. В. Осовська, О. А. Осовський//Навчальний посібник / К. : «Кондор», 2006. – 664 c. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-book-125.html
  2. Моргулець О. Б. Менеджмент у сферы послуг/ О. Б. Моргулець //[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/19640805/menedzhment/menedzhment_u_sferi_poslug
  3. Черниш А. П. Менеджмент освіти: Навчальний посібник. – К. : Видавництво «Університет» КМПУ імені Б. Д. Грінченка, 2008. – 49 с.
  4. Наука управління загальноосвітнім навчальним закладом: Навчальний посібник/ Т. М. Десятов, О. М. Коберник, Б. Л. Тевлін, Н. М. Чепурна. -Харків: Видавнича група «Основа», 2003. -240 с. – (Серія «Управління школою»).
  5. Офіційний сайт ДПТНЗ Західно-Дніпровський центр ПТО [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gvpl.at.ua/news/
  6. Конспект лекцій по дисципліні «Менеджмент освіти». Спеціальності: 7. 010100. 22, 21, 36 / Упор. Т. В. Яковенко – Стаханов: ГФ УІПА, 2008. -24 с.
  7. Ніколаєнко С. М. Законодавча база управління навчальними закладами: навчальний посібник. -К. : НУБіП України, 2015. – 225 с.
  8. Управління навчальним закладом: Навчально-методичний посібник. У двох частинах. Ч. 1. Абетка менеджера освіти/ О. І. Мармаза, О. М. Касьянова, В. В. Григораш та ін. ˗ Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2003. – 160 с. – (серія « Управління школою «).
  9. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ ст.). – К. : Райдуга, 1994.
  10. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; головний ред. В. Г. Кремень. – К. : Xрінком Інтер, 2008. – 1040 с.
  11. Зязюн І. А. Педагогічна майстерність: Підручник. – К., 1997. – 397 с.
  12. Концепція розвитку професійно-технічної (професійної) освіти в Україні // Освіта України. – 2004. – № 56-57 (20 лип.). – С. 3-5.
  13. Ничкало Н. Г. Неперервна професійна освіта: міжнародний аспект // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи / За ред. І. А. Зязюна. – К. : Віпол, 2000 – 636 с.
Фото Капча